Чи варто нам чекати нової Кримської війни?

Війна на Кавказі в серпні 2008 р. спричинила шок у стосунках між Росією і Заходом. Боязка реакція Заходу на цей п’ятиденний конфлікт і фактичну анексію Москвою двох грузинських провінцій не обіцяє нічого доброго у контексті європейської безпеки.

Хоча нещодавнє "потеплення" у взаєминах між Москвою і Вашингтоном, а також певне зближення Президента Дмітрія Медвєдєва з російською ліберальною інтелігенцією, дає підстави сподіватися на краще, проте, джерело нестабільності в північній Євразії зберігається.

Фракція московської еліти, яка дотримується радикально антизахідних і неприховано неоїмперських позицій, зуміла створити плацдарми в держапараті, путінської партії "Єдина Росія", електронних і друкованих ЗМІ, "цивільному" суспільстві та наукових кругах. Ціла низка більш-менш впливових, і, здебільшого, порівняно молодих ультранационалістов - від Івана Демідова, який нещодавно отримав посаду в Адміністрації Президента, до популярного політичного оглядача Михайла Леонтьева та, нещодавно обраного професором МГУ, Олександра Дугіна - стали, в пострадянський період, неодмінними учасниками поточного політичного, журналістського і інтелектуального дискурсу. Саме ці діячі та їхні ідейні соратники відіграли роль рупора влади під час торішньої інтервенції російської армії в Південній Осетії і Абхазії.

У ефірі контрольованих Кремлем телеканалів озброєний конфлікт, що вибухнув влітку 2008 р. на Південному Кавказі, підавався як "війна через посередника", під час якої, Грузія билася проти Росії при підтримці і "від імені" Сполучених Штатів. Медійна кампанія, під час серпневої війни та після її закінчення, по суті означала офіційне "добро" на розповсюдження гротескових конспірологічних теорій, які Леонтьев, Дугін і Ко вже давно висловлювали в телепередачах, що транслювалися в прайм-тайм, і на сторінках різноманітних аналітичних журналів.

Безперешкодна ксенофобськая агітація, яку московські інтелектуали-реваншисти ведуть в російських ЗМІ з часів приходу до влади Путіна, вже приносить свої плоди. Як показують результати нещодавніх соціологічних опитувань, серед простих росіян зростають антизахідні - особливо антиамериканські і антинатівські - настрої. За даними ведучої соціологічної служби Росії - Левада-центра - ще до війни з Грузією частка росіян, що позитивно налаштовані до США, скоротилася з 65% в 2000 р., коли Путін став Президентом, до 43% в липні 2008 р., коли він покинув Кремль.

Після серпневої війни проамериканські настрої ще більше послабилися у всіх прошарках російського суспільства.

Державна соціологічна служба ВЦИОМ, яка й раніше прагнула зменшити масштаби антизахідних настроїв в країні, нещодавно визнала, що ставлення росіян до НАТО "фундаментально змінилося". Так, в 2006 р. тільки 26% росіян вважали, що ця організація відстоює, впершу чергу, інтереси США. Зараз таку думку висловлюють 41% респондентів. У тому ж 2006 р. 21% населення країни вважав НАТО організацією, чиє завдання полягає в "здійсненні агресивних військових дій щодо інших країн", а в кінці березня 2009 р. з цим твердженням погодився 31% опитаних. Підозрюю: якщо наразі Росію і торкнувся "Обама-эффект", то невдовзі він, вірогідніше за все, зійде нанівець.

Діаметральна зміна політичних поглядів громадян найбільшої по території країни миру (і ядерної наддержави до того ж), яка сталася останніми роками, набуває особливе значення в світлі низки невирішених проблем на теренах колишньої московської імперії - зокрема, щодо питання про майбутнє Чорноморського флоту, одного з елементів російського ВМФ. Зараз більша частина російського Чорноморського флоту базується в порту Севастополь, українському місті республіканського значення з населенням в 379 000 чоловік. Севастополь - це найбільше місто на Кримському півострові.

Усесвітню популярність Севастополь отримав в 19 столітті. Вже тоді він був головною базою Чорноморського флоту, і його облога, яка тривала майже рік, стала головним епізодом Східної або "Кримської" війни 1853-56 рр. між Російською імперією, з одного боку, і Францією, Британією і Османською імперією, з іншого. Але багато солдатів царської армії, що билися й загинули в Севастополі, насправді, були не росіянами, а українцями. Проте, в Росії Кримська війна середини 19-го сторіччя асоціюється з наполегливою обороною міста саме росіянами від західних агресорів, і вважається підтвердженням законності зазіхань Москви на Севастополь. Попри беззаперечний факт, що в цих битвах безпосередньо брали участь тисячі українців, військова міфологія, яка виникла навколо героїчної оборони царською армією південного кордону імперії, активно використовується московськими політтехнологами і в сьогоднішніх конфліктах.

Між тим, приклад з інтерпритацією історії Кримської війни може також сприяти розумінню основних ризиків у царині безпеки, домінуючих на пострадянському просторі, та і в інших регіонах. Це протистояння Росії і Заходу на чорноморському театрі бойових дій, яке стало першим "сучасним" озброєним конфліктом - наочна ілюстрація того, із яких причин часто виникають війни. Нинішні, загальноприйняті уявлення про походження воєн, сформувалися на прикладах, пов'язаних з військовими авантюрами нацистської Німеччини, - цій темі присвячуються сотні документальних і художніх фільмів, що мало не щодня транслюються по телебаченню в Європі та за її межами.

Проте, Друга світова війна - подія досить нетипова. Вона вибухнула з вини однієї сторони - "Осі Берлин-Рим-Токио", яка довгий час виношувала плани знищення держав, на які вона збиралася напасти, анексії їхніх територій, поневолення або знищення їхнього населення.

Між тим, як показує передісторія Кримської війни, озброєні конфлікти виникають й по інших причинах. Часто в їхній основі лежить не спланована заздалегідь і добре підготовлена агресія. Війни стають результатом ескалації напруженості між державами, спочатку зовсім не націлених виключно на військове вирішення проблем, і навіть не зацікавлених в зіткненні один з одним на полі бою. У 1850-х рр. відбувся цілий ланцюжок взаємозв'язаних подій, що спонукали Францію, Великобританію і Туреччину (пізніше до них приєдналася Сардінія) утворити коаліцію та вступити в бій з царською армією на Чорному і інших морях, що омивали Російську імперію.

Звичайно, агресивні фракції в імперіалістичних кругах пострадянської Москви хотіли б, рано чи пізно, анексувати Крим - а то й увесь південний схід України. Багато хто з цих ультранационалістов готовий навіть негайно розпочати війну заради подібної мети. Проте, поки що не вони грають першу скрипку в російській зовнішній політиці.

Втім, неприховано експансіоністську політику Кремля не слід вважати за необхідну передумову для ескалації напруженості в причорномор'ї. Простого нагнітання пристрастей навколо долі військово-морської бази в Севастополі, становища російськомовної більшості населення Криму в рамках української держави, або прав татарської меншини в Автономній Республіці Крим може виявитися достатньо, щоб пролилася кров. Після цього політична "ланцюгова реакція" в Києві і Москві, - мобілізація громадськості і взаємні звинувачення, швидко поставлять дві найбільші країни Европи на межу озброєної конфронтації.

У разі спалаху міжетнічного насильства, на владу обох країн чинитиметься тиск на користь військового втручання.

Як продемонструвала російсько-грузинська війна, Москва готова без коливань і зволікань, в широких масштабах застосовувати регулярні війська за межами власних кордонів. Більш того, вона готова була надати "допомогу" тим самим народам Південного Кавказу, чиї представники, в населених етнічними росіянами центральних регіонах Російської Федерації, часто потерпають від расистських забобонів і називаються "Особами кавказької національності".

У випадку з Абхазією Москва до того ж "надала допомогу" народу, що не піддавався безпосередній загрозі з боку грузинських військових. Цей факт особливо примітний з урахуванням того, що в серпні 2008 р. Республіка Абхазія, зрештою, відокремилася від грузинської держави, хоча на момент розпаду СРСР її титульна нація не становила більшості населення Абхазької АРСР, як це було і з багатьма іншими радянськими автономіямі. В результаті вельми своєрідної міграційної політики КПРС, за даними останнього перепису населення СРСР, що проходив в 1989 р., 45% жителів Абхазької АРСР назвалися "грузинами", і лише 17,8% - "абхазами". Таким чином, абхазів в республіці було не набагато більше, ніж етнічних росіян і вірмен.

"Визнавши незалежність" Абхазії і Південної Осетії та розмістивши на їхній території війська, російська політична еліта продемонструвала пряму зацікавленість в ревізії результатів розпаду радянської імперії.

Більшість мешканців Криму, навідміну від населення Південної Осетії і Абхазії, - етнічні росіяни, і вони, судячи з усього, активно паспортизуються російськими паспортами. Якщо громадськість в Російській Федерації визнає, що сотні тисяч росіян в Криму піддаються якій-небудь загрозі, Кремлю, можливо, хочеш не хочеш доведеться "встати на захист співвітчизників" - незважаючи на наслідки і геополітичні втрати. Можливо, кремлівське керівництво навіть усвідомлює, що, на відміну від Південної Осетії, шанси на повну перемогу у військовому конфлікті на цьому причорноморському півострові, мізерні. Проте, громадська думка, що стимулюється апокаліптичними сценаріями і заявами підбурювачів Леонтьева, Дугіна та іже з ними, змусить навіть помірних російських політиків "проявити патріотизм" і "зайняти принципову позицію".

Два ведучих західних фахівця з Криму - Гвендолін Сасс (Gwendolyn Sasse) з Оксфордського університету і Тарас Кузіо (Taras Kuzio) з Університету Карлтона (Carleton University) - так пояснюють, чому міжетнічна напруженість, що існує на півострові, поки не обернулася масштабними спалахами насильства. В середині 2008 р. Сасс відзначала: "Останніми роками російські лідери усвідомили вигоди співпраці з Україною, але водночас, вони використовують тісні зв'язки з Кримом, як інструмент впливу на Київ".

Кузіо скептичніше ставиться до намірів Росії щодо півострова. Проте на початку 2009 р. він також підкреслив: "між росіянами і українцями в Криму сильної ворожості не існує". Серед іншого, Кузіо вказав, що "українські спецслужби виявилися в змозі підірвати сепаратизм в Криму". Ці та інші чинники, на які нещодавно звернули увагу Сасс і Кузіо, залишаються - і залишаться - в силі. Проте, не зрозуміло, чи враховують обидва експерти останні зміни у ставлені россиян до зовнішнього світу в цілому та політичний настрій московської еліти щодо способу дій на міжнародній арені, зокрема.

Під час конфронтації між відносно прозахідними і радикально антизахідними політичними фракціями в Кремлі, московські ультранационалісти можуть без зусиль скористатися нинішніми настроями росіян.

Заохочення антиукраїнських і сепаратистських сил у "кримському питанні" ультраправі можуть розцінити, як ефективний тактичний прийом для зриву зближення Росії і Заходу. Якщо результатом стане війна між Росією і Україною, - це буде катастрофічний результат як для стосунків двох, дуже тісно зв'язаних одна на одною країн, так і для безпеки в Європі. У гіршому разі, подібно до двох чеченських воєн, такий розвиток подій призведе до загибелі тисяч цивільних мешканців Криму (зокрема етнічних росіян) і тривалої міжнародної ізоляції Росії.

Крім того, війна зв'яже руки Президентові Дмітрію Медвєдєву, подібно до того, як російсько-грузинська війна блокувала - принаймні, на якийсь час - здійснення внутрішно- і зовнішньополітичних ініціатив нового глави держави. Ще одна ірредентистськая війна перетворить Росію на якусь подібність фортеці з найбільш жорсткішим внутрішньополітичним режимом, ніж сьогодні, і меншою готовністю до співпраці з міжнародним співтовариством. Вона знову загальмує, а то і покладе край, спробам Медвєдєва та його оточення провести "редемократізацию" країни. Московські реваншисти можуть прийти до висновку, що політичні наслідки ескалації напруженості навколо Криму посилять їхні власні позиції в Росії. Якщо у них з'явиться можливість для маніпуляції політичними процесами на півострові, - нова Кримська війна може перетворитися на реальність.

Доктор Андреас Умланд - науковий співробітник, Гарвардського, Стенфордського і Оксфордського університетів. Його статті публікуються в Washington Post, Wall Street Journal, Financial Times, Jerusalem Post, Moscow Times, Kyiv Post, багатьох інших періодичних виданнях і наукових журналах

Переклад “Аратта-Україна”

4 травня 2024, субота

utmx_section("Headline")Чи варто нам чекати нової Кримської війни?

Чи варто нам чекати нової Кримської війни?