Актуально
29460 переглядів
|
Ця бабуся має хорошу пам`ять (фото - В.Козюк) |
Між тим, безпам'ятство – чи не головна причина історичних бід та невдач.
І це дуже справедливо: людині (чи народові) дається досвід, здобутий тяжкою працею і кров'ю його предків з тим, аби можна було не повторювати своїх та чужих помилок. А людина (чи народ) цим досвідом нехтує.
Між тим, повідомлення вітчизняного літопису від 1187 року говорить: "У тім же поході (князів Русі, тобто Києва, Білгорода, Вишгорода, Василькова, Переяслава та фортець Поросcя на половців) розболівся Володимир Глібович (князь Переяславський) недугою тяжкою, від якої він і помер.
І принесли його в Переяслав (нині місто Переяслав Київської області ) на ношах, і отут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці.
Він бо любив дружину, і золота не збирав, добра не шкодував, а усе давав дружині; був же він князь чеснотний і сильний у бою, і мужністю міцною відрізнявся, і всякими доброчестностями був сповнений. За ним же Україна много постонала".
В Україні громадськість, не кажучи про політиків, ще як слід не навчилася розуміти просту істину про зв'язок між успіхами народу і станом його пам'яті, ані мати цю пам'ять, ані знати елементарні речі зі своєї історії. Зокрема такі, як природа назви своєї країни.
Між тим, у радянські й імперські часи була популярна й ідеологічно зручна теорія про походження назви Україна від слова "окраїна". Завдяки цьому стверджувалося периферійне значення своєї країни для її мешканців, яких привчали любити чужу Батьківщину і зневажати свою.
Одночасно, поява цього слова вперше в 1187 році по відношенню до Переяславщини, тобто власне Русі (так у VІІІ - XVІІ століттях називалася територія Центральної України) одразу ставила нерозв'язне для радянської пропаганди питання – окраїною щодо чого могла бути ця територія?
Природно, не щодо Москви. Остання у ті часи була глухою настільки, що про неї навряд чи взагалі знали на Київщині.
Київ залишався безумовним центром для усіх князів династії Рюриковичів. Іншого центру легітимності просто не існувало. Абсолютна більшість князів цієї династії вважали Київську землю своєї Батьківщиною ("доменом" або "вотчиною"), навіть коли, керуючи далекими землями, ніколи в житті не бачили ні Дніпра, ні Росі, а решту земель розглядали як просто підвладні собі.
Загалом, частина Переяславського князівства в той час справді була на краю Русі. Однак інша його частина була віддалена від кордонів Русі навіть більш, ніж сам Київ.
Таким чином, було б не зрозуміло, чому про князя тужили саме прикордонні землі, адже, по логіці, це робити щодо свого князя мали жителі Переяславського князівства, незалежно від віддаленості від кордонів.
Ще більш незрозуміло, окраїною чого могли бути неодноразово згадані в літописах Чернігівська Україна, Сіверська (Новгород-Сіверська) Україна, або, тим більше, Київська Україна. До речі, назва Україна застосовувалося і щодо російських та білоруських земель - Рязанська Україна, Ростовська Україна, Полоцька Україна.
Найбільш прийнятне пояснення цих фактів полягає в наступному.
В українській мові є слово "украяти", тобто "наділити" чим-небудь, наприклад, хлібом, землею і т.д.
Слово Україна є синонімом слова "князівство". Принаймні, саме в такому значенні воно багаторазово вживається протягом кількох сторіч після своєї появи, коли Україна позначає "наше князівство", "наша земля", "країна".
Паралель тут гранично прозора й очевидна - адже і нині по-українському слово "країна" означає власне країну.
"Українець", відповідно, означає "земляк", "співвітчизник".
Існує цікава древня прив'язка назви Україна до назви антського союзу племен, що панував на більшій частині території України в ІІІ-VІІ століттях нашої ери. Провідні вчені, зокрема Михайло Грушевський, вважають, що антський союз племен став етнічною основою українців.
Його назва перекладається із сарматської мови як "люди прикордоння". Український лісостеп, що складає більшу частину території країни, історично був кордоном між степовим і осілим світами.
Сучасники називали антів "найсильнішими зі слов'ян". З антського союзу племен виділилися і мігрували у свої країни сучасні балканські слов'яни, крім словенців (тобто серби, хорвати, болгари, македонці і т.д.), а також поляки.
Чи була дана паралель причиною появи назви Україна – однозначно сказати дуже складно.
Проте специфіка вживання назви Україна в літературі XІІ-XІV століть цілком прозоро свідчить про те, що в той період цей термін вживався саме як синонім "князівства", "землі". Українці впевнено можуть говорити, що Україна - це "наша земля".
Однак і суспільство, і влада мусять розуміти, що найбільша впевненість досягається лише завдяки хорошій пам'яті.
Публiкацiї за темою «Державність»:
