|
1. Аналітична психологія К. Г. Юнга: архетипи або первинні патерни інформації-енергії несвідомого
Можна сказати, що Карл Густав Юнг (1875—1961) був першим сучасним психологом, який зумів кинути виклик західній психології, самій її суті і філософським засадам, тобто ньютонівско-картезіанському світогляду. Він наполягав на перевазі несвідомого над свідомістю, містичного над науковим, таємничого над відомим, того, що твориться над відтвореним, релігійного над профанним.
Юнг приділяв чимало уваги несвідомому та його динаміці, але його уявлення про нього радикальним чином відрізнялись від фрейдівських. Він розглядав психіку як комплементарну взаємодію свідомого й несвідомого компонентів при безперервному обміні енергією між ними. Для нього несвідоме не було сховищем витиснутих пригадувань, заборон. Він вважав його творчим, розумним принципом, що пов'язує індивіда з усім людством, із природою й космосом. Вчений вважав, що несвідоме виконує в суспільстві проективну й теологічну функцію.
Вивчаючи динаміку несвідомого, Юнг відкрив функціональні одиниці, які отримали назву комплексів. Він визначив їх як констеляції психічних елементів (ідей, думок, ставлень і переконань), що об'єднуються навколо певного тематичного ядра та асоціюються з певними відчуттями. Юнгу вдалося дослідити комплекси від біологічно детермінованих ділянок індивідуального несвідомого до первинних патернів, які породжують міф і які він назвав архетипами.
Саме Юнг розширив уявлення про людину, визнаючи її схильність до трансцендентності у розширенні межі власного Его та особистого несвідомого і з'єднання з вищим "Я", яке розмірне усьому людству і всьому космосу.
Довготривалі спостереження практичного психолога дозволили Юнгу проаналізувати накопичений матеріал (фантазії, ілюзії, сни) і виокремити узагальнені образи і мотиви, притаманні не тільки віднесеним на відстані територіям, але й рознесеним у різних історичних періодах людської історії. Це дало підстави для ствердження про існування як індивідуального несвідомого, так і колективного, расового несвідомого, загального для всього людства, що є проявом творчості космічної сили. Тому порівняльну релігію і всесвітню міфологію слід розглядати як унікальне джерело інформації про колективні аспекти несвідомого. Вперше таке припущення було виказане Г. Лебоном, коли він наголосив, що "долею народу у набагато більшій мірі керують померлі покоління, ніж ті, що живуть: ми одночасно діти своїх батьків і своєї раси, тобто всього ряду предків. Не тільки відчуття, але ще фізіологія й спадковість визначають для нас вітчизну другою матір'ю. Той запас ідей і відчуттів, який приносять із народженням у світ усі індивідууми однієї і тієї ж раси, утворюють душу раси. Невидима в своїй сутності, ця душа видима в своїх проявах, так як у дійсності вона править усією еволюцією народу" (Лебон 1998:23-24).
Юнгові належить визначення понять універсальних міфологічних мотивів (міфологем), які виявились тими структурними елементами, що породжують міфи в несвідомій психіці і в різноманітних міфологіях народів. Якщо З. Фрейд розглядав релігійні й духовні питання з точки зору раціонального мислення, то Юнг був схильним інтерпретувати релігію з точки зору ірраціонального і навіть таємного. Він переконливо вбачав реальність духовного виміру в універсальній схемі речей. Основне припущення полягало в тому, що духовний елемент — це органічна і невід'ємна частина психіки. А справжня духовність — один із аспектів колективного несвідомого. Вона не залежить від культурної та освітньої програми підготовки індивідуума. Через самодослідження і самоаналіз індивідуум досягає необхідної глибини, в свідомості спонтанно з'являються духовні елементи. Таку думку Юнга поділяють відомі вчені, які ретельно вивчали різні вияви і можливості людської психіки (Налімов 1995; 2000; Гроф 2002).
Кардинально різняться погляди Юнга і Фрейда на природу основного поняття психології — лібідо. Юнг вбачав в ньому не виключно біологічну силу, спрямовану до механічної розрядки, а споглядальну силу природи — космічний принцип, який можна порівняти із elan vital (життєвим проривом). Справжня оцінка духовності і розуміння лібідо як космічної сили знайшли своє відображення в універсальній концепції Юнга про функції символів. Фрейдівські символи, які заступають одне одного в снах, Юнг визначив як "знаки". На його думку, справжній символ вказує від себе — на більш високий рівень свідомості.
Слід сказати, що з часом ці погляди Юнга набули розвитку й поглиблення в концепціях А. Адлера, В. Райха, О. Ранка, А. Лоуена. Так, по мірі розвитку теорії і реалізації своїх ідей, Райх переконався в існуванні первинної космічної енергії, яка є джерелом трьох великих сфер екзистенції, що виникають з неї в складному процес і диференціації: механічної енергії, неорганічної маси і живої матерії. Цю енергію вчений назвав оргоном, основною якістю якого є пульсація. Винаходом Райха стали біоенергетичні процеси взаємодії "оргонової енергії, що не має маси" та "оргоновою енергією, що стає матерією" — саме в цьому полягає сутність істинного розуміння Всесвіту, природи і людської психіки.
Досвідами В. Райх довів, що потік оргону та його динамічні напластування можуть пояснити такі несхожі явища, як народження субатомних часток, походження життя, ріст, рух, статеву активність і процеси відтворення, психологічні явища, сяяння, виникнення галактик. Незвичні роздуми дослідника, по суті, цілком відповідають останнім науковим досягненням. В своїх поглядах на природу він помітно наблизився до уявлення про світ, запропонованого квантово-релятивістскою фізикою, стрижнем якого є єдність всього живого, а фокусом — не субстанція і жорстка структура, але процес і рух разом із визнанням активної ролі спостерігача (Райх 1997:269-274).
Ідеї Райха про спільне походження неорганічної матерії, життя, свідомості і знання багато в чому нагадують філософські міркування Д. Бома (Bohm 1980). Його заперечення проти універсальної дієвості принципу ентропії і другого закону термодинаміки, по суті, схожі з результатами глибокої й ретельної роботи І. Пригожина. В сфері психології Райх теоретично і практично наблизився до відкриття пренатальної сфери несвідомого. Однак, в деяких поглядах на природу релігії, містицизму і природи божественного начала в людині, вчений не поділяв поглядів Юнга, зокрема, в схильності наділення психології духовністю.
Отто Ранк розширив сферу впливу родової травми на психіку індивідуума, яка в подальшому його житті відіграє роль людських переживань. Аналізуючи людську культуру, він дійшов висновку, що травма народження виявляється могутньою психологічною силою, яка лежить в основі релігії, мистецтва та історії. Глибочина коренів мистецтва занурена в "аутопластичну імітацію" вирощування і вивільнення із материнського черева. Було досліджено, що мистецтво, починаючи із давніх часів, виявляється могутнім засобом психологічної адаптації людства до цієї первісної травми — травми про народження. Історія людського помешкання, починаючи від пошуків примітивного і закінчуючи складними архітектурними спорудами, відображає інстинктивний спогад про матку — тепле сховище, що захищає від небезпеки. Отже, зміни, що були внесені Юнгом у психоаналіз З. Фрейда, виявились по-справжньому революційними. Саме його ідеї радикально позначились на просування психоаналітичної науки XX століття, і які в свою чергу мали вплив на поступ ідей в інших сферах знань про людину і спричинили до перегляду фундаментальних філософських поглядів західної науки.
К. Г. Юнг доволі ґрунтовно цікавився революційними розробками А. Ейнштейна у сфері квантово-релятивістської фізики, підтримуючи плідні зв'язки із багатьма з її засновників. На відміну від інших теоретиків психоаналізу, Юнг завжди намагався виявити глибинні духовні аспекти психіки та людського існування, вивчаючи релігійний досвід, в якому, на його переконання, духовний елемент — це органічна і невід'ємна, вроджена частка людської психіки.
Осмислюючи відкриття Ейнштейна, Юнг усвідомлював, що стає недостатнім суто історичний і детермінований підхід щодо пояснень природи психічних явищ через раціональний підхід у площині біологічних коренів у ланцюгу лінійної обумовленості. І тільки могутній інтелект і геніальна інтуїція вченого, роздуми над революційними відкриттями у царині природничих наук, дали Юнгу усвідомлення, що лінійна причинність не може бути єдиним і з'єднуючим принципом в природі. І він вводить поняття аказуального з'єднуючого принципу — синхронності, означена осмисленням збігу подій, розділених в часі і/або в просторі. З часом значення концепції синхронності віднайшла своє підтвердження через проведену значну емпіричну роботу в лабораторіях і клініках західної Європи та Америки.
Відкриття Юнга та його учнів і послідовників спонукали суспільство до перегляду і модифікації глибинної психотерапії, яка "реабілітувала" частину проявів людської психіки (психозів, трансів, фантазій тощо), змінила погляди на її духовний вимір. З огляду на сказане, змінилась значущість процесів смерті — відродження, містерій Стародавнього Світу і ритуалів переходу, що існують в туземних культурах. Тому, головний внесок Юнга полягає у визнанні духовних вимірів психіки та його відкритті в трансперсональних сферах. Юнгіанський аналіз приділяє увагу динаміці архетипів і колективного несвідомого, міфотворчій якості психіки, певним типам медіумічних явищ і синхронним зв'язкам психологічних процесів із об'єктивною реальністю. На думку С. Грофа (Гроф 2000:214), саме юнгіанська школа психоаналізу найкращим чином підготовлена до роботи з матеріалами трансперсонального рівня. Окремо слід додати, що існує можливість суміщення всіх без винятку досліджень людської психіки та її проявів в системах З. Фрейда, К. Г. Юнга, В. Райха, О. Ранка та ін. дослідників в єдину картографію свідомості. Таким універсальним началом виступає тринітарна парадигма українського мислителя П. Харченка, яка уможливлює з'єднання у безперервний єдиний потік усі без винятку рівні, в тому числі — між матерією і психікою. Кожен із дослідників вивчав визначені рівні тканини феноменального світу і занурюючись до їх осмислення: З. Фрейд — до біографічного або підсвідомого; К. Г. Юнг — до колективного несвідомого та енергетичного походження архетипів; О. Ранк — до рівня біологічної пам'яті про травму народження; В. Райх — наблизився до розуміння космічного єднання людини в мить оргазму з першоджерелом — космічною енергією; С. Гроф — до рівня перінатальних матриць. Але всі ці рівні виявляються частками єдиного цілого, якою є природа людської свідомості. Сучасні дослідження в різних сферах знань концептуально поєднують наукові дані фізики, біології, генетики, фізіології мозку, окреслюючи деякі універсальні принципи, залучені в цих сферах, хоча вони і набувають своєї специфіки в них. Так, концепція Д. Бома про імпліцитний та експліцитний порядки та ідея про те, що деякі важливі аспекти реальності недоступні досвіду та вивченню при звичних обставинах, мають пряму значущість для розуміння незвичних станів свідомості. Приховані стани свідомості виявляються імпліцитними для повсякденної реальності і перевищують її за порядком.
У зміст цієї "прихованої реальності" входять елементи колективного несвідомого, історичних подій, архетипних і міфологічних явищ, динаміка минулих втілень. В теорії розширення сфери свідомості архетипи виступають як ключі або феномени — космічні принципи, які відкривають доступ до тканини імпліцитного порядку Всесвіту. Їх слід розуміти як упорядковуючи принципи, що стоять над матеріальною реальністю та її передуючі, а не як її похідні. Свідомість має доступ до всіх форм явного й неявного порядків, а матриця всіх рівнів, що була описана у "вічній філософії" — це необхідна передумова фізичного, біологічного рівнів. Людська психіка за своєю сутністю сумірна із усім Всесвітом. Це блискуче підтвердили відкриття багатьох дослідників різних сфер знань, але відкриття колективного несвідомого та енергетичної природи архетипів К. Г. Юнга позначились на становленні наукового світогляду XX століття. Одностайно вчені зійшлися в думці, що планетна цивілізація наближається до часу зміни головної парадигми. Парадигма майбутнього спроможна сприйняти і синтезувати всі різноманітні дані квантово-релятивістської фізики, теорії систем, дослідження свідомості, нейрофізіології, а також давньої духовної філософії, шаманізму, первісних ритуалів, практики цілителів, повинна включати взаємодоповнюючі дихотомії на трьох рівнях: космосу, індивіда і людського мозку.
Всесвіт тоді виявився би як в своєму феноменальному, експліцитному або розгорнутому порядку, так і в трансцендентальному, імпліцитному або згорнутому аспекті. За таких умов, на рівні людини відповідною доповняльністю стає біологічний рівень індивіду і необмежене поле свідомості. Така дихотомія буде відображена у подвійному аспекті людського мозку, що сполучає цифрове, комп'ютероподібне функціонування і паралельну обробку, керовану холономними принципами. В двадцятому столітті К. Г. Юнг відродив давню ідею архетипів і ввів їх в сучасну глибинну психологію у вигляді психологічних принципів, первинних структур, що організовують психіку.
Юнг та його послідовники досліджували і доволі докладно описали важливу роль, яку архетипи відіграють у житті окремих людей, народів і природи. В багатьох наукових статтях і книгах, а також в популярних творах авторів — послідовників концепції Юнга, стверджується, що наші особисті якості і поведінка відображають динаміку могутніх архетипних принципів і ми втілюємо ці характерні архетипні теми в своєму повсякденному житті. Важливою особливістю архетипів є те, що вони не прив'язані до людського мозку, але діють із позамежних сфер і спричиняють синхронний вплив як на психіку окремої людини, так і на події, що відбуваються в світі. Сучасні дослідження свідомості підтверджують безсумнівне існування архетипів, вказуючи, що ці архетипи можна переживати в холотропних станах свідомості. Ці дослідження надали безліч фактів і доказів того, що відкриття трансперсональних переживань, пов'язаних із архетипами, розкривають втрачені знання про міфологічну реальність культур, в яких саме змінені стани свідомості були джерелом обрядотворчості. А сама обрядотворчість виступала важливою єднальною ланкою між живим Космосом і Людиною, Небуттям і Буттям, узгоджуючи їх існування Одного в Другому.
Спадщина К. Г. Юнга виходить далеко за межі суто психологічних досліджень. Його вчення охоплює психологію, етнографію, фольклор, історію релігії, історію науки в цілому, а концепції— "психологічні типи" і "архетипи колективного несвідомого"— це не просто психологічні теорії. Характер їх викладу, коло проблем, що постають у зв'язку з ними, свідчать про їхнє широке світоглядне значення. Розгляд своєрідної теорії поступу людської культури залишається актуальним завданням історико-психологічної думки.
Юнг не залишається тільки в рамках психоаналізу: провідним у людській психіці та поведінці він визнає несвідоме, замислившись над взаємозв'язком елементів колективного несвідомого з динамікою міфологічних явищ, історичних подій та змістом "неявної реальності".
Виходячи з екзистенціального мотиву Юнг виявляє однобічності фрейдівської та адлерівської теорій. Разом із цим він обирає індивідуалістичну точку зору, з якої далі критикує цивілізацію, визначає людську цивілізацію як "помилку" природи при створенні людської істоти.
За Юнгом, постає необхідність звертання до колективного несвідомого. Підбираючи докази, Юнг робить посилання на працю Фрейда "Дитячі пригадування Леонардо да Вінчі", в якій наводяться факти з висловлювань Леонардо про двох його матерів, Юнг бачить у цьому "міфологічний мотив". Адже й багато героїв різних сказань мають двох матерів (земну й небесну), що з часом його учень К. Керен'ї визначив як "існування релятивного й абсолютного початків" (Керен'ї 1996:20-21). Ці факти начебто виходять за межі особистих згадок і породжують думку, що в людині, крім особистих споминів, існують великі первісні картини, як їх ще задовго до виникнення аналітичної психології назвав німецький історик культури Я. Буркгардт. Юнг підходить до свого іншого відкриття — ідеї про найглибший шар несвідомого, в якому дрімають загальнолюдські, первісні образи, що отримали славнозвісну назву архетипів колективною несвідомого, або домінанти.
За визначенням Юнга, архетипи — це комплекси якихось пережитих подій, які постають фатальним чином, а їхня дія починається саме в нашому особистому житті. Бажаючи показати, що ця ідея має саме "архетипну" природу, а також те, що вона розроблялася філософською думкою протягом тисячоліть. Юнг віднаходить цей термін у працях стародавніх ідеологів церкви (Філона Іудейського, Іринея, Діонісія Ареопагіта, Августина), а серед своїх сучасників — у Л. Леві-Брюля. Але найбільше Юнг цінує вчення Плотина про "потойбічний" світ ідей, що влучно розкриває зміст поняття архетипу. Таким чином, постають два шари несвідомого: той, що належить особистості, і той, що властивий колективу, спільноті. З часом вчений розвинув цю ідею в концепції синхронності.
Первісні колективні образи як найстаріші й найзагальніші форми уявлень людини є водночас і почуттями, і думкою. У цьому — їхня нерозчленованість і синкретизм. Вони мають власне самостійне життя. Юнг іде ще далі —до Платона, показуючи його як свого однодумця. Ейдос у Платона — це вічні ідеї, що є прообразами речей і зберігаються як трансцендентальні вічні форми в наднебесній царині. Варто простежити, як тлумачить психолог-аналітик тисячолітні "мандри" однієї з найвидатніших думок людини, а саме — ідеї збереження енергії.
Ідея енергії та її збереження, стверджує Юнг, має бути первинною картиною, яка перебуває в колективному несвідомому. Вона споконвіку існує в людському духові і діє крізь тисячоліття. Цим усю історію пізнання Юнг зводить до однієї площини — архетипів колективного несвідомого, що фатально визначають наперед хід людської думки. Читач творів Юнга має немовби забути про чіткі межі, що розділяють міфологію, релігію, псевдонаукові (астрологічні, окультні та ін.) уявлення, а також мистецтво і науку. Доцільно згадати концепції фізичного Вакууму Г. Шипова, Єдину теорію Світу О. Бугайова, концепцію Триіпостасного збудженого Вакууму П. Харченка та концепцію про імпліцитний та цілісний порядок Д. Бома у контексті "вічної філософії" з архетипами, що діють як ключі, підтверджуючи геніальну здогадку Юнга про існування універсальних принципів. Ці універсальні принципи описують різні ієрархічні рівні реального, в тому числі й людську психіку.
За Юнгом, первісний образ, пов'язаний з ідеєю збереження енергії, виник ще в рамках релігійних уявлень. Найпримітивніші релігії в різних частинах Землі мають в основі своїй цей образ. Єдиною та вирішальною думкою так званих динамістичних релігій є те, що існує загально розповсюджена магічна сила, яка визначає собою події світу. Д. Тейлор і Дж. Фрезер назвали це явище анімізмом. Насправді ж первісні люди не розуміли під своїм поняттям сили нічого "душевного" або "духовного", а лише те, що один американський дослідник блискуче назвав "примітивною енергетикою". Це поняття відповідає уявленню про душу, дух, бога, здоров'я, тілесну силу, плодючість, чаклунство, магічний вплив, повагу, цілющі засоби, а також певні форми характеру, яким властива афективна розрядка.
Полінезійці словом "mulungu" (примітивне поняття енергії) називають дух, душу, демоністичну істоту, чарівну силу, дивні речі, явища. Ці поняття є першим розумінням бога у первісних людей. У ході історії образ його розвивається дедалі в нових варіаціях. У Геракліта ця світова енергія тлумачиться як "вічно живий вогонь", у стоїків це — першотепло, сила долі. В середньовічних легендах її уявляють Аурою, святим сяйвом. Вона палає полум'ям з даху хати, в якій святий лежить в екстазі. Душа є саме такою силою, згідно зі стародавніми поглядами. В ідеї про її безсмертя мислять її збереження, а в первісному та буддійському уявленні тлумачать метаморфози душі за константності її суті. Тепер нам стає зрозумілою традиція вшанування "душ померших", яка пронизує річне обрядове коло українського календаря.
Юнг уважав, що людських богів треба знову відкрити як психічні фактори, а саме як архетипи несвідомого. Свій образ несвідомого людина бачила у вигляді русалок, сирен, мелузін, дріад. Ще раніше це були духи лісів, полів, річок. Багато з того, що ми розуміємо сьогодні як складову нашої психічної природи, у первісної людини було навкруги. Складність психічного зростала в міру того, як природа втрачала духів. Змінювався Всесвіт, разом з ним змінювалася і людина.
Якщо архетипи вічні, всесильні й визначають наперед людську діяльність, то можна зробити висновок про те, що ідея бога в тій чи іншій формі буде супроводжувати людство аж до його останнього подиху. Такий ідеалістичний антропологізм у поясненні проблем походження та долі релігії Юнг виявляє і в тлумаченні соціальних явищ, у суперечностях він бачить динаміку суспільного життя. Проте вони не стосуються об'єктивного світу, а мають суб'єктивний зміст як відношення між раціональним та ірраціональним, свідомим і несвідомим тощо та зводяться до механізму компенсації.
Юнг широко використовує уявлення, пов'язані з тією чи іншою релігією, найбільше — з віруваннями стародавньої Індії. Вчення про карму допомагає Юнгові в розкритті сутності архетипу. Санскритський термін "кар" означає "створювати". Мова йде про один із принципів індійської філософії, за яким поведінка одного індивіда створює зародок, що розвивається в іншому індивідові та прямо визначає його долю. Карма — це вплив хороших або поганих дій на постійне переселення душ. Стан (багатство, бідність, пошана, приниження і т. ін.), в якому людина народжується, стає нагородою або помстою за вчинки, здійснені в попередніх поколіннях. Уявлення про аватару теж має схожість з уявленням про архетип. Спільне у них в тому, що певний вихідний "патерн" впливає і фатально визначає майбутню поведінку людини. Докладно досліджує й висвітлює ці питання О. Бугайов.
Зв'язки свідомого з несвідомим, переживання цих зв'язків були названі Юнгом трансцендентною функцією. Спираючись на реальні та уявні, або раціональні та ірраціональні дані, вона перекриває розрив між свідомим і несвідомим. Енергія, напруженість, що виникає внаслідок їхньої взаємодії, виражається у фантазіях, мареннях та сновидіннях.
Образи й символи тільки тоді виявляють свою ціну, коли вони підпорядковані синтетичному тлумаченню, яким, власне, й займалися священнослужителі докласових суспільств. Але найяскравішого виявлення цей факт набуває у ведійській традиції, яка природно народилася з природної культури початку XXX тис. до н. е., про що є сенс говорити докладно в окремих лекціях.
Юнг помічає, що символи набувають форми мандали — круга, який має в собі квітку, хрест або колесо, з тенденцією до повторення числа чотири (кількість пелюсток, смуг або спиць), що має уособлювати чотири головні психічні функції (мислення, емоції, відчуття та інтуїцію: всі інші є похідними, другорядними). Ця містична символіка зі стародавніх та середньовічних часів має виражати єдність психічної натури людини. Ці здогадки великого вченого чудово підтверджуються концепцією О. Бугайова.
Ідея про автономні шари психічного на пізніх етапах творчості Юнга набула подальшого осмислення. Про єдину психіку людини на протиставлені один одному шари Юнг розвиває до розуміння індивідуалізації. Ця "етажеркова" психологія своєрідно тлумачить поняття особистості, індивідуалізації, творчої неповторності людини. Момент індивідуалізації, своєрідності наявний не тільки на рівнях особистого, а й колективного, що блискуче довів у своїх працях В. Налімов.
Найхарактернішим вираженням колективного несвідомого є, за Юнгом, такі форми народної творчості, як тайновчення, міф та казка. Правда, вони не показують архетип у його інтимній, безпосередній, первісній основі. Адже вони виступають для людей в усвідомлених, специфічно відчеканених протягом тривалого часу формах. Ось чому поняття архетипу лише частково відповідає поняттю "representation collectves" Л. Леві-Брюля, бо свідчить про такий психічний зміст, який ще не набув усвідомлених форм. Розкриваючи солярні, місячні, метеорологічні, рослинні та інші теорії походження міфів, Юнг докоряє їхнім авторам, що вони не показали основного, а саме того, що міфи передусім є виявом психічного, суті душі. Читачеві Юнгових творів треба зрозуміти, чому саме для первісної людини процеси природи є символічним вираженням "внутрішньої несвідомої драми душі", чому ця душа стає доступною для свідомого пізнання лише шляхом проекції.
За Юнгом, розвинені релігії далеко відстоять від первісного образу — привабливого, прекрасного, сповненого таємничих передчуттів. Це має пояснювати факт захоплення з боку людини Заходу символами Сходу, а людини Сходу — символами Заходу. Адже ці символічні картини створені з "першоматерії одкровення" і відображають первісне уявлення божества.
Історія релігії, за Юнгом — це історія зміни символічних образів, які виражають архетип. Із часом вони відмирають, тому що не виражають його адекватно, а лише у формі свідомості. Юнгові архетипи виступають своєрідним першодвигуном в історії людської культури. Але цим вона позбавляється своєї власної історії. У кращому разі вона лише так чи інакше перелицьовує первинно дане.
Через протиставлення свідомого й несвідомого Юнг намагається зрозуміти історію людської культури. В такому тлумаченні свідомість постає у спрощеному вигляді. На думку Юнга, первісні люди боялися сваволі афектів, тому що у стані афекту досить легко втрачається свідомість. Виходить, ніби всі наміри людства було спрямовано на те, щоб зміцнити свідомість. Цій меті слугували ритуали, "колективні уявлення", догми. Вони були своєрідними дамбами, зведеними проти небезпечних акцій несвідомого, що встановлювали гармонію між Буттям і Небуттям.
Психологія, що задовольняється чистим інтелектом, ніколи не може мати практичного сенсу: адже цілісність душі ніколи не можна охопити раціонально. Юнг упевнений, що "земно народжений" інтелект є тільки мечем або молотом людини, але не творцем духовних світів, не батьком душі". Це випливає з провідної ідеї аналітичної психології Юнга. яка пов'язується насамперед з позанауковим розумінням несвідомого. Шляхи до несвідомого для інтелекту закриті. Несвідоме є такою сферою природи, яку не можна довести, це така частина таємниці природи, до якої ми можемо тільки прислуховуватись, але не можемо оволодіти нею. Наука тут безсила.
Альтернативою наукового дослідження людської психіки у Юнга фактично виявляється містичне осяяння. Адже і предмет його має містичний характер: колективне несвідоме і насамперед його архетипи ніколи не входять у свідомість безпосередньо, а тільки у формі архетипних уявлень — у своєму інобутті. Якщо на початку діяльності Юнг іще розробляв експериментальний метод дослідження, то в період розробки проблеми архетипів він указував, що експеримент ніколи не зможе досягти успіху в осягненні природи людської душі, якщо перед цим не накреслити (в містичній інтуїції) приблизно правильну картину складних психічних феноменів.
Ідеї видатного психолога-мислителя щодо заглиблення й розуміння сутностей архетипів набули подальшого розвитку в працях С. Грофа та Е. Ф. Едінгера. Так роботи відомого аналітика Е. Ф. Едінгера містять блискучий розвиток синтезу основних ідей Юнга про співвіднесення Его і Самості (Едінгер 2000), а праці С. Грофа уточнюють духовні виміри психіки щодо динаміки архетипних структур в його відкритті трансперсональних шарів психіки (Гроф 2000). Цікавими виявляються праці К. Керен'ї, який розвиває ідею релятивного й абсолютного в людській психіці, разом з коментарями самого Юнга (Керен'ї 1996, 2000), а також учнів Юнга — М.-Л., фон Франц, А. Яффе, Дж. Л. Хендерсона, І. Якобі. Вдалими виявляються студії К. П. Естес, яка дослідила жіночий архетипний образ в міфах і сказаннях (Естес 2000). Слід згадати блискучу роботу про дослідження ведійської традиції Ф. Б. Я. Кейпера, який здійснив майже неможливе: віднайшов відповідності наповнення давніх Вед через символи космогонії і зачаття (Кейпер 1986). Революційне значення мала в свій час робота О. Ранка "Травма народження", в якій вчений довів значущість інформації, пов'язаної з народженням людини (Ранк 1999).
Отже, деякі категорії трансперсональної сфери досвіду психологія Юнга дослідила досить докладно. Це стосується, перш за все, динаміки архетипів та колективного несвідомого, міфотворчі якості психіки, певних типів медіумічних явищ і синхронного зв'язку психологічних процесів із об'єктивною реальністю. Головним висновком, який був в свій час сформульований С. Грофом, стає "осмислення сучасною наукою архетипів як принципів, що упорядковують матеріальну дійсність, які їй передують, але ніяк не виявляються її похідними; архетипи можуть бути зрозумілими тільки як феномени sui generis (в своєму роді), як космічні принципи, що вплетені в тканину імпліцитного порядку" (Гроф 2000:107-108).
2. Е. Ф. Едінгер: міф як символічне виявлення взаємозв'язку між Его і Самістю
Відомий аналітик Е. Ф. Едінгер блискуче розкрив синтез основних ідей Юнга, заглибив його вчення до розкриття феноменологічних досліджень людської Самості. Спираючись на фундаментальне відкриття Юнга про те, що індивідуальна психіка виявляється не тільки продуктом особистого досвіду, але притаманність їй до-особистого й транс-особистого виміру, Едінгер уперше акцентує на факті феноменологічного виявлення Самості в працях Юнга. Юнгу належить, по-перше, відкриття універсальних патернів і образів, що проявляються в усіх світових релігіях і міфологіях. По-друге, що для архетипної психіки притаманний принцип структурування та упорядкування, який дозволяє об'єднати різні архетипні сутності. Це, на думку Едінгера, може бути тільки центральний архетип, або архетип цілісності, який у Юнга отримав назву Самості (Юнг 1997:150-155). Самість виявляється таким центром загального психічного початку (свідомого й несвідомого, релятивного й абсолютного), що упорядковує та об'єднує Его є центром свідомої особистості. Іншими словами, Его виявляється центром суб'єктивної ідентичності, а Самість — центром об'єктивної ідентичності. Отже, Самість виявляється тим психічним авторитетом, якому підпорядковується Его.
Едінгер зауважує, що в спрощеному вигляді Самість можливо описати як внутрішнє емпіричне божество, яке співпадає з образом Божим (imago Dei). Юнг показав, що Самість має характерну феноменологію. ЇЇ виявляють за допомогою певних символічних зображень, які мають назву мандал. До мандал належать всі зображення, що виділяють особливе значення кола з центром, які зазвичай супроводжуються фігурами квадрату, хреста або іншого образу четвертини або кватерності. Ці міркування набули розвитку в працях К. Керен'ї.
Із Самістю також пов'язана низка інших фігур, подій та предметів досліджень. До їхнього числа належать: цілісність, сукупність, союз протиріч, центральний генеративний момент, центр світу, вісь Всесвіту, творча мить зустрічі Бога з людиною, мить переносу надособистої енергії в особисте життя, вічність як протилежність потоку часу, нетлінність, парадоксальну сполуку неорганічного з органічним, захисні структури, що спроможні видобувати порядок із хаосу, перетворення енергії в еліксир життя. Всі ці сфери розгляду мають безпосереднє відношення до Самості, центральному джерелу життєвої енергії і нашого буття, який у спрощеному вигляді можна описати як Бога. Дійсно, значні джерела феноменологічних досліджень Самості містяться в численних зображеннях божества, що створені людиною (Юнг 1996:220). Так для прикладу можна навести традицію зображення архетипу Великої Матері — Богині, що набула виявлення в різних іпостасях в традиціях культур Старого Світу, в тому числі й українській (Даниленко 1996).
Оскільки, існує два незалежних центри психічного життя, зв'язок між ними набуває суттєвого значення. Едінгер пропонує розглядати міф як символічне виявлення взаємозв'язку між Его і Самістю. Особливості психічного розвитку на різних етапах психічного росту можливо зрозуміти у контексті мінливості взаємозв'язку між Его і Самістю. В українській традиції це твердження набуває ідеального звучання: символічне виявлення взаємозв'язку між Самістю і транцендентністю (розгорнутим і згорнутим порядками єдиного потоку Буття) є мить (або квант енергії, тобто обмін між мозком людини та Абсолютом), який у грецькій транскрипції звучить як "міф". Цей факт указує на глибоку давність виникнення традиції української народної культури, коли тільки-но починався діалог людини з Абсолютом.
Спочатку Юнг описав феноменологію Самості щодо її розгортання в процесі індивідуалізації у другій половині життя. Потім Нойманн на основі етнографічного та міфологічного матеріалу символічно охарактеризував первинний психічний стан, що передує народженню свідомості Его, як уроборос (Neumann 1954). Використовуючи зображення "змія, що пожирає власний хвіст", Нойманн описав первинну Самість. Ця первинна Самість — первинний стан мандали всієї сукупності психічного, з якого народжується індивідуальне Его. Слід додати, що продовження вивчення цього явища здійснив голандський учений Ф. Б. Кейпер, занурившись до більш глибоких сфер психіки — пренатальною, яка передує народженню. Вченими одноголосно вона визнана архетипною. На тих пренатальних рівнях відбувається процес сперматогенезу (Кейпер 1986), які потім оформлюються на психологічному рівні як уроборос, Самість тощо.
Едінгер зауважує, що людська психіка спочатку була круглою, цілісною, тобто перебувала в стані єдності самодостатності, що дорівнювало стану самого божества. Учений переконливо доводить, що як у дітей, так і у первісної особистості, Его ідентифікується з архетипною психікою та зовнішнім світом. У первісних особистостей абсолютно відсутня відміна між внутрішнім і зовнішнім. Первісні особистості залучають цивілізовану свідомість своїм зв'язком із природою і гармонічним включенням у життєвий процес.
Оглядаючись на наші психологічні джерела, ми виявляємо в них подвійний смисл: по-перше, ми вбачаємо в них стан блаженства, цілісності, єдності з природою й богами; по-друге, за нашими свідомими, людськими мірилами, що співвіднесені із просторово-часовою реальністю, наші психологічні джерела відображають стан інфляції: безвідповідальності, невгамовної похоті, гордовитості і грубої чуттєвості. Для дорослої людини основною проблемою стає питання, як віднайти досягнення єдності з природою і богами, при цьому не вдатись до дитинства (або інфляції, яка йому тотожна). Збереження цілісності осі Его-Самість полягає у збереженні зв'язку з архетипною психікою, у певному ставленні до світу через виховання на кращих взірцях народної культури, які й містять у собі первинні живі сутності.
Едінгер торкається іншої, не менш важливої теми співвідношення Самості зі сферою несвідомого, яка означена в міфологіях як спогад про первинний стан несвідомої цілісності й довершеності, що оформлюється у вигляді нашої ностальгії за своїми коренями, як особистими, так й історичними.
Окрім того, вчений досліджує й інше явище, яке міфи описують як первинний стан цілісності, заокругленості, довершеності, або блаженства. У Гесіода подібний міф записаний як міф про чотири віки людства. Перший вік — це "спогад про золотий вік людства", коли на Землі був рай. Другим був срібний вік, епоха матріархату, коли чоловіки підкорялися жінкам. Третім був бронзовий вік, епоха війн. Четвертим був залізний вік. Гесіод охарактеризував цей вік як епоху повного занепаду. В золотий вік людство перебувало у єдності з богами. Цей вік уособлює стан ще ненародженого Его. Едінгер дотримується загально визнаного факту про те, що в цей вік Его ще не народився. Его ще не розсталося з черевом несвідомого і тому бере участь в божественній повноті й загальності.
Другий міф про першолюдину знаходимо у Платона. Згідно із цім міфом, першолюдина була круглою, своїм виглядом схожою на мандалу. Існує цікава паралель щодо міфу про першостворену людину і вивчення малюнків з зображенням кола, потім кола з хрестиком всередині, що виявляється вихідною моделлю мандали. Рода Келлог наводить паралель між первинною людською психікою і розвитком дитячої психіки (R. Kellog 1969, 1970). Нам виявляються цікавими спостереження за архетипною психікою людини та розвитком міфологічного мислення у контексті вивчення феноменів первинних сутностей в проявах української народної культури. Переконливо проведене дослідження Едінгера, а також інших дослідників, дозволяє залучити цей емпіричний матеріал до вивчення й опису проявів первинного міфологічного мислення українців. До речі, роботи українського вченого М. Чмихова (1953—1994), в яких він чи не вперше в світовій науці провів комплексний аналіз закономірностей, які вплинули на розвиток людства та його культур, висвітливши ті самі "віки", які описував Едінгер з точки зору розвитку людської самості. Сказане означає, що і українська народна культура не є виключенням у загальних законах становлення первісної людини у пізнанні законів Творця, які розкрилися через становлення людської психіки, її синхронізації з навколишнім середовищем, його ритмом і яке ми спостерігаємо сьогодні у вигляді звичаю, традиціях народу. |
