Актуально
38054 перегляди
 |
Анатолій Богород, етнограф кафедри фольклористики
Київського Національного університету ім. Т.Г.Шевченка |
Майже усі дослідники зосереджували свою увагу переважно на обрядовий бік народного або народно-християнського календаря і намагалися не торкалися чи обійти стороною релігійно-світоглядні основи формування календар українців. Зокрема, залишали поза увагою календарно-астрологічні знання українців-русичів перед хрещенням Русі-України.
Запропоноване дослідження становить сміливу спробу перегорнути і осмислити історію становлення святкового календаря українців від часів Київської Русі і до нашого часу, скориставшись поодинокими та випадковими відомостями, які зустрічалися у творах попередників-істориків календаря, астрологів, етнографів, фольклористів та власною науковою інтуїцією.
Це дослідження не є ще повністю завершеним і ця тема ще чекає на своїх дослідників. Можливо, під час наступних досліджень деякі положення цієї праці можуть бути переосмислені та уточнені, але напевно можемо стверджувати, що під таким кутом зору відомості про історію сучасного святково-релігійного календаря українців зібрані і подані вперше.
Окремі розділи цієї праці розміщені на сторінках релігійно-історичного та науково-пізнавального часопису "Сварог" (№№ 4, 5, 7). Деякі положення цих статей були вже уточнені. Для прикладу, наведемо одне з таких уточнень: за річним календарем Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) поминається більше 34000 християнських мучеників, а за церковним календарем Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) протягом року поминається більше 54000 християнських мучеників і мучениць...
Ця праця може зацікавити дуже величезне коло читачів-прихильників української національної духовності: науковців і дослідників-народознавців, релігієзнавців, астрологів, етнографів і фольклористів, викладачів та вчителів навчальних закладів України та української діаспори, старшокласників коледжів і студентів вузів.
Календар в історії народу
Досі питання про основи давньоукраїнського календаря залишається недослідженим і через відсутність достатньої кількості відомостей про нього, і через відсутність професійних служителів культу Давньої Віри Українців, які були носіями цих знань і контролювали чітке його дотримання. Після насильного навернення русичів у християнство, поступово винищувалися волхви, а релігійний календар українців-русичів підмінювався юліанським календарем, який служителі християнського культу в Римській імперії пристосували до своїх релігійних і хронологів не повідомляє у своїх працях про те, коли в Русі вперше почали користуватися юліанським календарем. Відомий дослідник календаря Климишин зазначає: “Коли і як в Київській Русі почали використовувати юліанський календар і як відбувалося “перенесення” на його місяці давніх народних назв місяців, які належали до місячно-сонячного календаря, залишається недослідженим”, хоч і робить припущення, що “юліанський календар був відомий в Русі задовго до прийняття християнства” 1. Гадаю, що волхвам, аналогічно, міг бути відомий і календар юдеїв, і календар персів і багато інших календарів. І, навіть, якщо ці календарі й були кращими від місцевого язичницького календаря, то це ще не означає, що ними починали користуватися, відкинувши давню релігійну традицію. Нині прикладом такої безкомпромісності може служити вперте неприйняття ортодоксальними християнськими церквами реформованого юліанського календаря, який нині відомий усьому світові як григоріанський календар. І це незважаючи на те, що григоріанський календар набагато точніший від юліанського. Юліанський календар за 128 років дає похибку, яка рівна 1 добі, а в григоріанському календарі одна доба набігає за 3280 років . Причини такої впертості і безкомпромісності спробуємо розглянути далі.
Цікавим прикладом неприйняття іншої календарної системи, яка повинна була зруйнувати традиційні календарі усіх релігій, може служити подія, описана Галиною Лозко. У 1923 г. для спрощення календаря був створений Міжнародний комітет при Лізі Націй, куди надійшло близько 200 різних проектів. Один із них пропонував ділити рік на 4 квартали по 91 дню (всього 364 дні), а день без числа вважати днем Нового року. У високосному ж році додавати ще один день без числа як свято Миру. В такому календарі мали б збігатися дні тижня з днями місяця кожного року. Але цей проект був заперечений Сполученими Штатами Америки з релігійних міркувань, бо пересування неділі не збігалося б зі святом Пасхи 3. Такий універсальний календар не підійшов з “релігійних міркувань” ні християнам, які відзначають Пасху і вихідний день в неділю, ні юдеям, які відпочивають у субботу, ні мусульманам, у яких вихідний день — п’ятниця.
Усі ці аргументи були наведені для того, щоб спростувати гіпотезу про те, що юліанським календарем користувалися на Русі ще до насадження християнства, тим більше що християнська Римська імперія і Візантія дуже вороже були настроєні проти язичницької Русі, а в Русі будь-яке запозичення у ворога сприймалося як рабська залежність від нього.
“... Перервана нитка часу — це трагедія для прибічників будь-якої релігії” 4 — зазначив Сергій Куліков, тому варто було б розглянути чи вдалося чужорідному християнству остаточно перегризти українську нитку часу і, що залишилося сьогодні від давнього українського літочислення.
“Ми майже нічого не знаємо про те, як саме визначався час в Русі до прийняття християнства, — пише А. Зелінський. Існує гіпотеза, що спочатку використовувався місячний календар, а пізніше сонячно-місячний із використанням 19-річного циклу 5. Ясно лише одне: із насадженням християнства в Русь прийшов юліанський календар з візантійською пасхалією, яка мала тоді універсальне значення для всього християнського світу” 6.
В результаті ретельного аналізу літописів виявилося, що Новий рік (Новоліття) починався в Русі з появи нового Місяця в перші весняні дні, найближчі до весняного рівнодення, коли сніг сходив з полів і вся Природа прокидалася від довгого зимового сну. Попередній рік міг мати 12 місяців, а наступний — 13 місяців. Тому, після введення юліанського календаря, початок Нового літа в Русі не збігався з одним і тим же числом, а пересувався по числах березня, припадаючи в деякі роки навіть на лютий або на квітень. Наприклад, в 1-му Новгородському літописі читаємо: “В літо 6645, яке настало 7 березня...” В 1139 році новий місяць з’явився 5 березня і лише після цього почався новий рік, чергове “літо 6647”. Разом з християнством з Візантії в Русь прийшов і вересневий стиль, хоча, за звичаєм, початок року відзначали також і в березні до горезвісного 1492 року (7000 років “від сотворення світу”).
Неспромігшись викоріняти народну релігійну традицію русичів відзначати початок Нового літа на початку весни, церковники прив’язали його до 1 березня (незалежно від появи Молодика), пояснивши його відзначення подією з юдо-християнської міфології — “сотворення Адама”. Нині вже календар ортодоксальної християнської церкви не має свята 1 (14) березня і вцхзначає його, як день поминання мучеників.
До Х ст. н. е. Західна Європа практично перейшла на нове літочислення від “різдва Христоса”, і в кінці Х ст., як тільки виповнилося 1000 років нової ери, “в чеканні страшного суда, багато літописців перестали вести хроніки, а люди з міст тікали в ліси і печери або, навпаки, займалися розпустою і поширювали єресі”7. То в одному, то в іншому місті Західної Європи з’являлися “Христоси”. І це відбувалося в Європі, яка лише встигла призвичаїтися до нового для неї літочислення — “від різдва Христоса”.
Через п’ять століть подібне повторилося в Русі і в Московії. Ось як про це повідомляє М. Карамзін: “Крім зовнішніх небезпек і ворогів, молодий Іван ІІІ повинен був у своїй державі подолати і загальний сумний стан, якесь розслаблення душевних сил. Закінчувалася сьома тисяча років від “сотворення світу” за грецькими хронографами: повір’я з кінцем 7 тисяч років чекало і кінця світу. Затемнення жахали простих людей сильніше, ніж будь-коли. Було зафіксоване справжнє стихійне лихо: від сильного холоду і морозів загинув хліб на полях; два роки підряд випадав у травні великий сніг. Якщо вірити підрахункам одного з літописців, за два роки в Новгородських і Псковських володіннях від чуми померло 250652 людей; в одному лише Новгороді 48402, а в монастирях близько 8000. В Москві, та в інших містах, в селах на дорогах також гинуло безліч люду від цієї хвороби. Крім цього, за свідченням літописців, були страшні знамення: сильна буря зламала хрест Софіївської церкви в Новгороді... Люди тихі і смиренні тремтіли з переляку і молилися богу: інші насміхалися з них і удаваних чудес”.
Ці настрої частково передалися Заходу. “Меч господній скоро пройде по землі”9 — проголошував Савонарола в Італії в кінці ХV століття. Але з особливою силою ці настрої проявилися на Русі. Слід згадати і причини, які викликали до життя ці настрої.
Майже на весь ортодоксальний Схід поширилося повір’я, що світу призначено існувати 7000 років. Згідно з цією концепцією, конкретний земний час існування світу є ніби відображенням символічного часу “шести днів творення”, враховуючи і сьомий день, коли (за Торою і Біблією) Єгова — бог євреїв “спочив у день сьомий від усіх своїх справ” (1 М.2,2). А, оскільки “у Єгови один день, як тисяча, і тисяча років, як один” (2 Петра.3,8), “Бо перед очима твоїми тисяча років, як день вчорашній...” (Пс. 89,5), то символічна сідьмиця, пов’язана із “творенням світу”, перетворювалася в сім тисячоліть його існування.
Для християн східного обряду, особливо у Візантії і в Русі, сьома тисяча років від “сотворення світу” закінчувалася в 1492 році н. е. Кінець її був неспокійний: в 1453 (6961) році турки захопили столицю східного християнства — Константинополь. Християнські проповідники порівнювали турків з “військом Сатани”, яке переможе християн перед страшним судом — “другим пришестям Христоса” (за Об’явленням Івана Богослова, 13,7). Недавнє падіння Константинополя ще більше посилювало в Русі тяжкі передчуття. Необхідно відзначити, що в деяких прошарках руського люду того часу тіней і сумних передбачень виникають рухи християн, які вражають своєю відчуженістю від всього мирського: вони залишали своє майно і рідних своїх, як це радив Ісус: “І кожен, хто за ймення Моє кине дім, чи братів, чи сестер, або батька, чи матір, чи дітей, чи землі, — той багатократно одержить і успадкує вічне життя”. (Матвія,19,29; Луки, 18,29-30). Ставши жебраками, вони масово йшли в монастирі “спасатися”... Про один з таких рухів — рух “нестяжателів”, очолений Нілом Сорським, згадує у своїй статті А. Зелинський10. Але знала ця земля не одного лише Сорського. Викликав до життя таких “Сорських” в кінці сьомого тисячоліття такий вислів Ісуса Христоса: “І вблагаю Я Отця, — і Втішителя іншого дасть вам, щоб із вами повік (до кінця світу) перебував...” (Івана, 14,16).
Чекання “кінця світу” відобразилося і в списках пасхалій. Зокрема, хоч в 1408 (6916) році закінчився 532-літній круг пасхальних таблиць, але ні в Греції, ні в Русі ніхто не наважувався розписати таблиці дат пасхи на нове 532-ліття, а обмежувалися лише короткими списками на 84 роки (до 1492 року). Ніхто не наважувався “перейти” за сьому тисячу років! На останньому листку однієї з таких пасхальних таблиць була зроблена така приписка: “Тут страх, тут скорбота, тут біда велика в розп’ятті Христовому цей круг є, і це кінець літам настав, в які чекаємо всесвітнє твоє пришестя, владико!”11
Фатальний 7000 рік “від сотворення світу” наближався. Спочатку настало 1 вересня (церковний Новий рік) 1491 року, потім 1 березня (народний Новий рік) 1492 року, тоді знову 1 вересня 1492 р. (1701 рік). “Набожні заспокоїлися, побачивши, що земля стоїть і небо не гойдається із закінченням сьомої тисячі років” 12. Світ продовжував своє існування, а тому треба було продовжувати і пасхалію. Про це потурбувався Перший церковний Собор, скликаний в Москві в січні 1492 року спеціально для укладення церковної пасхалії на восьме тисячоліття. Характерно, що укладач розісланої по всій Русі нової пасхалії Генадій Новгородський в передмові підкреслює, що людина не може знати, коли буде “кінець світу”: “Ми написали це для простих людей, які думають про кінець цього світу; лякатися його не потрібно, а треба чекати пришестя Христоса в будь-який час, тому, що воно нікому не відоме, як це встановлено” 13.
Як бачимо, два “кінця світу” не витверезили християнських пасторів, які заклали ще одну “вибухівку”, але вже заповільненої дії у свідомість наступних поколінь християн — “треба чекати пришестя Христоса в будь-який час”. У християнській і комуністичній літературі можна знайти перелік дат і років, в які християнська церква чекала наступних “закінчень світу”, але хотілося б нагадати про недавній кінець, оголошений новітнім “христосом” у жіночій спідниці — Марією Деві Христос в листопаді 1993 року; чомусь “кінець світу” повинен був розпочатися з Києва.
Нова ідея — жінка-”христос”, але карти старі, євангельські, які протягом майже двохтисячолітньої історії приголомшували мільйони новонавернених християн у різних країнах і в різних народах, роблячи хворою свідомість все нових і нових поколінь прихильників віри в Христоса — “майбутнього руйнівника Світу”.
Публiкацiї за темою «Традиції»:
