Актуально
23873 перегляди
 |
Київська площа Жовтневої революції з циклопічними робітниками-селянами і Лєніним – провінційний, республіканського масштабу плац для «демонстрацій трудящих» і військових парадів – трансформувалася через постсовкове пафосне скупчення незграбних пам’ятників і торговельних центрів у жалобне місце, з якого дивляться на нас портрети героїв Небесної сотні, височіє ледь прикрите патріотичними плакатами згарище Будинку профспілок. Біля поштамту – нульовий кілометр, на якому зазначена відстань до обласних центрів і світових столиць. Всеукраїнське роздоріжжя, з якого не розгледіти, яким же врешті має стати Майдан: Скорботи, Розваг, Незалежності, Перемоги – не тієї далекої, а майбутньої, на яку ми чекаємо сьогодні.
Україні випала доля історичного полігона: які геополітичні теорії тут тільки не обкатували, які соціальні експерименти не проводили, які варіанти внутрішнього устрою тут лише не насаджували, але завжди ззовні, в чужих інтересах. Навіть не уражена конспірологією свідомість часом починає тлумачити події в нашій країні як наслідок сторонніх впливів, конфліктів імперських амбіцій тощо. Тільки-но в Україні починаються якісь заворушення, наша диванна сотня (ця «бойова одиниця» донині залишається найчисленнішим войовничим з’єднанням, щоправда, віртуальним) запасається попкорном і вправляється в історичних аналогіях: так це ж як оксамитові революції у Східній Європі, нам би тільки більше гумору, як-от у Польщі часів «Солідарності» була демонстрація гномів, що тролили поліцейських, щось таке відтворити – і буде успіх. Та ні, це як Арабська весна, бо все координується за допомогою соцмереж. Великі оригінали навіть екстраполюють на український ґрунт ідеї Магатми Ґанді, апелюючи до ненасильницького спротиву. Але все марно – Майдан увійде в підручник світової історії окремо від оксамитових і кольорових революцій, під власною назвою, без перекладу, забудеться навіть його тюркська етимологія, залишиться тільки новітнє значення.
Проти владної міфології
Вороги Майдану люблять апелювати до економічної статистики. Мовляв, для чого було бунтувати, коли показники 1990-го, 2004-го, 2013-го були куди кращими, аніж у перші постреволюційні роки. Ці апеляції, звісно, мають мало спільного з економічною аналітикою. Психологія утриманця не сприймає змін, його священна корова – стабільність. Годі шукати слово, більш скомпрометовано українськими політиками. Що воно, власне, означає: лояльність населення в обмін на деякі матеріальні бонуси від уряду.
Лояльність, щоправда, бувала різною. У 1990-му влада ще вимагала бодай декларативної вірності «дєлу Лєніна» і йшла на компроміси у вигляді одночасного вивішування синьо-жовтого стяга поруч із прапором УРСР. За часів Кучми достатньо було просто не помічати злочинів правлячої еліти, ігнорувати опозицію і не пручатися, коли тебе прагнуть використати як частину адмінресурсу. Лояльність до режиму Януковича цілком вкладалася в табірну ієрархію: якщо ти «мужик», то роби свою справу – будеш ситий, а головне – матимеш спокій, бо не дай Боже тобі в чомусь стати на заваді блатним – потрапиш до найнижчої касти «ображених», звідки вороття не буде. «Пряник» стабільності був куди абстрактнішим, ідеалом служив брєжнєвський застій – доба, коли народилося прислів’я «вони вдають, що платять, ми вдаємо, що працюємо». Валютою підкупу слугували колись дефіцити і спецпайки, пізніше – безплатні концерти для студентів, продуктові набори для пенсіонерів.
Культ стабільності поширений у більшості пострадянських країн. Можна припустити, що в Росії, Азербайджані й Казахстані він тримається на нафтодоларах, у Білорусі – на превалюванні держвласності, а в Таджикистані та Вірменії – на фразі «аби війни не було». Утім, головна причина, мабуть, у критичній масі населення, згодного приймати такі правила гри. В Україні з цим якраз проблеми: тут чимало людей прагне подбати про себе самотужки й не бажає йти на утримання до влади. Саме цей прошарок і здатен на бунт проти (пост)совкової стабільності.
Економічні гасла ніколи не були сильною стороною Майдану. Він ніколи не був голодним бунтом і не піднімався з метою перерозподілу майна. Економічна програма Майдану залишилася ненаписаною, але вона зводилася до вельми простої формули: до біса вашу стабільність, ми в змозі забезпечити самі себе, головне, щоб держава не заважала нам у тому. До речі, цим і пояснюється, чому Майдан, який виживав завдяки пожертвам громадян, перемагав антимайдан, що живився фінансами «стабільної» влади і зводився до найманства. Звідси ж і непорозуміння та іронічні запитання опонентів: ну й за що ви боролися, ніхто ж із вас від того багатшим не став?
Для успіху оксамитових революцій достатньо було демократичних виборів і зміни конституцій, Майдан же б’є по патерналістській моделі, що формувалася століттями й закріпилася не на законодавчому, а на психологічному рівні.
Хто у вас головний?
Майдан ніколи не переміг би, якби був вождистським за своєю природою, – ієрархічна владна система обезголовила б його і знищила б на початковій стадії.
Роль великої політики в народних повстаннях останніх років узагалі не варто переоцінювати. Революцію на граніті 1990 року здійснили студенти, об’єднані в різні організації, які так і не стали впливовими політичними партіями. Показово, що тодішні студентські лідери в «дорослу» політику, себто до Верховної Ради, потрапили через 10–15 років після голодування, яке пришвидшило розпад СРСР і наблизило незалежність України. Помаранчева революція об’єднала чимало опозиційних на той час партій, але головною силою Майдану-2004 були повсталі позапартійні громадяни, які навіть після перемоги не пішли масово по партквитки «Нашої України», що швидко перетворилася на бюрократично-корумповану партію влади.
У нас не трапилося своєї «Солідарності», «Саюдісу» чи «Братів-мусульман» у тому сенсі, що Майдан не родив якоїсь єдиної громадянської чи політичної сили, що мала б належне представництво на різних щаблях влади. В Україні на початку 1990-х був Народний рух, однак його представники були на довгі роки фактично усунуті від впливових посад перефарбованою комуністичною номенклатурою. Так і сьогодні: «Правий сектор», що небезпідставно має за слоган «Партія, народжена Майданом», представлений у парламенті кількома депутатами, окремі активісти розпорошені поміж великих партій і безпартійних мажоритарників. До Кабміну й АП майданівці здебільшого потрапляють у ролі радників.
Повною перемогою останньої революції мало б стати заміщення підрозділів міліції загонами самооборони, а регіональних чиновників – місцевими активістами Майдану, адже в лютому 2014-го це поняття в географічному сенсі вийшло далеко за межі центральної площі столиці. Так, були б потрібні професіонали, і рано чи пізно довелося б братися за стару картотеку й просіювати крізь люстраційне сито вчорашніх чиновників. Але в революційний момент немає часу на косметичний ремонт – швидке усунення функціонерів режиму дало б змогу припинити саботаж і сепаратистські вилазки навесні минулого року.
Компроміс як термідор
Часи якобінства й більшовизму давно минули, і закликати до кривавих розправ над ворогами революції – це все одно що плекати надію на гужовий транспорт як екологічний і такий, що не потребує імпортних енергоносіїв. Мова зброї сьогодні доречна на фронті, а не в тилу. Однак покладатися лише на закон про люстрацію, хоч би яким взірцевим він був, не випадає. Чистити владу від комуністичних функціонерів на початку 1990-х було б значно простіше, ніж спробувати пересіяти владний конгломерат, що формувався за принципами стійкого злочинного угруповання. Сила таких угруповань у конспірації, тіньових схемах і неформальних домовленостях.
Протистояти «понятіям» за допомогою законів доволі непросто. Партія регіонів – це лише верхівка, обличчя мафіозного спрута режиму Януковича. Ми пам’ятаємо, що тодішня влада навіть за наявності призначених президентом головів ОДА мала в регіонах ще й неформальних «смотрящих», які дбали про інтереси «Сім’ї», передовсім бізнесові. Визначити законодавчо обмеження впливу таких осіб неможливо, однак наївно думати, що нинішня влада не має уявлення про тіньових функціонерів та їхні можливості.
Успіх реформ значною мірою залежатиме від того, яку дистанцію триматимуть можновладці від різних «довірених осіб» режиму Януковича і нинішніх олігархів, від політичних сил, що опосередковано працюють на користь агресора.
Майдан триває
Революція гідності перевернула відносини народу і влади таким чином, що тепер правляча еліта дуже занепокоєна тим, щоб залишатися достатньо лояльною до суспільства. Патерналістська система впала, а з нею і віра в «стабільність» як головний елемент суспільного договору.
Влада – центральна, місцева і навіть військова – стає підзвітною громадянському суспільству. Потужний волонтерський рух, що постав завдяки Майдану, допомагає не лише забезпечувати військо всім необхідним, а й викривати некомпетентність генералів, їхні бравурні рапорти, невиконання чиновниками різного рівня тих чи інших обіцянок. Сотні Cамооборони Майдану, які рік тому складалися з хлопців у будівельних касках і з дерев’яними щитами, трансформувалися в боєздатні батальйони, що стають праобразом майбутнього реформування силових структур. Українська діаспора, яка раніше здебільшого любила Україну на відстані, надає своїй Батьківщині багатомільйонну допомогу грошовими переказами у волонтерські фонди й постачаннями амуніції, а також тримає «західний фронт» інформаційної війни, у якій Росія всіляко намагається дискредитувати нашу державу.
Влада все ще вважає, що вирішення проблеми починається зі створення профільного міністерства (останній приклад – так званий Мінстець), суспільство ж активно діє в інформаційній і культурній царинах. Кампанії з бойкотування російських товарів розпочалися задовго до того, як Рада проголосувала за економічні санкції проти РФ. Інтерес до українського кіно, музики, літератури, живопису всередині країни породжує той самий внутрішній ринковий попит, на брак якого донедавна так нарікали наші митці. Українські блогери азартно викривають фейки російської пропаганди, поки чиновники з трибун розповідають про «необхідність адекватних заходів».
Зміни в суспільстві відбуваються швидше, ніж у владних коридорах. І в цьому ще одна особливість Майдану: революційний клас не захоплює владу, а натомість демонструє правлячій еліті прогресивні схеми та моделі, які варто було б запроваджувати чиновникам.
Публiкацiї за темою «Державність»:
