|
Етнічне - це культурно-історична своєрідність, яка відрізняє один народ від іншого, що є основою формування нації. Уявлення про етнічне формується індивідом на основі певного рівня освіти і культури. Самоідентифікація з тим чи іншим етносом можлива лише тоді, коли етнічне стало предметом осмислення особи.
Етнічність як суспільний феномен виступає одним з обов'язкових, системоутворюючих факторів, що включає особливості мови, традиційних видів матеріальної культури та художньої творчості, обрядів і звичаїв, які й складають національну своєрідність, національну специфіку того чи іншого народу. Якщо людей, пов'язаних соціально-економічними та територіально-політичними відносинами, не об'єднують етнічні особливості, то вони не можуть розглядатися національною спільнотою.
Кожна особа може по-різному уявляти свою належність чи неналежність до певної етнічної спільноти. Це називають етнічною компетентністю особи. Існує також і етнокультурна компетентність особи - це здатність людини вільно орієнтуватися у світі значень культури свого етносу, вільно розуміти мову, "коди", "шифри" цієї етнокультури і вільно творити цією мовою.
Мова власного етносу виявляється природною і діє на рівні підсвідомості, коли особа уявляє загальні принципи організації етнокультури. Етнокомпетентна особа легко відрізняє "своє" від "чужого", тобто відчуває межі своєї етнокультури і початок "мови" іншої культури. Отже, коди власної культури для такої особи є природними, звичними.
Люди одного етносу природньо засвоюють один і той же спосіб бачення світу, один і той же спосіб поділу його на категорії, спільну систематизацію чи типізацію. Таке природнє бачення є ніби-то самоочевидним. Воно існувало в найдавніші часи (в тому числі в наших Предків). Так, у Велесовій Книзі неодноразово наголошується "ми - русичі", "ми - слав'яни", а також зазначається, які племена є нашими родичами. Етнічна компетентність або некомпетентність особи має різні рівні, які визначаються як індивідуальними, так і суспільними факторами. Суспільні фактори в умовах соціалістичної системи, де інтернаціоналізація ставилася на рівень державної ідеології, стали причиною того, що етнічні орієнтації були послаблені. Зниження загальної етнічної компетентності в сучасних індустріальних суспільствах стало причиною суспільної невитребуваності цієї якості.
Етнічна компетентність тісно пов'язана з етнічною свідомістю: ці дві категорії перебувають у тісному прямопропорційному зв'язку: чим вища етнічна компетентність особи, тим вищий рівень її етнічної свідомості.
Етнічна самосвідомість особи - сукупність знань і уявлень про культуру, традиції, ідеали, цінності свого етносу, а також усвідомлення себе членом етносу, і місця свого народу серед інших народів.
Етнічна (національна) самосвідомість індивідів має різні рівні:
1) особи з низькою етнічною (національною) обізнаністю, майже або повністю асимільовані чужим (панівним, імперським) етносом, виявляються не тільки байдужими, але часто й ворожими до свого етносу; вони не додають, енерґії своєму народові, навпаки - діють як відцентрові сили розладу й розпаду етнічної цілості;
2) особи з поміркованою національною свідомістю також небагато користі дають для державотворення, оскільки їхня національна свідомість не настільки міцна, щоб активно виявляти її;
3) на думку американських вчених Дж. Маккея та Ф. Льюїса, високий рівень національної свідомості (максимальної етнічності) об'єднує людей, які беруть активну участь у діяльності своєї етнічної групи, в забезпеченні її політичних, економічних, соціальних та інших інтересів (МЕЕДЗ, 35).
Німецький етнолог Й. Гердер (1744-1803) розглядав культуру як "прояв національного духу". Національно орієнтована культура протистоїть "загальнолюдській культурі". Люди не можуть розвиватися, якщо вони не належать до певної культури. Саме в незалежних державах національна культура здатна і має можливість розвиватися вільно. Тому саме Гердер вважається й "винахідником" ідеї незалежності держави.
Безнаціональної культури не існує - це аксіома. Український психолог Дмитро Овсянико-Куликівський ще на початку ХХ ст. писав, що яскравість національних рис прямопропорційна рівню інтелектуальної обдарованості, а отже, "геній завжди в психологічному смислі глибоко національний". Тут же він зазначає, що окремі суб'єкти, "які стоять у розумовому плані нижче середнього рівня, тим більше, слабоумні, а також ідіоти позбавлені національних ознак" (Психология национальности. - Петербург, 1922, с. 6).
Л. Гумільов, пропонує подивитися глибше на природу різних типів етнічної свідомості. Він стверджує, що кожен активний представник етносу є продовжувачем лінії своїх Предків, до якої він сам щось додає (ще одну перемогу, ще одну будівлю, ще один рукопис, ще один викуваний меч). Для таких людей характерна відсутність особистої користі. Вони люблять свою справу більше, ніж себе. Таке явище автор називає пасеїзмом (від ісп. рasse - минуле), тобто пристрасть до минулого, замилування минулим при байдужості (іноді навіть ворожості) до сучасного. Люди такого складу на початках етногенезу зустрічаються частіше. Чим менше їх стає, тим більші втрати відчуває етнос.
Другим різновидом є актуалізм (від. лат. аctualis - справжній, сучасний).
Люди актуального типу, як правило, забувають минуле і не хочуть думати про майбутнє. Вони енергійні, навіть можуть бути мужніми, але те, що вони роблять, вони роблять особисто для себе. Якщо в етносі збільшується кількість таких людей, то надбання, накопичені Предками впродовж віків, втрачаються для етносу безповоротно.
Третій тип - футуризм (від лат. futurismo - майбутнє), це тип, який іґнорує не тільки минуле, але й сучасне заради майбутнього. Футуристи відкидають минуле, як те, що зникло, а сучасне, як неприйнятне, лише мрію сприймають, як реальність (чи не такими були перші комуністи на початку ХХ ст.?).
Таким чином, мусимо ствердити, що відроджувати українську державність будуть національно свідомі громадяни своєї держави. Якщо ж формування індивіда відбувається під перехресним впливом різних культур, втрачається цілісність його натури. Для таких людей, на думку Ю. Римаренка, характерні роздвоєність, внутрішня суперечливість, розлад із самим собою. Бо причиною цього є цілком зрозуміла неможливість поєднання особливостей різних, відмінних, а іноді й протилежних етнічних звичаїв, орієнтацій, культур. Всякі спроби усунення такої суперечності призводять до відкидання власної національної культури і засвоєння чужої, яка видається престижнішою. Отже, з'являються цілі покоління з нестійкою самосвідомістю, яка згодом перетворюється в нову (тобто чужу) свідомість (Національний розвій України, с. 62).
Етнічна самосвідомість особи, як і колективна етнічна свідомість, зберігає пам'ять про давні види занять, освячені й оспівані в міфах, фольклорі народу, тобто зберігає і відтворює культуру в формах етнічного буття. Етнічна самосвідомість може здійснювати (реалізувати) себе в актах культурної творчості, що їх прийнято називати "культурним націоналізмом".
Колективна етнічна свідомість формується через розширення комунікаційних зв'язків. Народ - як інтеґральна особа, яка має свою "душу", як єдину психоінформаційну систему (М. Бердяєв, Й. Гердер, Гумбольдт). Колективна етнічна самототожність залежить від рівня етнічної компетентності окремих представників етносу. Тому для збереження національної самототожності чи не найважливішим чинником є духовна єдність, тобто належність всіх представників етносу до одного духовного і культурного світу.
Як писав Ю. Бромлей, "...неодмінною і найважливішою умовою його (етносу) існування як цілісної системи залишаються інтеґруючі функції культури. Позбавте етнос внутрішніх культурних зв'язків, і він неминуче асимілюється".
Щоб етнос не асимілювався, необхідно виробляти державницький підхід до проблем етносу, культури і етнічної освіти. Оскільки етнічне зумовлюється системою соціально-типової діяльності, то держава має спрямувати свою діяльність на вироблення суспільних етнічних цінностей та організацію національних інституцій, які мають займатися проблемами етнокультури та етноосвіти.
Єдність нації можлива лише тоді, як вважав С. Шелухін, - коли нація має єдину душу, єдину психологію, одну духовну культуру: "Єдина нація не має двох душ, й значить, і двох психологій, як і здорова нормальна людина, а коли дві психології - то вони вже два народи, дві нації".
Україна з давніх давен нашим народом уявлялася як спадкоємиця держави під назвою Руська Земля (або Київська Русь). Таким є закон логіки, це завжди було аксіомою. Гетьман Богдан Хмельницький не випадково сформував ідею про права українців на своє національно-політичне самовизначення і створення самостійної держави в етнічних межах України, а також її спадкоємне право на територіальну і культурну спадщину Руської Землі (Київської Русі). Московський цар Алєксєй Міхайловіч, що мав прізвисько "Тішайший", у свою чергу, одразу ж після Переяславської угоди 1654 р. наказав усім козакам: "хохлы, которые у вас на головах, пострич!". Вірогідно, він мав свої уявлення про історичну спадщину Київської Русі, а етнокультурний символ козацької незалежності розумів як загрозу своїй "великодержавності". З тих часів пройшло три з половиною століття, написано безліч історичних книг, але Росія і досі починає свою історію з території чужої держави, і досі московський імперський менталітет не пускає поважних науковців визнати, що російський етногенез почався не раніше ХІІ ст., і не на теренах України-Русі, а на теренах Москви-ріки.
Отож цей народ, що звик називати себе не інакше, як "старшим братом" всіх слов'ян, якраз виявляється наймолодшим їхнім братом, та й то не дуже й рідним, оскільки включив у себе чи не найбільший відсоток іноетнічних генів.
Єдність етносу тримається насамперед на духовних засадах, сукупності структур колективної свідомості та колективної пам'яті. Расово-етнічні спільноти, що утворилися на основі єдності специфічних рис у культурі, побуті, психології та поведінці людей, зв'язаних історичною спільністю долі, перетворюються, особливо на Заході, у стійкий елемент соціальної структури суспільства. Ось чому західна концепція "етнісіті" вважає етнічний фактор рушійною силою суспільного прогресу.
Пошуки сутності й змісту української національної культури, її структури й генези нині займають одне з чільних місць в сучасних наукових дослідженнях. Однак, часто не розуміють важливого значення етнокультури для становлення сучасної національної культури (через плутанину в термінах, в основному етнос, нація розглядаються з точки зору стереотипів, нав'язаних глобальним мисленням). За такого розуміння етнічного, дослідники приходять до хибних висновків. Наприклад, декларується, що "консервація етнічного як самодостатнього типу суспільних зв'язків веде до атомізації суспільства, розпаду його на самоізольовані частини", наслідки якого нібито можуть "загрожувати самому існуванню держави як цілісності" (О. І. Карізька. Соціокультурні параметри життєдіяльності етнонаціональних спільнот // Феномен нації, К., 1998, с. 89).
Однак, конкретно для України очевидними нині є наслідки глобалізації культури і спроби творення її на основі російського соціокультурного типу з усіма інтернаціонально значущими особливостями. Культури національних меншин України можуть розвиватися на основі своїх власних етнічних зразків, незалежно від культури автохтоного населення (титульної нації), і в цьому нема ніякої суперечності чи загрози, оскільки не може розпастися те, що ніколи не існувало як цілість. Багатонаціональна держава з нормальними законами і суспільними відносинами не повинна боятися "самоізольованості" культур, але навпаки заохочувати розвиток інших культур в їхньому самобутньому етнічному зразкові, не вилучаючи з нього ті чи інші складові, не обмежуючи власне етнічного.
Бо культура має яскраво виражену етнозахисну функцію. Чи не тому всі імперії прагнули якщо не знищити, то бодай знівелювати, спримітивізувати етнічні культури поневолених народів?
Глобальна культура є лише штучним витвором (хиткою конструкцією), яка не має власних етнічних спогадів, бо складається з різних етнічних елементів, на які вона залюбки розпадається при першій же нагоді. Це явище влучно охарактеризував М. Степико: "Будь-яка спроба створити глобальну культуру лише свідчить про множинність фольклорних спогадів та ідентичностей, пограбованих в ім'я створення цієї гігантської саморобки" (Буття етносу, К., 1998, с. 41). Не зважаючи на те, що ХХ ст. стало апогеєм інтернаціоналізації людства, намаганням витворити єдиного безнаціонального "загальноземного супермена", однак, людство і досі складається з різних народів, етнічних спільнот, кожна з яких є самобутньою.
Висновки:
1. Етнічне як природно-генетичний феномен проникає у всі сфери життя народів.
2. Знання кожної людини про належність її до певного етносу мають важливе значення для формування як окремої особистості, так і всього народу в цілому.
3. Етнічна самосвідомість матиме природній розвиток лише в політично незалежних державах, де створені належні умови для її формування.
4. Тільки особистості з максимальною етнічною самосвідомістю здатні зберігати свою етнічну спільноту, творити її державність.
5. Безнаціональної культури не існує, як не існує безнаціонального суспільства.
6. Високий рівень колективної етнічної свідомості сприяє зміцненню й консолідації етнічних спільнот, посилює етнічну енерґію.
7. Глобальної свідомості не існує, тому будь-які спроби створення штучних глобальних систем (єдиного світового уряду, єдиної всеземної релігії тощо) зазнають краху. |
