Кінські історії

Наші пращури вірили, що Сонце вдень їде небом у колісниці, запряженій кіньми, а вночі перепливає, щоб ранком знову з’явитись підземними ріками за допомогою качок.

Я, щоб віддати шану тим, хто тягне на небі колісницю із Сонцем, а на землі ношу свою земну, зібрав дев’ять оповідок.

Форбс

Виїзні коні – це не просто коні. Це – статус господаря. Я би сказав – тодішній Форбс. Описи приїзду поміщиків і куркулів, царів та інших, здобулих чесно і нечесно свій капітал, рясніють епітетами і похвалами їхньому транспортному засобу та тягловій силі. Приїзд – це не просто прибуття в кінцевий пункт маршруту, то – створення іміджу.

Розповім історію про одне таке прибуття, почуту у Запорозьких степах. У Великому Лузі до одного села в’їжджав поважний пан. Біля воріт його зустрічали дорослі й діти. По вулиці йшли два вороних коня неземної краси, впряжених у безтарку. Вони були такі дивовижні, що ніхто не помічав навіть дорогої збруї й ресорної ходи у транспорту. У безтарці стояв чоловік у френчі з дорогого сукна, тримав лівою рукою віжки. Біля ніг його була виварка, з якої він розкидав людям сірники у коробках.

Два запряжених “шестисотих мерси” везли вулицею… Нестора Івановича Махно.

Обліковець

На одній із бригад працював обліковцем Павло Омелянович. В кінці сімдесятих він перевів заміри механізованих виконаних робіт у полі на вищий рівень. Коли в інших бригадах і господарствах ходили обліковці з косими сажнями пішки – він цей процес поставив на колеса в прямому і переносному розумінні.

Павло Омелянович на колесах своєї бідки намалював білою фарбою мітки. Виміряв окружність колеса і як арифмометр рахував оберти зігнувшись щоб бачити з бідки колесо. Кінь Майор розмірно тягнув її дорогою між ланами. Тривав процес обліку. А, враховуючи кріплення для бідона з водою у бідці, і взагалі це був багатофункціональний агрегат.

Та в кожному автоматизованому процесі , яким би він досконалим не був, є чинники, що спричиняють збій у роботі. Коню Майору й Павлу Омеляновичу траплялися різні зустрічні.

- Доброго дня, Омеляновичу.
- Доброго. От ……..ать! Збився.

І розвертав Майора, щоб рухатись до початку заміру. Дорослі зустрічі – то були не системні збої в його автоматизованій системі обліку. А от системні – то дітки, котрі, побачивши обліковця й Майора, чомусь розділялися на групи і далі йшли із проміжком в пару сотень метрів. Петро Омелянович любив дітей, про що й говорив після привітання, а Майор – за звичкою, слова “Добрий день” розумів як команду розвертатися на сто вісімдесят градусів.

Добрий кінь. Все життя – в одній бригаді. Було відпустить Майора Юрій Омелянович, поки з механізаторами вирішує питання, а той і об’їде з бідоном холодної води усіх, кого бачить. І, що цікаво, межі своєї бригади ніколи не перетинав – чітко знав свої поля.

Жіноча солідарність

Почав якось аж занадто вже перейматись Василь Харитонович своєю бригадирською роботою. Зрання впрягає кобилу у бідку і – по полям, а далі – в бригаду і знов по полям. В обід поїсти додому не приїздить – все працює. Аж на вечір, втомлений, являється до господи. І так він вже майже місяць у несамовитому трудовому пориві. Знаючи чоловіка змолоду, Ганні Петрівні прийшли на думку сумніви…

Одного дня з’явилась вона у бригаді перед обідом. Тихо прийшла, потай від чоловіка. Ніби, все в нормі – кухарки на кухні, чоловік у майстерні, всі у справах. Та душа все ж непокоїлась. Відв’язала Ганна Петрівна від конов’язі кобилку, сіла у бідку, скзала “Но” і відпустила віжки… Потихеньку повезла її кобилка Галка… до села, через греблю, на сусідню вулицю. Серце Ганни Петрівни відчувало, що їде вона до таємної правди. І чим ближче було до тієї правди, тим більше було впевненості, що знає її ім’я. І навколо тієї «правди» вже назрівав величезний скандал.

Несподіванки не сталось, кобилка не проїхала повз самотню «правду» на ім’я Валентина. Звернула на краю її двору у старий садок, зупинилася біля ясел з вівсом і відерцем води. Правда з цього моменту вже була не така важлива, як той скандал. Не буду вдаватися до подробиць батальних сцен у дворі й по селу. Чоловіче населення співчувало Василеві Харитоновичу… деякий час він жив у бригаді, а як знадобилось копати картоплю – його все ж забрали додому.

Отак жіноча солідарність вивела на чисту воду Василя Харитоновича. І тільки сотня відер посаженої картоплі врятувала міцну сім’ю.

Ловелас

В одному невеличкому музеї архітектури і побуту під відкритим небом жив собі кінь. За заслуги свої отримав він статус вільного поселенця. Мав фураж і галявину для випасу, мав чисту воду криничну. У вільний від випасу час не гребував спілкуванням з гостями музею. Не зважаючи на високий статус культури того міста, де він жив, і доволі поважний вік, кінь час-від-часу впадав у гріх. Втираючись у довіру, кусав відвідувачів за ногу – нижче або вище – зі спини.

Жаркого літнього дня до музею завітав у супроводі поважного панства посол однієї з Балканських країн. Ходив він в оточенні підлеглих під руку з дружиною по музею, слухав оповідки про експонати й колишнє життя в цих краях. Підійшли й до дерев’яної церкви пріснопам’ятних часів. Гості слухали директора музею і розглядали споруду. Кінь, скориставшись тим, що випав із поля зору людей, розглядав собі екскурсантів. І вибрав для традиційної забавки… дружину посла. Підійшов тишком і взяв зубами її легеньку спідничку… Таким же неквапом він зробив кілька кроків назад… зі спідничкою в зубах. Екскурсанти стояли вже спиною до будівлі й обличчям до коня. Вірніше лиця на жодному, крім коня, вже не було. Чоловіки – хоч без лиця та в штанях, а от пані послиха – без лиця й без спіднички.

Найкмітливішою і найсміливішою виявилась все та ж пані. Побачивши розгубленість і переляк на обличчях екскурсантів і майже бездиханне тіло директора музею, вона взяла ініціативу на себе. Посміхнувшись, промовила: “Можна коня попросити ще раз отак зробити?...”

Схиляю голову перед сміливою жіночкою, обдарованою величезним почуттям гумору. Співчуваю директору, котрий за тиждень ледь прийшов до тями. Ну, а з коня що взяти? У когось же він цьому навчився!

Іноземці

Після війни в господарство попало пару німецьких трофейних коней ваговозів. Кінь – річ взагалі дорога, а ваговози – й поготів. У перші повоєнні роки і взагалі орали коровами… Я навіть порівняти тодішню ціну тих коней із нинішньою відповідно не можу! Приставили до коней конюха. Як він з ними не говорив, як не хитрував, – а не слухаються вони! Одного разу той конюх розлютився так, що вдарив палицею коня по спині. Кінь задрав голову, глянув на дядька, взяв його зубами за комір піджака і відкинув метрів на три…

…Зібрали консиліум, аби розв’язати питання: ”Як приручити іноземних коней”. Старійшина села сказав: “Пам’ятаю, як у 1918 році нам попали німецькі коні. Вони не розуміли нашої мови. І тоді ветеринар навчив нас по-німецьки давати їм команди.” Порада була слушна. З району запросили вчителя німецької мови. Усі команди коням записали німецькою мовою українськими літерами. Так і керували конями, поки ті були в господарстві.

Вуха

Осіннього дня якось їздив до обласного центру, аби відвідати універсальне торгове об’єднання і дещо придбати. Придбавши не те і не все, з парою обірваних у черзі ґудзиків, покинув заклад високої культури обслуговування. Для врівноваження балансу негативних і позитивних вражень – пішов за останніми через проспект, до картинної галереї. Увійшов до великої зали і опинився… в епіцентрі поля бою. Десятки картин навколо мене зливалися в одне батальне полотно історії усіх часів і народів. Повстання Спартака, Ватерлоо і Бородіно, бій під Жовтими Водами, Перша кінна і татарська кіннота, облога Києва монголами… Воїни, зброя, коні… Як людина, котра нерівно дихає до коней, я стояв, заскочений, забувши про свій невдалий шопінг в УТО. Коні гніді й вороні, руді й сірі, чалі й булані!… Думка була одна – завтра привезу діда Антона, з котрим пас коней, зроблю йому подарунок.

Наступного дня по обіді вилазив з «Москвича» під картинною галереєю дід Антон – провідний фахівець з питань коней і взагалі гужового транспорту. Ровесник минулого століття. Кінець вісімдесятих років відкрив завісу у його біографії. Змолоду – ходив з отаманом Григор’євим на Одесу, відмітився в кінному полку Пилипа Хмари, втік до Бессарабії. Повернувся в сороковім до села, у другу світову – доїхав підводою при госпіталі до Німеччини. Вмів орати і боронувати, косити і ворушити сіно кіньми. Професіонал.

В залі з батальними полотнами дід Антон уважно розглядав картини, не проявляючи особливих емоцій. Зупинилися у кінці експозиції біля вікна. В надії на позитивні дідові емоції – запитав:

- Ну, як Вам?
- Неправда це все, Юрко.
- Як неправда? Це ж кращі художники!
- Розумієш, рідко в якого коня після другого бою були цілі вуха. І шрамів було ого-го…Та не переживай, Юрку, ну звідки ці хлопці художники знають, як воно було, - вони ж у кавалерії не служили…

Молитва

В кінці сорокових - на початку п’ятдесятих минулого століття Дніпро покривався льодом повністю… Їздив Василь Павлович Науменко, тоді ще хлопчиком, через Дніпро у Волоське, на правий берег. Молов із дядьком зерно на борошно для односельців. Сидів у санках, управляв конем, а той тягнув їх по льоду. Дядько Левко прив’язував малого Василя мотузкою за пояс і йшов поряд метрах в десяти. Не дай, Боже, що, - то хоч хлопчака витягнути. І чим ближче до середини Дніпра – тим повільніше йшов кінь, ледве дихав. Лід тріщав від морозу, і всі мовчали від страху. На березі ж – кінь і дядько, як п’яні, в обнімку, йшли дорогою до колгоспної клуні.

Я інколи приходжу на берег до того міста, що показав Василь Павлович. Там починалась і закінчувалась зимова «дорога життя» через Дніпро. Згадую його слова: «Влітку пасемо корів над порогом, а кінь стане й дивиться на Волоське. Сонце сідає, і точно по тому шляху – сонячна доріжка. Очі в Орлика великі. Стоїть і немов молиться. Немов дякує, що живий, і просить у Господа, щоби льоду товстого послав узимку».

Актриса

Відслуживши довгого віку на арені, а потім із рік покатавши діток у візку перед виставами, була відправлена у село актриса цирку – гніда кобила Фея з буйною гривою й чорним до блиску хвостом. Отримала місце в конюшні й роботу при школі. Стала працівником освіти на селі. Закладала підвалини для освітнього процесу. Возила у шкільну їдальню з ферми молоко, перевозила городину до погрібника, борошно із млина, олію з олійниці і дрова із лісу. Навесні, коли розливалася річка й заливало стежину з підлісного хутора, переносила на спині через воду до школи й зі школи усіх хутірських учнів, усіх трьох. Добрі справи робила. Любив її дід Антон – за доброту і слухняність. Коли не було роботи – відпускав попастись на величезному шкільному подвір’ї. Любили її діти. Дівчата їй розчісували гриву й хвіст, заплітали кіски, прикрашаючи стрічками.

З кожним днем все більшою освітянкою ставала Фея, але в її душі жила актриса. Фахівці кажуть, що коні – дуже великі шанувальники гарної музики. От і наша гніда актриса, коли чула красиву музику, що лунала зі шкільних вікон, - залишала свою соковиту траву і починала повільно обертатись, вальсуючи…

В душі вона була актриса. Вона жила в танці!

Навколо – десятки радісних глядачів аплодували актрисі Феї.

24 квітня 2024, середа

utmx_section("Headline")Кінські історії

Кінські історії