X

Вітаємо на нашому сайті!



У Вас встановлене розширення AdBlock або подібне. Будь ласка, додайте наш сайт до білого списку, - тим самим Ви сприятимете його розвитку, - адже сайт не утримується олігархами.
Аратта - На головну

13 грудня 2017, середа

«АРАТТА. Вікно в Україну» - домашня сторінка  Лист до редакції  Інформація про портал

Актуально
Музей «Аратта»
Невідома Аратта
Українські фільми
Українські мультфільми
Хто ти?
  Аратта у Facebook Аратта в YouTube Версія для мобільних пристроїв RSS
Чи знаєте Ви, що:
- в селі Лемеші (Чернігівська область) на початку XVIII століття народився хлопчик Олексій Розум. У вільний від випасу корів час, він співав у сільскому церковному хорі, де був помічений, відправлений до Петербургу й згодом став графом Розумовським й вінчаним чоловіком імператриці Елизавети (щоправда без права престолонаслідування). Брат графа Кирило у 18 років (!!!) очолив петербургську академію наук, а згодом ще й став гетьманом Лівобережної України...

Наш партнер - Дата-центр «Об`єднані Мережі України»

Курс валюти:
Курси валют в банках Києва
Курси валют в обмінниках Києва
Курси валют в регіонах України

Галерея дизайну «Аратта» — архітектура, брендінг, поліграфія, веб

Клуб української культури «Аратта» (м.Нововолинськ)


Погода в Україні:
 

Наш банер

Наш банер


«Жива» історія про «мертві» часи

Голодомор 974 перегляди Система Orphus: виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl+Enter

Опубліковано - 28.11.2017 | Всі публікації | Версія для друку

Меморіал Жертв Голодомору 1932—1933 рр. на трасі «Київ-Харків», біля повороту на Міжнародний аеропорт «Бориспіль»
Меморіал Жертв Голодомору 1932—1933 рр. на трасі «Київ-Харків», біля повороту на Міжнародний аеропорт «Бориспіль»
Сьогодні Україна – вільна, незалежна, європейська держава. Але без минулого не буває майбуття. Кожен українець, навіть найменший громадянин, повинен знати історію нашої Батьківщини, її нелегкий кровопролитний шлях до довгоочікуваної свободи.

Тому напередодні скорботної дати – Дня пам’яті жертв голодоморів, яку відзначають у кожну четверту суботу листопада, давайте згадаємо про наше спільне горе.

Нині минає 85 років від початку цих жахливих подій, коли в мирний час, при гарному врожаї мільйони українців пухли від штучного голоду і вмирали в муках.

Якщо копати глибше, початок штучного голоду в Україні матиме інші дати, десь років за п’ять до офіційно відомих. Історія цього злочину багатогранна, складна та неоднозначна, але основою, як завжди, є політика. Радянська Росія неодмінно бажала підкорити собі Україну – європейську житницю, землю працьовитих господарників.

Наш волелюбний народ не хотів добровільно коритися більшовицькій навалі. Влаштовуючи масові збройні повстання проти влади, не бажаючи збирати та віддавати своє добро, українці не на жарт розізлили найвище партійне керівництво. На прояви непокори і сміливості уряд Сталіна відповів жорстоко і безжально, спочатку економічною хитрістю, а потім і просто силою – відібравши всі можливі запаси хліба, а потім і права – «Закон про п’ять колосків». Фактично, за цим законом людям було заборонено володіння їжею. Розкрадання майна колгоспів каралося розстрілом, за «пом’якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років.

Все це стало початком страшного масового геноциду українського народу, так званої «страти голодом».

Готуючись до написання цієї статті, я відвідала Бориспільський державний історичний музей і попросила допомоги. Працівники музею люб’язно надали мені матеріали, ретельно зібрані у 2008 році та видані у книгу Тетяни Гойди «Бориспіль у роки голодомору. В серцях і пам’яті (1932-1933 рр.)». Як на мене, це видання варто прочитати кожному бориспільцю і хоч так вшанувати пам’ять безневинних жертв голодомору.

Наприкінці 20-х років минулого століття Бориспіль був тихим містечком з левадками і городами, з безкрайніми полями, які щедро колосилися хлібами та з озерцями чистої води. Гарне чисте місце з православними храмами та єврейськими синагогами, бо останніх в центрі Борисполя жило і торгувало чимало. Справжнім раєм на землі вважали своє місто бориспільці, та все це понівечили, знищили і розграбували.

«Памятаю, як розбирали церкву на Книшовому кладовищі. Я жила через дорогу, там, де зараз соцмістечко, – згадує місцева жителька Віра Степанівна Романенко. Церква була дуже гарна, але це нікого не зупинило.

Зі сльозами на очах Віра Степанівна згадує ті часи. В 33-му році, коли голод досяг свого апогею, їй було лише 10 років, і дитинство завершилось передчасно.

Маленька Віра жила з мамою і татом, окрім неї в родині було ще двоє дітей, дванадцятирічна сестра і дев’ятирічний братик.

«Їсти не було ніде і нічого, і чіпати ти теж не мав права нічого. І так жили всі сім’ї. Ми виживали завдяки матері, вона була вправною господинею, тож не маючи майже ніяких запасів, вона тримала нас на ногах. Та й ми самі, хоч і діти, намагалися виживати. Весною і влітку було легше, ми рятувалися кінським щавелем, квітами акації. Згадую пшеничне поле, правда не пригадаю чиє воно і точні дати, але як зараз памятаю, що повзали рачки, аби зібрати колоски і не потрапити на очі перевіряючому, бо він до крові боляче шмагав нагайкою.

Неймовірно страшно було, коли приходили люди з сіл: вони були всі опухлі, страшні. Якщо хтось з них просився до хати, то вже звідти сам не виходив. Ні, він не просив їсти, зла не робив, просто сідав, засинав і тихо вмирав.

А потім, ввечері, однією на все місто конячкою (хоча тоді воно було швидше село) на підводу збирали цих людей і відвозили на Книшове кладовище, скидаючи всіх до спільної ями. Ми малі були, бігали дивитися… як згадаю, закарбувалося в пам’яті навіки – одного разу привезли на возі дівчину у довгій білій сорочці, з довгою косою, скинули до всіх і навіть не присипали. Та взимку цю могилу взагалі не засипали, лише з приходом весни, коли розповзався страшний сморід, тоді трохи прикидали мертвих землею.

Надивилася я на багато пухлих на вулицях міста, або ж навпаки – сухих як цвіркуни.

Зима 33-го була, мабуть, найважчою для всіх, і для нас також. Ми вже навіть не просили їсти у матері. Так ото ходить скелет і більше нічого… на волосок від смерті зимували того року і вже по весні сталося полегшення. Хоча порівнюючи з селами, Бориспіль ще тримався. Не пам’ятаю я у нас випадків людоїдства, а от в районі траплялось всяке, голод доводив людей до сказу.

«Страшне, неймовірне горе було, люди вмирали на вулицях і де прийдеться, і це при тому, що у Броварах, усього за декілька десятків кілометрів від Борисполя… знаходилося одне з підземних зерносховищ колосальних розмірів. На 1933-ій рік у ньому зберігалося до одного мільйона тонн зерна. Нічого з цих запасів не було взято для допомоги голодуючим. У перші ж дні війни, у 1941 р. його було спалено енкаведистами» — промовляють рядки із книги «Бориспіль у роки голодомору…»

З тієї ж таки книги можна довідатися, що і в Борисполі під час голоду жили по-різному: хто помирав, а хто мав усе…
Євдокія Козлюк
Євдокія Козлюк
Голодомор павутиною обплутав всю Україну. Сьогоднішня бориспілька, а в далекому 33-му уродженка Житомирської області – Козлюк Євдокія Григорівна – повідала нам свою історію виживання. Їй теж було 10 літ, і в родині вона була однією серед одинадцяти дітей. Аби врятувати сім’ю від голоду, мати поїхала на заробітки до Росії, а юна Дуся разом з сестрою повинна була полоти на полі її норму буряків. Можливо, це і врятувало їх від голодної смерті, бо діти хоча й боялися гніву перевіряючих, та все одно ховали за пазуху бурячок. Ще їх підгодовували студенти, які підробляли в колгоспі і їх годували достойно: вони пхали Євдокії хліба, вермішелі, а вона, вертаючись додому, чесно ділила цей важливіший од золота скарб серед решти дітей.

Найменші дітки, – розповідає Євдокія Григорівна, – бігали по городах, шукали гнилу картоплю, на жорнах мололи полову, батько десь діставав солідолу і я, змастивши ним бляшанки, випікала делікатес – «марцюпани», як ми їх називали. А з жому варили вермішельку. Отак животіли потихеньку. Каюсь, аби вижити і підняти на ноги братів та сестер я крала, що могла, бо за відсутності матері відчувала на собі відповідальність за них. Всього було, під час війни теж було голодно при фашистах, то я з-під носа у них з вагонів харчі витягала. Але й роботи ніколи не цуралася, бралася за все, що прийдеться, навіть в наймах була. А вночі ткала, вишивала, але вже працювала для себе.

Спочатку у нас навіть корова була, але потім, пізніше, батька змусили її відвести до сільради, з горя він навіть плакав, коли повертався додому сам, думаючи, як всіх нас без корови прогодує. Але ми дружно трималися один одного. А от по нашому селу та в сусідніх траплялося різне. Ось іде, наприклад, опухла від голоду людина, вже ледве ноги переставляє, і в якийсь момент втрачає сили та падає під тином, так її одразу підвода підбирає. Людина ще жива, вона дихає, ворушиться, але на це вже ніхто не зважає , – везуть на кладовище і скидають в яму: дойде, мовляв, вже там.

На секунду я відволікаюсь від слів Євдокії Григорівни, бо в горлі аж душать сльози. Скільки ж таких ям було вирито по нашій Україні?!

Страшні часи, дикі, перетворювали голодуючих людей на шакалів, що втратили гідність і людську подобу. Що ж може бути страшніше цього?! Хіба, мабуть, те, що цей голод спричинено штучно, а ті, хто його допустив та отримав з цього зиск, в сотні тисяч разів страшніші від самого голодного людоїда.

Ніколи вже не дізнатись нам, скільки дійсно загинуло голодною смертю українців, бориспільців. Очевидців цих моторошних подій з кожним роком залишається все менше і менше, от і наші бабусі-співрозмовниці цього року обоє відзначили 94-й день народження. Їм вдалося пережити важкі 32 та 33 роки, війну і голодний післявоєнний 47-й, але Бог зберіг їм життя і гідність. І це, мабуть, ще й для того, аби вони без прикрас розповіли вже нашим дітям гірку й страшну, але таку необхідну правду про голодомор.

Якщо ви помітили в тексті орфографічну помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

 

 
Share/Bookmark
 
Loading...
Публiкацiї за темою «Голодомор»:
 
  
Публікації:

Останні новини:

Популярні статті:
 
 

Розум може підказати, чого слід уникати, і тільки серце промовляє, що слід робити”
Жозеф Жубер

 
Реклама на порталі
 
Опитування:

Україна сьогодні -
Окупована країна
Незалежна і самостійна
“Бананова республіка”
Час покаже







 

 
Internet Map Счётчик тиц и PR

© АРАТТА. Український національний портал. 2006-2017.
При передруці інформації, посилання на www.aratta-ukraine.com обов`язкове.