Актуально
59009 переглядів
|
Доктор історичних наук, професор-антрополог Сергій СЕГЕДА |
1. Проблема етногенезу українців – надзвичайно складна, її висвітлення – ключ до розуміння витоків культури, ментальності й етнічної самосвідомості народу. Звідси – її заполітизованість, прагнення політиків використати ті чи інші етногенетичні схеми для обгрунтування певних ідей, пов?язаних із майбутнім України. Починаючи з тридцятих років минулого століття і до майже до останніх днів існування СРСР наукові пошуки в царині етногенезу і етнічної історії українського народу фактично були забороненими. Звільнення з праці, поневіряння і навіть арешт – ось що ще кілька десятиліть тому чекало тих поодиноких дослідників (Я.Дашкевич, М.Брайчевський та ін.), які наважувались піддати сумніву тезу про походження українців, росіян і білорусів зі спільної колиски – Київської Русі. Усе, що суперечило цій тезі, заборонялось, усі, хто відстоював її, заохочувались. В наші дні її продовжують експлуатувати для власних цілей політики і науковці, орієнтовані на обслуговування інтересів північного сусіда України.
2. Багаторічне “табу” на висвітлення даної проблематики спричинилось до вкрай негативних наслідків: навіть після проголошення незалежності України науковців, які займаються ним на належному фаховому рівні, небагато, їх можна перерахувати на пальцях рук однієї людини. Аналіз наукової літератури показує, що кожен із них веде власні пошуки, опираючись на здобутки тих напрямків знань, які вони репрезентують. Як і п’ятнадцять років тому, координація зусиль представників етногенетичних дисциплін (власне історія, порівняльно-історичне мовознавство, археологія, етнологія, історична антропологія тощо) є актуальним завданням української гуманітарної науки. Мається на увазі не банальне використання фактів, запозичених в працях своїх колег для ілюстрації власних поглядів, а вироблення концептуальних комплексних підходів до висвітлення цієї проблематики. Відомо, що для того, щоб загубити якусь справу, слід створити комісію. Однак в даному випадку створення міждисциплінарної комісії з етногенезу, до роботи якої варто залучити провідні наукові кадри з різних галузей гуманітарних знань, дискусії, публічне обговорення питань, пов’язаних з питаннями походження українського народу, дозволили б кардинально змінити ситуацію в цій сфері.
3. Будь-яка порожнина мусить бути заповненою. Доки поодинокі представники багатотисячної армії академічної і вузівської гуманітарної науки України намагались висвітлити ті чи інші аспекти складної етногенетичної проблематики (лінгвісти – лінгвістичні, археологи – археологічні, антропологи – антропологічні і т.п.), публікуючи результати своїх пошуків у фахових виданнях, малодоступних широкому загалу читачів, в Україні сформувалось теж не дуже численне, але надзвичайно активне і настирливе "біле псевдонаукове братство". Його очолили новоявлені "пророки", які оголосили українців найдревнішим народом у світі, світочем цивілізації, що внаслідок підступів зловредних "воріженьків" втратив колишні здобутки і велич. Де пророки, там і паства. Книги "пророків", видрукувані масовими тиражами, користуються широким попитом. Їх купують, не зважаючи на досить високі ціни, систематично цитують в періодичній пресі (часом в загалом серйозних виданнях), вони не сходять з екранів телебачення, звучать на радіо. "Аратта"; національно свідомі праукраїнці-язичники і чужорідні космополітичні християни, які знищили самобутність наших предків; боротьба між генетичними і духовними нащадками неандертальців, лідером яких один дипломований психолог проголосив Леоніда Кучму, що тоді був президентом, і кроманьйонців (головний сучасний кроманьйонець, на його думку, це, звичайно, Віктор Ющенко) – ось коло понять і проблематики, які домінують в творах "пророків". Декотрі з них на світанку своєї наукової діяльності навіть спромоглися здобути ступені кандидатів наук, а згодом без зайвих церемоній стали величати себе академіками, одним махом перескочивши ієрархічний щабель, що має не дуже пристойну назву – член-кореспондент. Поняття "офіційна наука" в працях "пророків" і свідомості їх послідовників, не обтяжених надмірним вантажем наукових знань, набуло вкрай негативного змісту.
4. Найбільше етногенетичних міфів створено навколо трипільської культури, носіїв якої відомий український письменник Сергій Плачинда оголосив творцями української державності, що має шеститисячолітню історію. В працях, придбаних на Майдані Незалежності, часом можна також довідатись, що трипільці вже в добу енеоліту любили частувалися борщем, майстерно грати на бандурі і володіли бойовим гопаком. Час від часу вони розсилали в усі кінці світу своїх представників, які несли варварам Центральної і Західної Європи, Передньої Азії і Далекого Сходу свої цивілізаційні надбання, світло надії і прогресу. Автори цих праць не знають про те, що помідори, перець і картопля – неодмінні складники нашої національної страви – з’явилися в Україні через ронадчотирьох тисяч років після загибелі Трипілля. Та й бандура ("кобоз", пізніше "пандора") поширилась тут не раніше 14 ст. і була запозичена у кримськів татарів). Прагнення довести, що українці – найдавніший європейський етнос, що вони першими в Європі створили власну державність є виразним проявом національної меншовартості частини національно патріотично налаштованої верстви українського суспільства, сформованої в умовах бездержавності, напівколоніального статусу і постійних національних утисків. Об’єктивно це є викривленою формою протесту проти думки про бездержавність української нації, яка тривалий насаджувалася російськими шовіністами і навіть в наші дні активно, жовчно і послідовно пропагується в періодичній пресі кримської автономії і Південного Сходу. Чому ж саме трипільська культура опинилася в центрі в центрі міфологізації етногенезу українців?
Перше. Відомо, що поширення землеробства на історичних українських землях, безперечно, пов’язано саме з нею. Чимало елементів традиційної матеріальної і духовної культури українців почали формуватись саме в трипільський час, що в виразній і дещо емоційній формі відзначив відомий український вчений Віктор Петров в праці "Походження українського народу" : "Немає сумнівів уже в трипільський період Україна набуває певної суми характеристичних ознак, що лишаються властивою приналежністю за наших часів етнографічної культури українського народу, як народу хліборобського. Від трипільських часів і до наших часів протягом 5 тисяч років існує на Україні хліборобство й хлібороб плекає в своєму господарстві волів і мережить ярмо. В тих самих кліматичних і ландшафтних умовах, на берегах тих самих річок і на просторах тих самих плато, на масній чорноземлі, шляхом між золотавими ланами пшениці простують воли. Сивий дим здіймається вгору з хат, обмазаних глиною й розписаних смугами кольорових барв. Як і за часів трипілля, так і досі жінка підмазує глиною долівку, розписує фарбами хату й піч. І при вході в хату висить зображення вічного дерева, в теперішній деформації: квітка в вазоні, мотив вишиванок, що сходить в своєму прототипі до трипілля, коли його позначали малюнком на прясельцях". Землеробський характер культурогенезу українців об’єктивно породжує інтерес широких кіл громадськості до Трипілля як першої землеробської культури на теренах України.
По-друге. Трипільська культура має яскравий характер, самобутній характер, вражаючи масштабністю поселень і естетичною довершеністю керамічних виробів. Трипільці споруджували одно-двоповерхові будинки, стіни яких обмазувались глиною і прикрашались яскравими малюнками. Під час розкопок пам’яток цієї культури виявлено велику кількість зооморфної і антропоморфної пластики, серед якої відомо близько 60 статуеток з реалістичними, індивідуальними рисами обличчя. Природно, що Трипілля не могло не привернути уваги широкого загалу, чому сприяли також виставки трипільських речей, зібраних приватними колекціонерми.
5. Активізація міфотворців етногенезу українців в гуманітарному просторі України застала зненацька представників академічної науки, які загалом виявилися непідготовленими до цього явища і не спромоглись на адекватну відповідь своїм опонентам. Праці фахівців-археологів, наукові інтереси яких знаходились в площині вивчення Трипілля, були здебільшого присвяченими висвітленню окремих аспектів матеріальної і духовної культури її творців, мали доволі безсистемний характер і не давали цілісної картини цього унікального явища, яка б знайшла відображення в узагальнюючій монографії, підготовленої колективом авторів. Цю лакуну останнім часом частково заповнила науково-популярна книга Михайла Відейка "Трипільська цивілізація" і розділи колективних монографій Інститу археології НАН України, однак цього не досить, щоб поставити заслін лавині псевдонаукових творінь. Ще гірша ситуація з оцінкою ролі Трипілля в культуротворчих процесах на історичних українських землях і його внеску в матеріальну і духовну культуру українського народу з точки зору етнології: за винятком праць Віктора Петрова і Вадима Щербаківського, підготовлених в 30-х роках минулого, більш-менш ґрунтовних досліджень, присвячених даній проблематиці, фактично немає.
6. Ситуація в академічній і вузівській науці спричинилися до того, що головним джерелом інформації з історії і археології Трипілля для широкого загалу читачів стали праці тих авторів, в яких псевдонаукові схеми поєднуються з невтримним польотом фантазії, не підкріплених жодними науковими фактами. Їх положення ввійшли навіть в навчальну літературу, освячену грифом Міністерства освіти і науки. Як приклад можна навести посібник директора Інституту українознавства, підпорядкованого цьому міністерству, доктора філологічних наук професора П.П.Кононенка "Українознавство", який витримав кілька видань. Співробітники цієї науково-дослідницької інституції цілком офіційно, за кошти платників податків розробляють також "концепцію школи-родини на засадах Мізинської верхньопалеолітичної стоянки".
7. Недовір’я до висновків фахівців-археологів, що виплеснулось на сторінки друкованих органів, пояснюється також тим, що в їхніх публічних виступах, розрахованих на широку аудиторію, іноді простежується певна недооцінка ролі Трипілля в культуротворчих процесах на теренах України. Полемізуючи зі своїми опонентами, співробітники Інституту археології часом з надмірним ентузіазмом стверджують, що вона є вторинною, провінційною, невиразним відлунням Близького Сходу, яке не залишило після себе переконливих ліній розвитку (інакше кажучи – кануло в безвість).
Певною мірою ці заяви можна пояснити полемічним запалом і суто людською реакцією на безпідставні звинувачення з боку новоявлених "пророків", які не гребують методами, що виходять за межі людської моралі (найбільш поширеним є звинувачення представників академічної науки в належності до світового сіонізму).
Однак навіть у нейтральних свідків цих баталій виникає логічне запитання: якщо Трипілля є таким собі ординарним явищем, то чому в Західній, Центральній чи Східній Європі в добу енеоліту не було гігантських поселень (протоміст), площа яких займала 200-450 гектарів, на яких розміщувалися до 3 тисяч споруд, де проживало до 10 - 15 тисяч осіб? Чи не надто категоричною є також теза про неіндоєвропейську належність трипільських племен, якоїсь чомусь здебільшого обстоюють вітчизняні археологи? Адже поруч із відомою схемою американського археолога М.Гімбутас про перших індоєвропейців-скотарів – будівельників курганів, запропоновані й концепції фахівців-лінгвістів, які пов’язують швидке поширення індоєвропейських мов на теренах Євразії саме з розповсюдженням землеробських традицій.
8. За даними історичної антропології, формування фізичних рис українського народу розпочалося задовго до появи слов’янства на історичній арені. В окремих регіонах України, надто на Правобережному Поліссі, простежуються дуже давні, архаїчні компоненти соматотипу (поєднання широкого й низького обличчя), коріння яких сягають неолітичної доби. Дуже глибока лінія морфологічної спадковості, пов’язана з доліхокранним вузько- і низьколицим типом, простежується в Середній Наддніпрянщині, а саме:
племена тшинецької культури доби бронзи
скіфи лісостепової смуги
населення черняхівської культури
нащадки літописних полян
сучасні українці.
Відносну сталість антропологічних ознак людності цих регіонів України, яка на перший погляд суперечить інформації про цілком очевидні хронологічні зміни етно-культурних характеристик, можна пояснити тим, що, з одного боку, ці регіони входили до ареалу прабатьківщини слов’ян, а з іншого - мова і культура могли поширюватись шляхом запозичення і не обов’язково були пов’язані з кардинальними змінами населення. Що ж до антропологічних ознак, то вони контролюються генетичними чинниками і самі по собі мало змінюються в часі.
Теоретично це дозволяє визначити ступінь генетичної спорідненості поколінь, розділених тисячоліттями, причому лінію спадковості можна реконструювати навіть тоді, коли в антропологічному вивченні окремих історичних епох наявні "білі плями", зумовлені відсутністю вихідних даних.
З точки зору оцінки ролі трипільських племен в антропологічній історії України важливо мати на увазі, що вони за майже одностайною оцінкою фахівців принаймні на ранніх етапах існування Трипілля характеризувались рисами південних європеоїдів. Ці ж риси доволі виразно простежуються в антропологічному складі українського народу. З цього логічно випливає, що відкидати участь творців Трипілля в етногенезі українців немає жодних підстав. Так само, як оголошувати їх "праукраїнцями".
9. Політичне забарвлення проблеми етногенезу українців і міфотворчість в цій царині матимуть місце доти, доки залишатиметься загроза існуванню української держави і не сформується українська політична нація. Парадоксально, але факт: історичні міфи об’єктивно сприяють формуванню української політичної нації, як свого часу сприяли консолідації українського етносу. Це розуміють навіть загалом космополітично налаштовані лідери "Партії регіонів", що випливає зі слів статті Раїси Богатирьової, опублікованої на сторінках "Дзеркала тижня": "Україні теж необхідна своя історична місія, а якщо потрібно, то й міф. Матеріалу для цього, на відміну від інших народів, ми маємо предосить: Запорізька Січ, Київська Русь або взагалі зручна для міфотворчості доба Трипілля-Скіфії і навіть глибше – аж до Кам’яної Могили".
Що ж до вчених-гуманітаріїв України, дослідницькі інтереси котрих лежать в площині етногенетичної проблематики, то їхнім завданням були і залишається пошуки наукової істини, які передбачають скрупульозний аналіз фактів і не мають жодного стосунку до створення міфів, покликаних обслуговувати інтереси політиків.
Сергій Сегеда
доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАНУ
Виступ на Круглому столі експертів
“МІФОЛОГІЗАЦІЯ ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНЦІВ”
20 лютого 2007 року
До теми:
