|
Понад вісім десятиліть тому, на початку гарячого 1918 року, Голова Центральної Ради Михайло Грушевський опублікував серію політичних памфлетів під промовистою назвою «На порозі нової України». Метою тих публікацій було окреслити підставові засади, на яких мала будуватися новонароджена українська держава. Йшлося там і про армію, і про культуру, і про державний апарат, і, звичайно ж, про різні аспекти зовнішньої політики, найчіткіше окреслені назвою однієї з статей - «Наша західна орієнтація».
Як професійний історик Грушевський мав під рукою досить фактів на підтвердження того, що впродовж багатьох століть «Україна жила одним життям, одними ідеями із Заходом. У нього черпала культурні засоби, у нього брала взірці для своєї культури». Але він знав також, що від кінця XVIII століття, від занепаду гетьманщини, зв'язки України з Заходом «слабнуть і занепадають під натиском примусового російщення українського життя, і українське життя й культура вступають у період російський, великоруський». Як наслідок,
Україна XIX в. була відірвана від Заходу, від Європи і обернена лицем на північ, ткнута носом в глухий кут великоросійської культури й життя. Все українське життя було вивернуте з своїх нормальних умов, історично і географічно сформованої колії й викинуто на великоруський ґрунт, на потопт і розграблення.1
Єдине, чого М. Грушевський не міг передбачити, - що в наступні десятиліття українське життя буде ще більше «вивернуте зі своїх нормальних умов», потоптане й розграбоване. Не лише він, а й мало хто сподівався тоді, «на порозі нової України», що її населення стоятиме через вісім десятиліть, по суті, перед тими самими проблемами, що й у 1917-1920 роках. Передусім це стосується проблеми національної ідентичності, у формуванні й усвідомленні якої більшість українського населення досі перебуває на тому самому рівні, що й 80 або й 180 років тому. Інакше кажучи, українцям знову доводиться братися за будівництво держави, не завершивши будівництва нації.
Ця анахронічна недоформованість національної ідентичності, поряд з характерною для посткомуністичних країн недорозвиненістю громадянського суспільства, є головною причиною суперечливих, непослідовних орієнтацій українського населення, а відтак, як я спробую далі показати, - причиною вкрай повільного, непослідовного й суперечливого розвитку всієї країни.
Амбівалентність як соціальний феномен
Поняття «амбівалентності» було запозичене соціологами з психіатрії, де воно використовувалося на позначення певного стану психічної роздвоєності, в якому людина має полярні емоції щодо того самого об'єкта (емоційна амбівалентність), висловлює взаємовиключні ідеї (інтелектуальна амбівалентність) і постійно вагається між двома протилежними рішеннями (вольова амбівалентність). На українському ґрунті цю концепцію найпослідовніше розвинув соціолог Євген Головаха, переконливо показавши, що суспільна амбівалентність, себто «паралельна орієнтація на взаємовиключні цінності», є характерною ознакою всякого перехідного періоду - періоду зіткнення двох політичних культур, двох моделей суспільної (політичної, економічної і, навіть, мовної) поведінки.
Фактично, амбівалентна свідомість є своєрідним способом «міфологічного», ірраціонального примирення взаємовиключних цінностей і моделей, таким собі «магічним» засобом осягнення психологічного комфорту в дискомфортних умовах, коли «за право вибору треба розплачуватися відповідальністю, за свободу - невизначеністю, за рівність можливостей - критичним поцінуванням своїх здатностей».
Таку високу емоційну ціну [пише Є.Головаха] не завжди можуть сплачувати навіть люди, котрі живуть за порівняно стабільних умов, у країнах з багатим демократичним досвідом і традиціями. Тим більш високою є ця ціна для особистості перехідного періоду, на очах якої руйнується звичний лад життя... За подібної ситуації навряд чи можна сподіватися на громадську згоду щодо подальшого просування до демократії, а сама ідея демократії починає сприйматися людьми як надто далека від того суспільства, в якому доводиться вирішувати нагальні проблеми. Відбувається розкол масової свідомості, в якій жодна альтернатива розвитку не дістає безперечної підтримки.2
Ця суспільна амбівалентність ось уже вісім років підтверджується практично всіма результатами соціологічних опитувань, проведених в Україні. Так, наприклад, за даними того ж таки Є.Головахи, у травні 1996 року прихильників капіталізму підтримувало 13% опитаних, прихильників соціалізму - 20%, не підтримувало нікого - 25%, не могло визначитись - 22%, підтримувало і тих, і тих (!), аби лиш вони не конфліктували, - 18% опитаних.3 Останній показник є особливо цікавим, оскільки виявляє панічну боязнь суспільних конфліктів, що асоціюються передусім із насильством, а не із нормальним станом демократичного суспільства, де повсякденне мирне вирішування конфліктів за допомогою відповідних інституцій і процедур є необхідною умовою його динамічного розвитку. Саме на цій «конфліктобоязні» та на загальній дезорієнтованості «амбівалентної» суспільної свідомості й будує свою тактику утримання влади правляча посткомуністична олігархія, граючи роль такого собі «меншого зла», «модератора» між непримиренними прихильниками «соціалізму» та «капіталізму», «Європи» й «Росії», «українськості» і «совєтськості».
Амбівалентна свідомість, отже, виконує начебто позитивну роль, рятуючи особистість від психологічних травм і вберігаючи суспільство від драматичних зіткнень. Але вона ж таки консервує недугу, сприяє суспільній стагнації, створює ілюзію якогось суспільного компромісу, якогось «третього шляху», що насправді не веде нікуди, крім, звісно, «третього світу».4 Фактично підтверджуються застереження, зроблені соціологами сім років тому: «Амбівалентна свідомість як нетривка рівновага двох протилежних культур не може довго зберігатися без руйнівних соціальних і психологічних наслідків для особистості і суспільства».5
Постсовєтська шизофренія
Одночасна орієнтація на взаємовиключні цінності, зрозуміло, не є якоюсь специфічною рисою українців. Тою чи тою мірою вона притаманна всім жителям постсовєтського і, ширше, посткомуністичного простору. Цю соціальну амбівалентність кілька років тому дотепно відзначив безіменний оглядач британського тижневика «The Economist» у статті під характерною назвою «Post-Soviet schizophrenia».6 З одного боку, його вразило те, що, за даними соціологів, абсолютна більшість українців хотіла б, щоб їхня держава в своєму розвитку наслідувала США та Німеччину, а не колишній СССР. З іншого боку, та сама більшість (90%) переконана, що держава повинна гарантувати їм працю, більше того - 46% опитаних вимагають посилення державного керування економікою і лише 31% - його зменшення.
Подібна амбівалентність притаманна усім народам, призвичаєним до державного патерналізму, проте в Україні згадана «шизофренія» має не лише посткомуністичний, а й, у певному сенсі, постколоніальний характер. Сьогоднішній українець психологічно розщеплюється не лише між цінностями державного патерналізму та вільного ринку, комуністичного авторитаризму і ліберальної демократії, а й між традиційно-совєтською і новою українською ідентичністю, між «вищою», «престижнішою» імперською мовою та культурою і відроджуваною мовою та культурою своїх «нижчих», переважно сільських предків.
Як наслідок - українці нерідко дають цілком різні, часами діаметрально протилежні відповіді на ті самі за своєю суттю запитання - залежно від того лише, яким чином те чи те запитання сформульоване. Так, наприклад, намагаючись визначити ставлення респондентів до державної незалежності, Інститут соціальної та політичної психології сформулював два запитання.7 Перше звучало так: «Хоча на шляху нашої державності багато перешкод, я все одно вважаю: Україна повинна бути незалежною». Погодився з цим твердженням 61% опитаних, не погодилося - 19%, не визначилося - 20%. Друге запитання виглядало натомість так: «Необхідно якнайшвидше провести референдум і відновити союз братніх радянських народів». Погодилося з цим твердженням 36% опитаних, не погодилося - 37%, не визначилося - 27%. Просте спостереження виявляє вражаючу річ: прихильників відновлення СССР (36%) в Україні майже удвічі більше, ніж противників української незалежності (19%); повернення до «Союзу» й ідея української незалежності, виявляється, можуть мирно співіснувати в амбівалентній свідомості принаймні 17% опитаних!.. Подібний курйоз виникає й довкола питання україномовності. За одними даними, лише 9% етнічних українців називають російську мову своєю «рідною». За іншими даними - 33% українців визнають російську «мовою повсякденного спілкування».8 Непорозуміння тут знову ж таки виникає через відмінності в постановці по суті, здавалося б, того самого питання: в одному випадку «рідна мова» асоціюється з мовою дитинства, батьків, певної культурної території; в іншому - «мова повсякденного спілкування» апелює до суто функціональних, прагматичних вимог публічного дискурсу.
Спадок колоніалізму
Ця постколоніальна амбівалентність не повинна нас надто дивувати, коли врахуємо, що, за даними центру «Демократичні ініціативи», лише 34% опитаного населення ідентифікує себе передусім з Україною. Тим часом більшість, 37%, ототожнює себе передусім зі своїм селом, містом чи регіоном. Тобто усі ці люди мають передусім свідомість «тутешніх» - «киян», «одеситів», «донбасців», - приблизно у тому самому сенсі, в якому більшість французів 200 років тому вважали себе передусім ельзасцями, провансальцями чи бретонцями.
Цікаво, однак, що лише 3% опитаних жителів України ототожнює себе в першу чергу з Росією і 17% - з СССР або СНД. Це означає, що далеко не всі русофони і навіть не всі росіяни ототожнюють себе з Росією та СССР. Дуже мало - лише 3% - вважає себе передусім жителями Європи і так само мало - 3% - «громадянами світу».9
Ця різнорідна, великою мірою ще «донаціональна» ідентичність зумовлює не лише різнорідні внутрішні, а й нечіткі та суперечливі зовнішні орієнтації. Так, лише 15% опитаних громадян воліє, щоб Україна розвивала стосунки головно з країнами Заходу. В Західній Україні, щоправда, ця цифра удвічі вища, зате в Криму вона ледве сягає трьох відсотків. Натомість 17% вважає, що урядові слід орієнтуватися передусім на Росію - цифра, втім, не така вже й велика, коли взяти до уваги, що в Україні проживає 22% етнічних росіян і приблизно стільки ж «російськомовних» (інакше кажучи, далеко не кожен росіянин хоче зближення з Росією).
Близько 14% опитаних стверджує, що Україні слід покладатися передусім на власні сили, тимчасом як переважна більшість - 40% - воліє, щоб Україна розвивала взаємини передусім у рамках СНД.10 Така орієнтація населення є, безумовно, консервативною і не надто сприятливою для зміцнення української незалежності. Вона відбиває перехідний, амбівалентний стан української ідентичності - коли більшість населення вже не ототожнює себе з Росією чи СССР, але ще не має так само й свідомо-української тотожності. Орієнтація на СНД у такому контексті є своєрідним компромісом між протилежними орієнтаціями різних регіонів та суперечливими політичними симпатіями різних груп населення. А головне - вона є своєрідним рятунком від індивідуальної шизофренії, бо ж більшість людей, як показують ті ж таки соціологічні опитування, буквально розривається зсередини між бажанням рухатись до Європи і водночас не погнівити Росію, будувати незалежну державу і водночас не наразитись на «українізацію» та інші небезпеки «українського націоналізму».
Протягом десятиліть українського обивателя так довго й ефективно переконували в кровожерності «українського буржуазного націоналізму», ототожнюючи його передусім із Західною Україною та «бандерівщиною», що сьогодні лише 13% опитаного населення вважає відданість ідеям націоналізму позитивною рисою евентуального кандидата на виборах, тоді як 67% вважає це серйозним недоліком (решта опитаних не має однозначної думки з цього приводу).11
Україна і НАТО
Старі пропагандистські стереотипи великою мірою визначають і ставлення українців до проблем європейської інтеграції та, зокрема, взаємин із НАТО. Так, за даними «Демократичних ініціатив» (січень 1997), 16% опитаних усе ще вважають НАТО «агресивним військовим блоком», а 39% (найбільш «амбівалентна» частина населення) не має однозначної думки з цього приводу. Так само лише 38% опитаних підтримують вступ України в НАТО, 21 % рішуче заперечує, 42% не визначилися.12
Приблизно однаково, себто «ніяк», ставляться українці до розширення НАТО на схід: вступ Угорщини, Чехії й Польщі у Північноатлантичний союз підтримує 14% опитаних, не підтримує 10%, не має однозначної думки 30%, взагалі не цікавиться цим питанням 46% (!). Розбіжність думок щодо вступу прибалтійських країн у НАТО є трохи більшою (16% за, 11% проти), але й тут переважає байдужість і (або) некомпетентність. Незначна більшість (20% проти 17) вважає, що розширення НАТО на схід підвищує безпеку України; що ж до загальної ситуації у Європі, то однакова кількість опитаних - 18% - вважає, що розширення НАТО сприяє загальній безпеці і, навпаки, загрожує.13
Найцікавішими, однак, і, либонь, найкурйознішими є відповіді на запитання «Яка країна представляє собою найбільшу загрозу для України?» та «Яка країна, на ваш погляд, є військово-політичним союзником України сьогодні?» В обох випадках на першому місці - з великим відривом від усіх інших було названо Росію: «найбільшою загрозою» її вважає 25% опитаних, «головним союзником» - 23%. Загрозу в особі США вбачає 4,6% опитаних, союзника - 9,9%. Польща у списку союзників виявилася п'ятою (після Росії, США, Німеччини і... Білорусі); у списку потенційних противників - десятою (знову ж таки після Росії, США, Німеччини, Білорусі, а також - Румунії, Туреччини, Японії, Китаю та Іраку).14
Зрозуміло, отже, що за таких настроїв населення політика українського уряду не може бути ані більш проєвропейською і пронатовською, ніж вона є сьогодні, ані більш антиросійською чи антиесендівською, ніж вона була за Кравчука чи за Кучми. Характерно, однак, що загальне ставлення українських еліт до Європи є значно позитивнішим, ніж ставлення пересічного громадянина. Так, європейська ідентичність, поряд з національною, притаманна 52 відсоткам українських еліт і лише 24% загальної публіки (в Білорусі ці цифри становлять відповідно 28 і 26% - що свідчить, скоріш за все, про відсутність еліт; а в Росії - 29 і 16%). До членства в Європейському Співтоваристві прихильно ставиться 77% українських еліт і лише 51% загальної публіки; до членства в НАТО - відповідно 47% і 29. (Знову ж таки, для порівняння, в Росії ці цифри становлять відповідно 26 і 20%, у Білорусі - 23 і 26%).15
Замість висновків
Як бачимо, справа з «нашою європейською орієнтацією» не є такою легкою, як би того хотілося першому президентові України Михайлові Грушевському чи його нинішнім спадкоємцям. Саме амбівалентністю українського, щоб не сказати малоросійського, населення спричинена амбівалентна політика українських еліт - чи то йдеться про вимушений «федералізм» Центральної Ради, чи про вимучене «есендівство» Леоніда Кравчука та Леоніда Кучми. Бажання задовольнити різні групи населення й уникнути політичної конфронтації, яка б розколола суспільство, спонукає українські еліти провадити хитромудру політику, яка багатьох дивує, а декого й дратує. З одного боку, Україна є членом СНД, з іншого - всіляко відмежовується від більшості його рішень та уникає його структур. З одного боку, Україна фліртує з НАТО, з іншого - запобігає перед Москвою. З одного боку - декларує свій рух до Європи, з іншого - нагадує про важливість «євразійських» зв'язків.
Ця роздвоєність політичних еліт переважно не є, як у пересічного населення, виявом «постсовєтської шизофренії». Здебільшого вона відбиває їхнє цілком прагматичне прагнення узгодити свою політику з настроями більшості громадян - що, зрозуміло, не виключає бажання певним чином на ті настрої впливати. З одного боку, є чималий прошарок панівної посткомуністичної олігархії, яку перебування України в стані невизначеності цілком влаштовує і яка, відповідно, намагається усіляко законсервувати амбівалентність українського суспільства. Аз іншого боку, на арену виходять молодші, більш динамічні, проринкові, проєвропейські еліти, яких згадана амбівалентність - як джерело стагнації - уже не надто влаштовує. І хоча ці нові еліти є вочевидь слабшими, вони мають ряд стратегічних переваг (у віці, в освіті, у міжнародній підтримці, у внутрішніх тенденціях розвитку українського суспільства), які з часом можуть виявитися вирішальними. В кожнім разі, вже нині значно вища «проєвропейська» орієнтація українських еліт, порівняно з російськими та білоруськими, дає певні підстави для оптимізму.
Михайло Грушевський, Хто такі українці і чого вони хочуть (К.: Знання, 1991), с. 142-144. Євген Головаха, «Особливості політичної свідомості: амбівалентність суспільства та особистості», Політологічні читання, №1 (1992), с. 24-39. Евгений Головаха, Трансформирующееся общество. Опыт социологического мониторинга в Украине (К.: Институт социологии, 1996), с. 102. Подібні дані подає також Наталя Паніна, див. Політичний портрет України, № 9 (Бюлетень дослідно-навчального центру «Демократичні ініціативи», 1994), с.6. За даними «Демократичних ініціатив» (див. Політичний портрет України, 1994, № 8, с. 31), 20% респондентів вважали ІІайприйнятнішою для України економічною системою соціалізм, 18% - капіталізм, 20% не могли визначитися, а 42% не приймали жодної з обох систем, стверджуючи, що Україна «має свій власний шлях». Головаха, «Особливості політичної свідомості», с. 38. The Economist, 4 February 1995, р. 27. "День", 16 липня 1998, с. 1. Dominique Arel and Valeri Khmelko, "The Russian Factor and Territorial Polarization in Ukraine", The Harriman Review, vol. 9, nos. 1-2 (1996), p. 86. A Political Portrait of Ukraine, no. 4 (Kyiv: Democratic Initiatives Research & Educational Center, 1994), p. 19. Наталя Паніна, «Яким депутатам ми віддаємо перевагу?», Політичний портрет України, № 8 (Бюлетень дослідно-навчального центру «Демократичні ініціативи», 1994), с. 6. Політичний портрет України, №18 (1997), с. 111. Там само, с. 116-118. Там само, с. 113-114. Transition, nо.14, 1995.
|
