9. ЕТНІЧНА РЕЛІГІЯ ЯК ЕТНОЗБЕРІГАЮЧИЙ ЧИННИК

«Етнологія України: Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект» | © Лозко Галина



Постiйна адреса - http://www.aratta-ukraine.com/books_ua.php?text=64

1. Поняття релігії

Релігія - феномен духовного життя людства, його світоглядна основа, яка упорядковує щоденне життя і поведінку людини, а також дає змогу спілкування з надприродним (вищим Розумом, Богом, Богами) через обряди.

Сьогодні серед 6 млрд. населення нашої планети 2 млрд. - сповідники різних напрямків християнства, 1,3 млрд. - мусульмани, 900 млн. - індуїсти, 350 млн. - буддисти, 102 млн. - сповідники неорелігійних течій та 900 млн. - позарелігійні люди. Однак, багато релігій, не зважаючи на видимі зовнішні успіхи, перебувають у глибокому кризовому стані: "На рубежі століть вони зіткнулися із проблемою загострення, аж до релігійних зіткнень, взаємин між державами, орієнтованими на певні релігійні пріоритети.

Зокрема, християнство і мусульманство опинились в епіцентрі таких протистоянь, які вони не в змозі подолати" (Релігійна панорама, червень 2000). На прикладах християнства й ісламу можна передбачити і долю "єдиної всеземної" релігії, ідею якої вже час від часу висувають прихильники глобалізації.

Оскільки в самих світових релігіях закладена своєрідна "вибухівка", яка постійно сіє ворожнечу між народами, то логічно було б спрямувати пошуки шляхів до релігійної гармонії між різними народами в русло їхніх природніх релігійно-світоглядних систем. Саме визнання того факту, що світ поліетнічний, а отже і полірелігійний, спонукає сучасне людство виробляти вміння поважати права інших народів на їхнє власне світовідчуття і не нав'язувати свої глобальні релігії всьому світу.

Слово релігія не вживалось ні в стародавньому світі, ні в середньовіччі, бо всі народи користувались безпосередніми назвами релігій, які, як правило, були похідними від їхніх етнічних назв: індуси - індуїзм, елліни - еллінізм, юдеї - юдаїзм і т. д. У наших Предків також була назва своєї релігії - Руська Віра, від імені народу (етноніма) і назви держави Русь (етнотопоніма). Про це знаходимо згадки в численних народних приказках, обрядах. Так наприклад, В. Гнатюк записав на Гуцульщині: "Поки писанки пишуть, поки колядники ходять, доти наша Віра Руська в світі буде". Отже, на ранніх етапах історії народів їхні релігійні та етнічні межі, а часто і назви, збігаються. Таке ототожнення віросповідної спільноти з етносом має дуже корисні позитивні якості:

  • єдність інтересів етносу і його етнічної віри, держави і церкви;

  • релігія виконує свою націо - і культуротворчу функцію;

  • відбувається цілком природна регуляція морально-звичаєвих відносин;

  • забезпечується збереження національної самобутності;

  • виробляється відпорність глобальним процесам, які, як правило, є ворожими до місцевих (локальних) традицій.

Отже, всі ці позитивні якості в цілому забезпечують життя і самозбереження етносу.

Термін релігія почали вживати в епоху Відродження для характеристики загального поняття віри в Бога незалежно від конфесії (в Західній Європі - близько ХVI ст., а в Україні - близько ХVІІІ ст.). Таким чином, уже саме вживання цього слова носить глобальний характер.

Слово релігія, згідно з сучасними словниками, походить з латинського religio - честь, побожність, благоговіння, пошана; або від religiosus - совісний, благочестивий; або за Цицероном, від religere - совість. Однак, ці значення, такі популярні в словниках, виявляються неточними для з'ясування глибинної сутності цього терміну. Священик Григорій Дяченко в 1900 р. дав таке пояснення: "Релігія - від лат. religo - єднаю, - власне моральний зв`язок людини з Богом, Богошанування" (Полный церковно-славянский словарь, с. 547). Нині існує понад 200 визначень поняття релігія, і їх кількість дедалі зростає. І хоча цей термін не досить вдалий саме через його іншомовність і багатозначність, та наука користується ним за традицією, не вдаючись до лінґвістичних уточнень. Часто слово релігія замінюють слов'янським віра. Однак, ці поняття нетотожні.

Оскільки сучасні словники не подають етимологічного значення цього слова, не зайвим буде уточнити деякі особливості цього терміну, щоб зрозуміти його глибинне давнє значення. Слово релігія складається з префікса ре - (лат. re - ), який уживається в словах на позначення повторної, зворотної чи відновлюваної дії, як наприклад, у слові реанімація (повернення організму до життя - оживлення) і кореня ліго - (лат. ligo), що позначає спілку, об'єднання, товариство. Тобто слово релігія дослівно означає: "відновлення втраченого зв'язку" з Богом - космічним праотцем людини. В цьому розумінні поняття релігія може бути значно ширшим, ніж його переклад нашим словом "віра".

За уявленнями наших Пращурів-слов'ян, будучи частинкою Бога, людина приходить у земний світ Яви (тимчасове життя), ніби відриваючись на певний час від свого вічного небесного Отця, що існує в Праві (Сварзі - найвищому небі). Не зайвим буде тут згадати українське уявлення про людину, як осколок Сонця, що впав на землю. Проживши праведне життя, цей осколок повертається назад до Сонця, але, якщо людина заплямувала себе поганим життям, її душа (сонячний осколок) згоряє навіки: "Життя людини, її народження і смерть - то відхід від Сонця і поворіт до Сонця.

Всеньке життя людське - то змагання повернутися до свого початкового джерела, з'єднатися знов з Сонцем: народитися - відірватися від Сонця, вмерти - повернутися до Сонця"
(Шухевич В. Гуцульщина. - част. 4 // Матеріяли до українсько-руської етнології. - Т. 7. - Львів, 1904).

Щоб відновити втрачені в ході життя сили, людина мусить встановити духовний зв'язок зі своїм духовним джерелом, яким є Бог. З допомогою певного обряду (ритуалу), магічних слів (молитви) людина ніби повертається до свого праджерела і в ньому черпає нові духовні сили.

Релігія за своєю сутністю є досвідом священного і пов'язана з ідеями існування Всесвіту, пошуками істини та осмисленням і упорядкування людського життя. Основою будь-якої релігії є уявлення про надприродне (тобто про Бога): Бог є початок і сенс кожної релігії.

Загально прийнято вважати, що початки релігії виникли в епоху верхнього палеоліту (40-50 тис. років тому). Оскільки релігії формувалися природнім шляхом, то вже на самих початках свого існування мали виразно етнічне (родове, плем'яне) забарвлення.

2. Проблема класифікації релігій та поняття етнічної релігії

Релігії прийнято поділяти за кількістю Богів на багатобожні й однобожні, хоча така класифікація не досить правильна, ось чому.

1. Політеїзм (від грецького polis - багато, Теоs - Бог, дослівно "храм усім Богам") - релігійна система, яка не обов'язково означає якусь певну кількість Богів, а переважно має філософське вчення про багатопроявність Божественної істоти, кожен вияв якої має окремі імена (Сварог, Перун, Світовид, Дажбог, Лада і т. д.). Часто до цих теонімів (імен Бога) додаються ще й його епітети (як приміром: Перун Вогнекудрий, Сварог Всевишній, Всюдисущий, Могутній, Мати Слава Сонцесяйна, Віща та ін.).

2. Монотеїзм (від гр. mоnоs - один, Теоs - Бог) - релігійна система, яка проголошує ідею єдинобожжя "вищою", однак не змігши позбутися політеїстичних (язичницьких) світоглядних засад, створює безліч "святих", які переважно виконують функції етнічних Богів. Виявляється, що абсолютного монотеїзму практично не існує, так само, як і абсолютного політеїзму.

3. Генотеїзм (від грецького henos - рід, походження і Теоs - Бог) - релігійна система, в якій вироблена певна ієрархія Богів, від Бога-Батька до синів, які правують різними сферами буття, природи і людського життя. Отже, не можна також провести й чіткої межі між політеїзмом і генотеїзмом. Таким чином, і ця класифікація релігій виявляється недосконалою.

Найдоцільнішою нині виглядає класифікація релігій за етнічним принципом. В такій системі маємо три типи релігій з усіма їхніми характеристиками:

а) етнічні релігії - природні (створені природнім шляхом впродовж багатьох століть самим народом, мають астрономічний календар), локальні (місцеві), екологічні (з культом природи), життєрадісні, розвиваються у межах свого етносу і не поширюються за межі етнічної території, бо в цьому немає потреби, адже етнічні релігії існують як засіб самозбереження етнічної самобутності;

б) світові (або, точніше, інтернаціональні) релігії - штучні (витворені окремою людиною, пророком, засновником), глобальні (мають міжнародний характер), космополітичні (нехтують національним і проповідують заміну етнічного світовим), відірвані від природи (мають календар за датами життя пророка, відірваний від астрономічних циклів природи), аскетичні (проповідують мучеництво, страждання, фізичні обмеження), місіонерські (прагнуть поширитися серед багатьох інших народів).

в) неорелігійні напрямки - штучні (створені на ґрунті існуючих світових, або на ґрунті етнічних, але вже з новим філософським наповненням, мають авторів-засновників), прагнуть стати міжнародними, місіонерські, найчастіше космополітичні, часто синкретичні або еклектичні (суміш різних вчень і моральних настанов), тяжіють до світових.

Існує також поділ на традиційні й нетрадиційні релігії, однак він застосовується лише відносно тієї чи іншої території чи нації, і не має чітко окреслених часових меж (наприклад, скільки років потрібно для того, щоб вважати релігію традиційною для конкретно взятої території чи етносу?). Приміром, на думку сучасних релігієзнавців, інтернаціональна релігія християнство для України за тисячоліття вже стала тут традиційною, а крішнаїзм - є нетрадиційним, хоча обидві релігії не є автохтонними на нашій землі.

Другий приклад: українська етнічна релігія (язичництво, або Рідна Віра) є традиційною в Україні, а рунвізм (силенкіянство) - нетрадиційною, бо це штучна (створена автором - "пророком") неорелігія. Однак, далеко не всі релігієзнавці пов'язують поняття традиційності з автохтонністю й природністю релігії, що було б не тільки доречно, але і логічно.

Проблема визначення традиційності релігії досі залишається не цілком ясною. Найбільш вдалим поясненням причин такої ситуації є думка провідних українських релігієзнавців А. Колодного та Л. Филипович: "В Україні - велике розмаїття конфесій. Жодна з них не є для українця єдино істинною "вірою батьків", національною вірою. Конфесійно поділеною Україна прийшла й до свого нового національного відродження. Строго кажучи, за найбільш традиційну релігію українців можна було б визнати ту, яка існувала на їхній етнічній території до прийняття християнства, тобто східно-слов'янські язичницькі культи. Поява численних рідновірських течій відображує саме прагнення певних кіл українства повернутися до витокової релігії етносу" (Релігійна духовність українців, ст.175).

І хоча, як зазначають дослідники, Рідна Віра в Україні ще не має масового поширення, сама ідея повернення до етнічної релігії нині набирає сили не тільки в Україні, але й серед інших народів, вона є перспективою на майбутнє.

Отже, якщо етнос - це кровноспоріднена спільнота людей з рідною землею, рідною мовою, то спільні родові легенди про походження свого народу, спільна історична пам'ять, звичаї та обряди становлять його рідну етнічну релігію. Пор.: грецьке слово etnikos, що має значення "родовий, народний, язичницький".

Етнічні релігії, як правило, виникають природнім шляхом у межах певної етнічної території і не поширюються за межі свого етносу. В процесі життя етносу його природня релігія зазнає еволюційних змін, вдосконалюється, шліфується, і, якщо її розвитку не перешкоджають якісь зовнішні чинники (поневолення, війни, інші асимілятивні процеси), то етнічна релігія може бути самодостатньою духовною системою на будь-якому етапі життя свого етносу, тобто на кожному етапі історичного розвитку народу вона задовольняє його духовно-культурні потреби і є засобом його самозбереження як самобутньої етнічної спільноти.

Таким чином, етнічна релігія - це природня автохтонна релігія етносу, створена багатьма його поколіннями на власній території, що існує на будь-якому етапі його розвитку (рід, плем'я, народ, нація) і не поширюється за межі етнічної території.

Власні етнічні релігії має кожен етнос, оскільки духовна культура народів є витоковою для кожного з них, а привнесена чужа культура може накладатися на первісно рідні вірування, синкретизуватися з ними, поступово витісняючи те, що було свого часу для етносу природнім. Якби наша етнічна релігія розвивалася природнім шляхом, еволюціонуючи разом зі своїм етносом, вона цілком би відповідала сучасному рівню життя народу. Це підтверджують факти існування сьогодні етнічних релігій у високорозвинутих країнах, а також процеси відродження етнічних природних релігій в багатьох країнах Європи, Азії, Америки. Досі етнічні релігії існують в Японії (сінтоїзм), Китаї (конфуціанство), Ізраїлі (юдаїзм), в Індії (індуїзм) та ін.

Природню українську етнічну релігію в науці прийнято називати українським язичництвом. Слово язичництво є науковим терміном, однак воно має свою історію. Воно згадується у Велесовій Книзі, яку датують як пам'ятку V-IX ст. н. е., можливо переписану в пізніші часи (за припущенням Б. Яценка - близько ХVІІ ст.). Волхв записав на одній з дощечок про сумний час перебування русичів у неволі: "наші Отці одні хомути носили і ніяк не звалися інакше, як язичники", тому й були Богами збережені й визволились з рабства. Далі зазначається, що "краще маємо зникнути, але ніколи не бути в рабстві, і не поклонятися богам чужим" (ВК, 6-Г).

Слово язичництво, походить від слов'янського язик що, крім назви (органу мовлення), позначає ще й саму мову, плем'я, народ зі спільною мовою й звичаєм-релігією. Незважаючи на той негативно-оціночний відтінок, якого надала йому офіційна християнська церква, "язичництво" може вважатися нейтральним науковим терміном, адже воно належить до слов'янської лексики.

Слово "поганство", широко впроваджуване християнською церквою, є лексичною калькою з латинського paganus - селянин, селянський. Воно непридатне для наукового вжитку через його негативно-емоційне забарвлення, що є порушенням лінґвістичних вимог до терміну.

Якщо колись християнські проповідники використовували це слово з метою зневажити й принизити етнічні релігії завойованих ними народів, то нині застосування цього слова вважається нетолерантним щодо сповідників язичницьких релігій. З філологічної точки зору слово "поганство" є вульгаризмом, а його вживання - ознакою низького рівня мовної й загальної культури людини (див.: Релігієзнавчий словник).

Українське язичництво як витокова релігія українців за своєю сутністю є православним, що до Х ст. означало віру автохтонного населення Київської Русі, або держави, що мала самоназву Руська Земля. Первісно слово "православ'я" означало "славлення Богів", тобто язичницьку Богослужбу: Прав (Права) - закон, що керує (правує) Всесвітом, а славлення - язичницький ритуал, урочиста служба, що супроводжується співом релігійних гімнів, які називалися славами.

З прийняттям світової (інтернаціональної) релігії в 988 р., християнська церква, використовуючи зрозумілі для пастви слова, намагалася заохотити людей до нової релігії, тому скористалась зрозумілою для народу назвою, позначивши нею східнослов'янську галузь ортодоксального християнства. Аналогічно надавалися близькозвучні назви й храмам (напр., на місці капища Велеса збудували церкву святого Власія, а на місці зруйнованого храму Святовита - костел святого Вита).

Українська етнорелігія в широкому значенні - це сукупність релігійних вірувань, які побутували на теренах України, у їхньому еволюційному розвитку, включаючи:

1. релігію племен і народів найдавнішої доби, яких прийнято вважати Предками українців як в етнічному, так і в культурно-історичному планах;

2. релігію східнослов'янських племен Київської Русі, що існувала до прийняття християнства як офіційної релігії;

3. народно-побутову релігійність, що існувала паралельно з офіційним християнством протягом останнього тисячоліття;

4. сучасне відроджене українське язичництво.

3. Періодизація української етнорелігії

Етнічна релігія автохтонного населення України має кількатисячолітню історію, старшу від християнства приблизно на 7 тисяч років. Українське язичництво означає власне етнічну релігію українців.

Формування язичницького світогляду Предків слов'ян, в тому числі й Предків українського народу, припадає на час переходу індоєвропейської людності до протонеоліту.

Періодизацію розвитку язичництва в Україні можна розглядати як кілька великих епох у житті й світогляді автохтонного населення території України. Пропонуємо таку схему, складену на основі попередніх досліджень М. Чмихова, застосовану щодо території України (назви періодів умовні - Г. Л.)

1. Доба Великої Богині Матері (Досварожа епоха) - кам'яний вік з груповим або нестійким парним шлюбом, панівна роль жінки. Культ Рожаниць, Матері-Землі. Закон Прави (ведійська Рита) як гармонія всезагальної рівності, уявлення про Зодіак (приблизно VI-IV тис. до н. е.) - етнічні спільноти пелазгів, трипільців.

2. Доба Сварога - Бога-Отця, утвердження віку металу та моногамної сім'ї; формування уявлень про душу, Права як гармонія рівних, але вже спеціалізованих у межах общини груп (мідний вік, близько IV-ІІІ тис. до н. ч.), трипільці.

3. Доба Дажбога - сина Сварожого, виникнення держави; зростання ролі чоловіка, монополізація знань жерцями, уявлення про безсмертя душі кожної особи, яка корисна суспільству; Права як гармонія нерівності (бронзовий вік, середина ІІІ-ІІ тис. до н.е.), арійці.

4. Доба Перуна - сина Сварожого, розвинута держава; панівна роль чоловіка; Права як гармонія феодального суспільства; наступ інтернаціональних релігій з південного сходу, відхід від природнього способу життя, поступова втрата етнічних знань та поступовий світоглядний перехід до монотеїзму (І тис. до н. ч. - ІІ тис. н. ч., залізний вік), арійці, скіфи, слов'яни, русичі, українці.

Міфологічна періодизація має свої визначення для кожної з цих чотирьох епох, які в основному збігаються з археологічними: 1 (за нашою схемою) - "золотий вік", 2 - "срібний вік", 3 - "мідний вік", 4 - "залізний вік". Для характеристики релігійних вірувань давніх дохристиянських часів учені використовують археологічні пам'ятки, а теологи використовують як результати наукових досліджень, так і писемні джерела, наприклад, Велесову Книгу, яка серед рідновірів вважається Святим письмом, і може бути датована скіфо-слов'янською добою, що власне збігається з епохою Перуна нашої схеми.

Як бачимо, язичницький світогляд пройшов етапи, які в цілому відповідають основним археологічним епохам. Однак, така схема є досить загальною, а назви періодів умовні. Крім того, в межах кожного з цих великих етапів слід виділити і конкретизувати менші періоди. Наприклад, "Доба Перуна" не тому так називається, що Перун має бути головним Богом цього періоду, а тому, що з'являється уявлення про нього як про чоловічу Божественну силу, охоронця війська, загалом як символ арійської цивілізації.

Занепад Предківських знань на теренах України характерний лише для останнього періоду цієї доби - (ІІ тис.), тобто час привнесення чужої віри і примусове її впровадження. Слід враховувати також і те, що занепад етнічної віри відбувся не як природний процес трансформації етнічної релігії від політеїзму до монотеїзму, бо монотеїзм, принесений як чуже етнічне явище, загальмував природній розвиток власної етнічної віри, а згодом поставив її під загрозу повного знищення. Перехід від політеїзму до монотеїзму не є закономірним еволюційним явищем, а лише збігом історично-політичних обставин. Однак, і сама чужа монотеїстична релігія, будучи неприродним штучним витвором, виявилася нездатною творчо розвиватися еволюційним шляхом, а отже, залишилася закостенілою, догматичною, відірваною від сучасного життя і нового наукового світогляду.

Через це штучні монотеїстичні світові релігійні системи рано чи пізно мусять, закономірно, зійти зі світової арени і поступитися природнім етнічним релігіям, які здатні саморозвиватися на рідному етнічному ґрунті. У зв'язку з першими ознаками етнорелігійного ренесансу, а також за схемою періодичних процесів статики і динаміки можемо прогнозувати і 5-й етап розвитку релігії як в Україні, так і в світі:

5. Доба Відродження етнорелігій - (умовна назва -післязалізний вік, ІІІ тис.), відродження етнічних релігій на новому етапі розвитку людства, повернення до Предківських знань, екологізація моралі, природність існування на Землі, Права як новий космічний світогляд єдності різноманітного і нових взаємин з Богом-Богами. Як писав Микола Чмихов: "Настання нової епохи дещо випереджає настання відповідного їй природного циклу. Отже ми знаходимося, хоч би одною ногою, в новій історичній епосі" (Чмыхов Н. Истоки язычества Руси. - К., 1990). Початок нової історичної доби він датував 2015 роком як "епоху Водолія". Сучасний стан Відродження українською Рідної Віри є добрим підтвердженням цього передбачення. Це Відродження є закономірним наслідком живучості українського етносу.

За 50 тисяч років існування релігії змінилися сотні тисяч релігійних форм. Різні люди і народи сповідують різні релігії, або належать до різних церковних організацій. Нині щодо них прийнято вживати слово конфесія (від лат. confessionalis - віросповідний), що означає належність до якоїсь Церкви чи релігійної організації. Конфесія не тотожна власне віросповіданню (напр., три українські Церкви належать до одного християнського віросповідання, але до трьох різних конфесій: УПЦ, УПЦ КП, УАПЦ).

Однак, різні уявлення про Бога не суперечать єдності Бога, хоча й вимагають віротерпимості - міжконфесійної толерантності (від лат. tolerans - терплячість) - терпимість до чужих релігійних вірувань, обрядів і звичаїв, визнання їхніх прав на своє власне розуміння Бога. Толерантність - необхідна умова дотримання свободи совісті й ознака загальної культури людини.

4. Світові та етнічні релігії: проблеми співіснування

Поява світових релігій може вважатися закономірним явищем, хоч вона і є революційним, а не еволюційним процесом. Однак, розвиток релігій полягає не у вертикальному сходженні з "нижчого" на "вищий" щабель, як це довгий час вважалося в науковому атеїзмі, але в почерговій зміні тенденцій "від локального - до глобального, від глобального до локального", які відбуваються не стільки в етнічній структурі людства, скільки в його суспільній свідомості. Це стає очевидним на прикладі сучасних особливостей світового етнорелігійного ренесансу.

Етноси прагнуть відновити свою гомогенну (однорідну) етнорелігійність. За таких обставин світові релігії періодично змінюються етнічними. В цьому, вірогідно, полягає одна із закономірностей етнорелігієгенезу.

Світові релігії вже достатньо продемонстрували свою неприродність, довівши людство до глибокої екологічної кризи. Людина протиставила себе і свою діяльність біологічному началу Землі й космосу. Відірваність Бога від природи, породило по суті безбожну форму людської діяльності (технократизм, ставлення до життя як до безмежного природного ресурсу), що й стало причиною екологічної кризи. Ця фактично бездуховна форма людської діяльності насправді протистоїть життю. Та й самі аскетичні релігії (християнство, іслам) проповідують власне дискредитацію життя.

Так, за Б. Поповим, нищення біологічної основи життя - це є "запереченням цінності Дому". Дослідник уживає поняття Дому в значенні специфічної організації життя, де Дім - етнічне явище: "Культура етносу утверджує культ Дому. Дім утворює смислове ядро етнічної культури. Дім виховує, напучує, надихає, дає людині життєву силу. Змагання Дому і Світу, життя й діяльності, спільності й суспільства утворюють головний нерв культурного поступу" (Феномен нації, с. 6-7).

Таким чином, національне і світове становлять собою пару протилежностей, які постійно борються за свої пріоритети. Сьогодні релігієзнавці вже сміливіше говорять про космополітизм світових релігій, його справжню сутність: "Він з'являється там і тоді, де і коли постає потреба в поширенні якоїсь релігії за межі її етнічної природності, з'являється завдання використати її для світової експансії, завоювання якомога більшої кількості послідовників, витіснення старих або альтернативних вірувань" (Филипович Л., с. 61).

Релігія і консолідація етносу нині є надзвичайно важкою проблемою, адже український етнос, як загалом і інші етноси світу нині вже не становлять релігійної гомогенності. Якщо в давніх суспільствах релігія була формою вияву етнічності, а в середньовіччі поступилася місцем світовій християнськості, то сьогодні етнічність знову бере гору над релігійністю (Филипович Л., с. 40).

Відсутність релігійної самоідентифікації етносу виявилася, певною мірою, несподіванкою для багатьох громадян (українець може бути православного, греко-католицького, римо-католицького, протестантського, язичницького віросповідання, або взагалі не сповідувати жодної релігії). Особливо це знервувало представників традиційних християнських церков, які всю свою вікову ненависть спрямували не стільки проти сучасного засилля чужих месіанських конфесій, скільки проти рідного українського етнорелігійного відродження, вбачаючи в ньому чи не найбільшу небезпеку для свого існування. І в цьому їм значною мірою допомагає державна політика, надаючи релігійні пріоритети одній християнській конфесії, порушуючи цим не тільки Конституцію, але й чинне законодавство про свободу совісті і релігійні організації в Україні, а також і міжнародні документи. Саме так виглядає засилля християнських програм на радіо й телебаченні, інтенсивне церквобудівництво, помпезні християнські святкування на державному рівні та ін.

Антагоністичний характер стосунків етнічного і світового, локального й глобального яскраво проявляється в сучасних міжконфесійних конфліктах, які не можуть врегулювати ні самі віруючі, ні найсучасніші правові акти й закони. Та найбільше суперечностей існує в самій християнській конфесії, де безперестанно точиться боротьба: спочатку за догмати (в яких народ ніколи не розбирався), потім - за майно, сфери впливу і т. п. Ці проблеми нашій державі належить вирішувати вже у недалекому майбутньому.

Однак, людство довгий час не могло подолати стереотипи мислення, нав'язані йому апологетами світових релігій, що християнство "нас просвітило", що воно "було позитивним явищем" у нашому культурному розвитку. Щоб виявити ці глибинні причини й закономірності релігійної боротьби, звернемося до історичних фактів.

Наші Пращури дуже боляче сприйняли офіційне (примусове, насильницьке) впровадження світової релігії християнства, яке з самих початків було космополітичним: у християнстві нема "ні елліна, ні скіфа". А своя віра завжди була патріотичною, виховувала героїв, достойних свого народу. Чуже відкидалося як вороже, таке, що може зашкодити своєму етносу (роду, племені, нації). Згадаймо, як новгородці реагували на охрещення їх Добринею й Путятою: "краще нам померти, ніж Богів наших дати в наругу" (Татищев В. Н. История государства Российского. - М.; Л., 1962. - Т. 1. - С. 112-113).

Про те ж саме у Велесовій Книзі: "краще нам зникнути, але ніколи не бути в рабстві, й не поклонятися богам їхнім (чужим)". Віровідступництво вважалося найбільшим гріхом, так само, як відречення від свого роду.

Тому й навернення руського народу до християнства не було одноразовим тріумфальним актом, як це стверджували деякі історики-християни, а особливо сама церква; воно розтяглося на кілька століть, навіть більше, ніж вважалося донедавна. В Медоборах (Гусятинський р-н Тернопільської обл.), за народними переказами та поодинокими археологічними пам'ятками, язичницькі храми функціонували аж до XVІІ ст. Саме в такі відлюдні малодоступні місця "евакуювалися" київські священики та окремі сповідники етнічних культів, ховаючись від насильницької християнізації. Відомі випадки насильницького охрещення язичників навіть у ХІХ столітті (наприклад, за даними "Известий о состоянии и приращении православного народонаселения" за 1847 р. охрещено 1522 язичники) - це загалом по Російській імперії. Можемо лише здогадуватися, що й українське язичництво існувало, хоч і в таємних формах, паралельно з християнством протягом всього останнього тисячоліття. Не зважаючи на переслідування офіційною церквою язичницької обрядовості (знищення волхвів, спалення Богослужбових книг, руйнування храмів і вирубування священних гаїв), потреба в них не зникала, і про їхнє існування свідчать численні церковні документи (див.: Лозко Г. Волхви).

Народ зберігав у різних формах довіру до давніх прадідівських релігійних обрядів, перенісши їх у сферу родини. Часто навіть після християнської служби в церкві, батько родини вважав за потрібне виконати язичницький обряд вдома у колі своєї сім'ї: Святвечір, Великодній обід, освячення вогнем чи водою хати або худоби, подвір'я, поля чи зерна тощо. Аналіз наукових (історичних, фольклорних, етнографічних) даних про українське язичництво свідчить, що синкретизація етнічних елементів зі світовими релігіями (в даному випадку - християнством) відбулася в світогляді й обрядовості українців не раніше ХVІІІ-ХІХ століття. Ще на початку ХХ ст. український етнограф В. Матвієнко записував обряд "відхрищення" від здійсненого церковного ритуалу (напр., після охрищення дитини чи християнського вінчання).

Можемо лише здогадуватись, що такі очисні обряди були вироблені волхвами у відповідь на насильницькі дії християнських служителів.

Якщо навіть на початку ХVІІІ ст. маємо згадки про волхвів, з якими веде постійну боротьбу християнська церква, то, очевидно, що народ звертався за послугами до служителів етнічних культів, які все ж таки існували, і підтримував зв'язок з Рідною Вірою.

Ще на початку ХVІІ ст. християнський чернець Іван Вишенський писав повчання до народу, наказуючи знищити писанки, крашанки, колядки, щедрівки, купальські вогнища, поминальні трапези на могилках покійних родичів, вказуючи на їхній язичницький зміст. Але вже в середині ХVІІІ ст. церква, нарешті, зрозумівши марність цієї боротьби, змінює тактику: надавши язичницьким обрядам християнського забарвлення, вона включає їх до своєї культової практики. З цього часу відбувається інтенсивна синкретизація (змішування) двох релігій - етнічної і світової. Однак і ці спроби виявилися малоефективними, хоча й справили певний вплив на народні маси.

5. Етнорелігійний ренесанс

Тенденція до відродження етнічних релігій нині спостерігається переважно в Європі, трохи менше в Індії, а також досить несміливо серед індіян Америки.

20-24 червня 1998 р. у Вільнюсі (Литва) для координації дій і правового захисту етнічних громад природних релігій (язичництва різних країн) створена міжнародна організація - Світовий Конґрес Етнічних Релігій (World Congress of Etnic Religions - WCER).

Мета WCER зазначена в прийнятій Декларації: "відроджувати зацікавлення давніми культурними й духовними коренями всіх народів; об'єднувати подібні рухи, що існують у світі; проводити семінари, зустрічі й конференції, сприяти інформаційному обміну між громадами, здійснювати обряди язичницьких свят, передати дорогоцінну спадщину свободи духу наступним поколінням".

Головні функції WCER: репрезентувати язичництво як цілість серед міжнародних інституцій; діяти як форум для обміну ідеями між членами груп; надавати моральну підтримку й допомогу в заснуванні нових язичницьких груп; допомагати у вирішенні юридичних питань стосовно реєстрації та правового статусу язичницьких громад у будь-якій країні; заснувати банк даних і прямий доступ до комп'ютерних ліній Інтернету; бути промоторами ідеї заснування Язичницького Університету чи язичницького факультету в уже діючому університеті та ін.

У Декдарації WCER також зазначається: "Кожна країна і кожен народ мають свої локальні релігії (національну віру, світогляд, міфологію, фольклор і т. ін.), які відображають їхнє світобачення, історичний розвиток і виробляють Божественне ставлення до природи свого краю та закони праведного життя... Нашим етнічним чи язичницьким релігіям у минулому завдано значних збитків, страждань і знищення їх світовими релігіями, які вважають себе єдиними претендентами на істину. Тому наше щире бажання - жити в мирі й злагоді, прагнути до співпраці зі сповідниками інших етнічних релігій, їхніми вірами й переконаннями... Справжні місцеві релігії повернуть нам любов і повагу до всього, що ми бачимо й відчуваємо довкола, щоб сприйняти різні форми поклоніння, які грунтуються на щирих намірах, чистих думках і шляхетній поведінці... Наше гасло "Єдність - в різноманітному"".

До WCER увійшли язичницькі громади: Бельгії, Норвегії, Литви, Латвії, Франції, Індії, Данії, України, Німеччини, Бєларусі, Росії, Чехії, Польщі, Греції, США, Швеції та інших країн. Україну в WCER достойно представляє Громада Українських Язичників "Православ'я", яка має свій часопис "Сварог", низку богознавчих книжок, а також сторінку в Інтернеті.

Давні релігійні традиції нині відроджуються в громадах Рідної Віри. Чимало сучасних праць присвячено відродженню етнічних релігій. Це спроби реконструювати не тільки світоглядну та обрядову систему Пращурів, але й дати нове теологічне осмислення давньої філософії етнічної релігії. Серед них, насамперед, слід згадати працю українського теософа професора Володимира Шаяна "Віра Предків Наших" (1987 р., м. Гамільтон), Ярослава Оріона "Бог і релігія", "На роздоріжжі" та ін. Однак, найавторитетнішими все ж є давні джерела.

Основною культовою пам'яткою української Рідної Віри є Велесова Книга. Написана волхвами на дубових (чи березових) дощечках ще в V-ІХ століттях, вона зберегла для нас не тільки зразки писемності, мови та історії, але й значну кількість язичницьких молитов, засад віровчення, культів, обрядів, світоглядних засад. Велесова книга містить близько 250 Богознавчих понять, в тому числі близько 100 імен Богів (теонімів, іноді в кількох варіантах), 70 слов'янських власних імен людей (антропонімів), серед яких імена Прабатьків, волхвів, князів та значних воєначальників.

Тут подані також відомості про окремі свята Рідної Віри, пов'язані з природним календарем, назви місяців, тижнів, рецепти ритуального напою, порядок щоденних та святкових богослужб і жертвопринесень, моральні настанови та деякі правила поведінки, кілька легенд про походження Дажбожих онуків та засновників руських племен. Цінним для релігієзнавців є осмислення авторами Велесової Книги вчення про Наву, Яву і Праву, вчення про Триглава, про живу воду, які писалися саме як повчання для нащадків: "Тут же, отроче, одкриєш ворота і ввійдеш у них - то красен Рай слов'янський" (дошка 11-Б). Цінними для етнологів є згадки про давні племена, споріднеі слов'янські етноси.

Хоча автентичність пам'ятки в окремих вчених викликає недовіру, мусимо стверджувати, що Велесова Книга подає чимало таких відомостей нашої прадавньої релігії й культів, які досі були невідомі науці, однак вони складають осмислену й досконалу систему. Велесова Книга - це велика за обсягом праця (як вважається досі, знайдена не повністю, а лише близько 75 % тексту, що нині складає 72 дошки). Саме це й може бути одним з доказів того, що книга не могла бути виготовлена фальсифікатором.

Історія знахідки, її прочитання й переклад на сучасну українську мову становить окрему тему, але тут зазначимо, що знайшов дощечки Велесової Книги білогвардієць Алі Ізенбек в с. Великий Бурлук на Харківщині, а переписав і дав перше тлумачення тексту Юрій Миролюбов; видрукована вона була в п'ятдесятих роках ХХ ст., а в Україну потрапила лише в 1990 р. Вагомий внесок у прочитання дощечок зробив професор Володимир Шаян, а в Україні переклав Велесову Книгу філолог з Ужгорода Борис Яценко.

Нині Велесова Книга по праву вважається святим письмом Рідної Віри, а її дослідження нині продовжуються (див. докладніше: Лозко Г. Велесова Книга).

Висновки:

1. Релігія є невід'ємною складовою частиною духовної культури народів.

2. Етнічні і світові релігії є парою протилежностей у системі "космос - хаос, локальне - глобальне" і тому суперечності між ними неминучі.

3. Сьогодні вже є гостра необхідність подолання стереотипів мислення, нав'язаних людству світовими релігіями.

4. Етнічна релігія є ідеальним поєднанням етнічної й релігійної тотожності в одному етносі.

5. Етнічна релігія розвивається разом зі своїм етносом і є самодостатньою на будь-якому етапі його історії.

6. Відродження етнічних релігій - перший крок до створення монорелігійних етноспільнот, які є ідеальною формою духовного і політичного (державного) устрою і щасливого природнього життя націй.

7. На питання "чи потрібні етнорелігії сьогодні?" - можемо дати ствердну відповідь: так, вони необхідні як етнозберігаючий феномен, як невід'ємна складова будь-якого етносу на Землі.

 

 
Счётчик тиц и PR

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2020.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.
© Автор проекту - Валерій Колосюк.