Актуально
82121 перегляд
Небагато знайдеться оптимістів, які б оцінили сучасне становище українського суспільства хоча б на “задовільно”. Необхідність його глибокого реформування стала загальним місцем в усіх навколосуспільних дискусіях, але попри свою популярність не втратила актуальності та привабливості.
Спробуємо, спочатку, визначити певні параметри оточуючого середовища. Серед багатьох показників спробуємо вибрати набільш значущі та придатні для нашого аналізу. Головною ознакою сучасності став зріст ролі інформації в сучасному житті. Перемагає той, хто здатен швидше продукувати нову та корисну інформацію. Саме це дало підстави багатьом науковцям говорити про прихід постіндустріальної (інформаційної) епохи.
Іншою важливою характеристикою є нерівномірність розвитку та співіснування трьох типів суспільств: аграрних (доіндустріальних), індустріальних та постіндустріальних. Ці типи суспільств (або цивілізацій за Алвіном Тофлером) знаходяться в тісному взаємозв`язку, при цьому постіндустріальні суспільства відчутно домінують. Утворюється своєрідна система розподілу праці. Найбільш розвинуті держави продукують інформацію та пропонують певні послуги (зокрема й на міжнародному рівні), індустріальні суспільства забезпечують масове виробництво товарів, доіндустріальні суспільства забезпечють перші два типи сировиною, продуктами харчування та дешевою робочою силою.
Третьою (так би мовити “внутрішньополітичною) ознакою є надзвичайне ускладнення суспільного життя в індустріальних та, особливо, постіндустріальих суспільствах. Об`єм інформації, що ії необхідно обробити для прийняття рішення значно збільшилася тому збільшилася можливість помилки в процесі урядування.
Звернімося тепер до перспектив українського суспільства. Вихідним пунктом наших міркувань є ідея українського інтелектуального імперіалізму. Наше суспільство може й повинно стати інтелектуальним центром Європи та світу, продукувати більше нової та корисної інформації в галузі технологій виробництва та управління, продукувати нові ідеології розвитку. Певні якості нашого суспільства уможливлюють це і буде злочином перед своїм народом не використати їх. Однією з причин наших негараздів є хронічна відсутність амбіцій та самоповаги в представників керівного класу. Гідного місця в світі досягають лише ті, хто цього прагне, а українська “еліта” чомусь вважає за краще притулитися до когось та запозичити в нього розуму. Так виникла й ідеологія “Шляху до Європи” замість “Шляху до лідерства у Європі”.
Перейдемо до аналізу тих характеристик, які уможливлюють провідне становище українського суспільства. В постіндустріальну добу виробництво та обробка інформації та послуг стають головними галузями єкономіки. Тому роль наукового товариства значно зростає. Ще 1973 року Денієл Белл писав:
“…так само як протягом останніх ста років комерційне підприємство грало роль ключового інституту в силу його місця в організації масового виробництва товарів, в найближчі сто років ії буде відігравати університет (або якась інша форма інституту знань) внаслідок його функції джерела іновацій та знань.”1
Саме в цій сфері українске суспільство має певні переваги. Вони властиві більшості пост-радянських суспільств, саме традиції радянської системи створили їх. Для пост-радянської науки (та системи освіти) характерні два елементи: здатність до утворення наукових шкіл та колективної наукової праці і універсальність (багатофункціональність) знань. Наукова школа в цьому випадку — це неформальне об`єднання науковців навколо певної проблеми. Стимулом для утворення такої школи є не стількі необхідність вірішення певної проблеми (такі об`єднання існують будь-де) скількі науковий інтерес, “прагнення до істини”. Така школа може включати представників різних галузей та дисциплін. Вона створює умови для вільного розповсюдження інформації, не “захищеної” правами власності. Саме ця свобода від інституційних обмежень та колективність уможливлює швидке переробленя інформації, використання нових, нетрадиційних методів та підходів. Певна проблема вивчається з різних боків, тому виникає сприятливий грунт для синтезу різних методів, що надзвичайно важливо за умов бурхливого росту кількості інформації. Академік М. М. Моісєев, один з провідних спеціалістів в галузі математичного аналізу, вважав, що саме завдяки науковим школам Радянський Союз став провідною науковою державою.1
Багатофункціональність (універсальність) знань тісно пов`язана з першою характеристикою і певним чином уможливлює її. Загальновідомо, що радянска система освіти готувала спеціалістів широкого профілю, на противагу вузькій спеціалізації західної науки. Це давало можливість осягнути нові методи дослідження, що не властиві певній галузі а проте можуть бути ефективними. Це також дає можливість для синтезу знань та підходів, що особливо важливо для соціальних наук.
Успіхи радянської та української науки, стійкий попит на вітчизняних наукових робітників підтверджує ці виводи. Залишається лише використати ці характеристики суспільства, а для цього потрібна “революція” в методах керування.
В рамках цього дослідження головна увага приділяється суспільству, а не державним механізмам. Це робиться з декількох причин. По-перше в умовах сучасного глобалізованого світу роль держави значно знизилася. Державні кордони стали прозорими, але кордони культурні залишаються. Саме певні типи суспільних відносин та культурні норми визначають місце в світі. Протестантська етика, а не політика, творять капіталізм а конфуціанська етика робить можливим японське чи корейське економічне диво. Виробництво інформації ще більше залежить від культурних норм. Звернімося до японського досвіду. Суспільні традиції сприяють успіху в галузі масового продукування складної продукції, що розроблена в умовах інших суспільств. Японці є високоефективними технологами, але не надто успішні в галузі створення принципово нових технологій, адже для цього треба певна оригінальність в мислені, яка не надто цінується в традиційному японському суспільстві. Західний індивідуалізм дає більше можливостей для розробки нової інформації, але утруднює коллективну творчість, яка конче необхідна в умовах бурхливого росту кількості наукової інформації. Синтез цих двох принципів, що має місце в пост-радянських умовах, уможливлює перехід до масового виробництва перспективної їнформації. Таким чином змагання держав, змінюється змаганням культур та суспільств.
Українська суспільна наука надто багато уваги приділяє державотворенню, добре запам`ятавши, що відсутність власної держави призвела до трагічних наслідків. Але те, що було правильним в часи Донцова та Липинського, не обов`язково допоможе в сучасну добу. Традиції, що заважали розвитку китайського суспільства в XIX-XX cт. зараз сприяють його розвитку. Здається що наші науковці знов відстають на крок, захоплюючись минулим досвідом. Запропоновану ними логіку розвитку можна викласти в такому вигляді: утворення власної держави – підвищення єфективності державного апарату – конкуренція з аналогічними державами світу. Але навіть за сприятливих умов можливость української держави обмежені, надто вже великий розрив між нею та провіднимим силами сьогоднішнього світу. Апологети “європейського шляху” пропонують нам грати за правилами, що погано відомі нам, але добре – нашим опонентам. Ще невідомо, як сприйме воно європейські культурні традиції. Зрештою ніхто ще не довів переваги “європейської” ідеології розвитку, і принципи наукової об`єктивності вимагають, аби всі можливі варіанти білу піддані сумніву, верифіковані. Треба зрештою перебороти хронічну недовіру до власних інтелектуальних здібностей та перестати боятися продукувати нетрадиційні ідеї. Необхідна нова ідеологія розвитку, яка б базувалась на тих якостях, що притаманні сучасному українському суспільству.
Головним елементом цієї стратегії має стати інтеграція українців в ключові елементи сучасної світової системи. Зараз держава марно намагається боротися з відпливом мізків за кородон замість того, аби очолити цей процес. Кожен українець є носієм певних оригінальних культурних традицій, і йому не вдасться безболісно інтегруватися в принципово нових умовах. Зв`язок з батьківщиною (чи радше з рідною культурою) все одно буде важливим для нього, отже треба створити умови для таких зв`язків. Інституалізація “відпливу мізків” конче необхідна. Українські науковці за кордоном зможуть раелізувати свій потенціал та не лише сприяти “покращенню іміджу” але й допомагати (зокрема фінансово) Україні.
Для українського суспільства характерним є те, що приватні неформальні зв`язки цінуються вище за формалізовані.2 Якщо хтось має можливість створити нове робоче місце, він запропонує його родичу чи знайомому. Це створює сприятливий грунт для клановості та корупції, але й може стати в пригоді. Застосовуючи таку традицію в процесі інтеграції до світової інфраструктури можна досягти певних успіхів. Згуртована та амбітна діаспора, що використовує будь яку можливість для поширення свого впливу, може стати важливим інструментом в глобальній конкуренції. Мова йде про те, аби створити невеликі за чисельністю, але активні та “самодостатні” колективи, які б змогли діяти без підтримки держави, спираючись на власні сили та використовуючи традиційні українські риси. Коли націоналіcти всіх видів замість “всесвітньої єврейської змови “ лякатимуться “української змови”, можна бути певним, що справу зроблено. Навіть за умови ліквідації державності українське суспільство та культура не просто існуватимуть, а й розвиватимуться. Якщо ж українська держава існуватиме (а це більш вірогідно), то наявність “своїх людей” в світовій інфраструктурі лише сприятиме розвитку та процвітанню. Таким чином перспективи українського суспільства залежать, до певної міри, від застосування “єврейського досвіду”.
Українське суспільство, особливо його наукова компонента, можуть непогано пристосуватися до сучасних постідустріальних умов. Ми вже згадували, що кількісний та якісний ріст інформації, необхідної для прийнеяття певних рішень, значно утруднив суспільне та політичне життя. Значно зросла можливість помилок. І справа не так в недостатній кваліфіковансті, як в невідповідному методі. Традиційно високою є роль вузькоспеціалізованих єкспертів які, проте, не здатні впоратися з сучасними проблемами саме через свою вузьку спеціалізацію. Один з провідних політологів Роберт Даль так описав цю проблему:
“…протягом останніх п`ятидесяти років в усіх демократичних країнах різноманітні політичні проблеми сягнули такого рівня складності, за якого ніхто не здатен оцінити вплив більш ніж декількох перемінних на розвиток ситуації…Складність політичного життя веде до того, що все частіше в цьому наборі проблем експерти виявляються не компетентніші за звичайних громадян, а іноді навіть меньш компетентними. Абсурдність ситуації в тому, що базові властивості експерта принципово виключають винесення судження щодо загальніх питань: в них відсутній широкий погляд на проблему, але вони здатні давати оцінки по окремим питанням.”1
“Принцип Пітера” влучає в саме серце проблем вузькоспеціалізованого суспільства. Але подальше поглиблення спеціалізації не здатне покращити ситуацію. Виходом є створення нової еіти, яка б складалася з універсально освічених, або принаймні багатофункціональних спеціалістів. Тож запропонована в статті Ігоря Каганця “Варнова організація та “принцип Пітера” методологія потребує певних реформ. Система з чотирьох варн не враховує той факт, що сучасне суспільство занадто атомізоване та складне.
Засадничим принципом самоорганізації суспільства має стати професійна придатність. Відповідно до вільно обраної професії громадянин вступає в певну “корпорацію”, або професійний союз, змінюючи професію він міняє корпорацію. Ця структура, по-перше, оцінює фаховий рівень, а по-друге делегує певну частину своїх представників до державних органів, таким чином організуючи політичне життя. Всі члени корпорації мають рівні права при голосуванні, на якому здійснюється делегування, але існує певний професійний ценз, до державних посад обирають лише найкращих професіоналів. Найвищі посади в державі, й значна кількість посад нижчого рівня комплектуються багатофункціональними спеціалістами, кваліфікація яких підтверджена кількома корпораціями. Такі “багатофункціональні технократи” зможуть оцінювати певну ситуацію з різних боків, отже знизиться можливість помилки. Окрім того, їм буде значно легше розробляти перспективні соціальні технології та здійснювати стратегічне планування. Перебудоване за такими принципами суспільство та державний апарат виглядатимуть таким чином:
· корпорації, в рамках яких відбуваються вибори до комітетів парламенту та оцінка кадрів для виконавчих органів;
· парламент, що складається з галузевих комітетів, де працюють вузькоспеціалізовані та багатофункцірнальні експерти, половину депутатів обирають корпорації, іншу половину складають багатофункціональні експерти, яки обирає все населення; партія, що перемогла на виборах формує кабінет міністрів.
· органи виконавчої влади, які комплектуються за аналогічним принципом (50 на 50). Вузькоспеціалізовано єксперти складають технічний аппарат міністерств (урядові секретарі), міністром може бути лише багатопрофільний експерт. З експертів-універсалів комплектується аппарат радників, які складають противагу урядовим секретарям та обираються міністром з осіб, що мають відповідну кваліфікацію.
Створення класу менеджерів-універсалів – справа надзвичайно складна, але варта зусиль, слід також врахувати, що вказані вище якості українського суспільства уможливлюють її. Фактично мова йде про створення суспільства нового типу, де будуть винагороджуватися здатність до багатопідхідного аналізу, синтезу різноманітних технік та технологій. Лише за таких умов постає можливість впоратися з величезною кількістю нової інформації, що фактично затоплює сучасний світ. Досить цікаво (хоча й під кутом суто виробничих процесів) цю проблему розгдядають Алвін та Хейді Тоффлери:
“Багато в чому заснована на працях Рене Декарта (XVII cт.), індістріальна культура винагороджувала людей, здатних розділити проблеми та процеси на все меньші та меньші складники…Нова модель виробництва, що виросла з надсимволічного господарства, разюче відрізняється від старої. Заснована на системній або інтегруючий точці зору вона розглядає виробництво як одночасний та синтезований процес. Його частини – не одне ціле, але вони не можуть бути ізольованими одна від одної”.1
Суспільство, очолюванне багатофункціональними експертами, має більше шансів вирішити єкологічні та демографічні проблеми. Вузькоорієнтовані політики не розуміють простих речей не через невігластво. Вони не здатні прийняти до уваги всі неохідні дані. Адміністрація Буша йде на порушення Кіотської домовленності щодо викидів CO2 тому, що аналітики Білого дому занадто сконцентрувалися на проблемах економічної ефективності і не здатні розглянути ще й проблеми єкології. Це притаманно більшості вузьких спеціалістів, що за влучним виразом Козьми Пруткова, подібні до флюсу. Отже звернення до нових принципів обробки інформації та продукування знань зможе допомогти вирішенню сучасних проблем. В той час, як західним та східним суспільствам треба змінювати культурні традиції, українцям треба лише розумно скористатися з єдиного корисного спадку радянського суспільства.
Досить оптимістичні перспективи українського суспільства зовсім не гарантують світлого майбутнього. Історія дає багато прикладів, коли перспективні стартові можливості ніхто не використовував. Головними умовами успіху є подолання пасивності українського суспільства та підвищення самоповаги. Питання лише в тому, яким чином цього досягти. Зрештою вибір невеликий: або вступ до лав провідних держав світу, або животіння в якості залежної держави індустріального типу.
|
Публiкацiї за темою «Політологія»:
