|
Етнічна структура сучасних країн досить складна. Якщо в давніші часи переважали моноетнічні країни, тобто країни з більш чи менш однорідним складом населення, то нині ситуація значно ускладнилась. Сьогодні лише 10 % країн світу можна назвати моноетнічними, решта - складні поліетнічні утворення. Держава - є тією зв'язуючою ланкою, яка єднає в одне ціле різні поліетнічні групи, що належать до цієї країни і є її громадянами.
Громадяни однієї держави мають почуття громадянської спільноти, яка, однак не є спільністю етнічною. В Україні за переписом 1989 року, корінного етносу українців - 72,7 %, росіян - 21,9 %, євреїв - 0,9 %, білорусів - 0,8 %, молдаван - 0,6 %, поляків і болгар - по 0,4 %, решта - представники інших національностей. Однак, дуже часто мовна поведінка і культурна орієнтація людей не збігається з їхньою національною належністю. Схід і Південь України залишаються значно русифікованими внаслідок колонізаційної політики Росії впродовж багатьох століть. Зміна національності з української на російську була довгий час типовим явищем, спричиненим, у першу чергу, кар'єризмом малоосвічених, національно несвідомих людей.
Щодо місцевого населення тієї чи іншої країни використовують терміни абориген, автохтон чи тубілець.
Аборигени - від лат. аborigients = ab origine - "від початку", тобто корінні жителі певної території, що проживають в ній з давніх давен, тобто від початку її існування.
Автохтони - від гр. аutos - сам і chthon - земля, тобто первісне населення тієї чи іншої землі.
Питання національних меншин постало в світі вже з ХVІ ст.
Термін "меншина" з'явився в 1947 р., коли Економічна та Соціальна Рада уповноважила Комісію з прав людини ООН розробити рекомендації щодо захисту прав національних меншин. Так, уперше в документах ООН згадуються права етнічних, релігійних та мовних меншин. Визначення ж меншини було розроблене Франческо Капоторті (членом цієї Ради) в 1971 р. і виглядає в перекладі на українську так: "Меншина - порівняно з іншою частиною населення це менша за кількістю, така, що не займає панівного становища, група, члени якої, громадяни цієї держави, володіють з етнічної, релігійної та мовної точок зору характеристиками, які й відрізняються від характеристик іншої частини населення і виявляють нехай не безпосередньо, почуття солідарності з метою збереження своєї культури, традицій, релігії та мови". Таке визначення існує й донині в різних інтерпретаціях.
Отже, меншина етнічна - це спільнота людей, яка:
1) існує в поліетнічному суспільстві;
2) якій властиве уявлення про спільне походження (напр., країна первісного проживання), спільні мовно-культурні та національно-психологічні особливості;
3) яка в порівняні з місцевим аборигенним етносом становить меншу кількість.
При великій різноманітності етносів у межах однієї держави, безперечно, виникають контакти між представниками різних національностей.
Етнічні контакти, за Л. Гумільовим, можуть бути різних типів:
1) співіснування, при якому етноси не змішуються і не наслідують один одного, запозичуючи лише технічні нововведення;
2) асиміляція: поглинення сильнішим етносом іншого слабшого, при чому слабший забуває повністю своє походження, мову і звичай;
3) злиття обох етносів, при якому обидва забувають своє коріння і утворюють третій абсолютно новий етнос.
4) метисизація (від французького метис - змішаний), при якій нащадки зберігають звичаї обох, але метиси існують лише завдяки поповненню новими метисами.
Щоправда, автор зазначає, що п.3 спостерігається вкрай рідко. Дійсно, важко навіть навести який-небудь конкретний випадок такого злиття, коли з двох етносів утворився третій принципово новий. Згадаємо сучасних болгар, які утворились із двох етнічних груп (тюрки і слов'яни), однак в культурі переважив слов'янський тип, попри 500-літнє панування турків на землях Болгарії.
Далі, Л. Гумільов зазначає, що природу і культуру нищить довільне спілкування і вільна любов. Він порівнює цей свій висновок з ІІ законом Ньютона: "що виграємо в суспільній свободі, те втрачаємо при контакті з природою", точніше - з географічним середовищем і власною фізіологією (бо природа знаходиться в середині наших тіл).
В етнології прийнято розрізняти зовнішні - екзогамні шлюби (представників різних етносів) і внутрішні - ендогамні шлюби (представників свого етносу). Ю. Бромлей назвав ендогамію етнічним бар'єром, засобом самозбереження етносів. Нині все частіше етнологи констатують роздвоєність особи, що має подвійне походження.
Наслідком такої подвійної належності особи до двох етнічних груп стає, так звана, марґінальність особи. Цей стан характерний найчастіше вихідцям із етнічно змішаних сімей. Найкритичніший психологічний стан настає тоді, коли особа перебуває не просто на межі етнічних культур, а тоді, коли ці цінності несумісні, антагоністичні (М. Шульга, Етнічний довідник, Т.1, с. 87); "Етнічний марґінал проявляє психічну нестійкість - він прагне одночасно жити у двох світах, але по-справжньому не живе в жодному з них. Його духовний світ конгломеративний: від одних цінностей він відцурався, а інші не увібрав. Звідси переживання ущербності, комплексу неповноцінності, що веде до агресивності, невмотивованої жорстокості... Втрата коренів, моральних та культурних опор робить марґінала особою з втраченою ідентичністю" (там же).
Часто етнічними марґіналами можуть себе почувати й представники етнічних меншин (пор. дошкільні й шкільні навчальні заклади, іншомовне середовище, відмінне від середовища сім'ї, тощо).
Проблеми етнічних марґіналів можна вирішити на особистісному рівні у сфері самосвідомості. На думку, М. Шульги, існує 4 моделі такого вирішення:
1). психологічна, моральна подвійність "розірваність душі між культурами", етносами, мовами;
2). самоідентифікація з одним із етносів;
3). усвідомлення себе космополітом;
4). самоідентифікація себе з двома, трьома етносами.
Нині чимало громадян України вирішили цю проблему для себе особисто за другою моделлю. Сприйнявши ідею незалежності України, вони віддали перевагу українському походженню і роблять свій посильний внесок у будівництво нашої держави. Однак, чимало громадян, не бажаючи зрозуміти ролі етнокультурного чинника в розвитку держави, досі не можуть змиритися з потребами відродження української мови, всіляко гальмують етнонаціональні процеси і скаржаться на "національну дискримінацію".
Етнічна чи національна дискримінація - явища досить непопулярні в сучасній Україні та й у багатьох інших країнах. Власне під національною дискримінацією слід роззуміти певні утиски чи обмеження, які чинить панівний етнос щодо непанівного. Як відомо, російська національна меншина є в Україні другою за кількістю порівняно з титульним етносом і користується всіма рівними правами щодо своїх національних потреб. Отже, претензії щодо обмежень російської мови, не відповідають дійсності. Достаньо послухати на вулицях наших міст, якою мовою розмовляють громадяни. В побутовій сфері ніяких мовних обмежень існувати не може. А необхідність державної мови сьогодні є закономірним етнозберігаючим засобом, який застосовуює у своїх країнах переважна більшість держав (див. розділ: Мова...).
При довгих контактах етносів у межаж однієї держави виникає проблема міжнаціональних шлюбів. У народів з близьким, спорідненим етнічним походженням часто можлива інкорпорація (включення в себе) іншого етносу, яка, приміром, можлива між слов'янськими народами. При зіткненні двох несхожих, далеких за походженням і дуже відмінних за культурою етносів відбувається інтерференція, що порушує кожну з вихідних. Термін "інтерференція" застосовується в біології на позначення захисного білка інтерферону, який утворюється в клітинах для припинення розмноження мікробів чи токсинів. Інтерферон - дослівно "періодично вбиваю" (від лат. іnter - між, періодично; і ferio - вбиваю). Такі химерні етнічні утворення недовговічні, вони, як правило вироджуються уже в другому чи третьому поколінні.
Отже, сучасні вчені розглядаюють екзогамію як деструктивний фактор в розвитку етносів, бо екзогамна сім'я передає дитині два стереотипи, які взаємно поглинають один одного. Для збереження етнічних спільнот і етнічних культур необхідна ендогамна сім'я, яка передає дитині відпрацьовані віками стереотипи поведінки.
Національні меншини за характером розселення можуть бути компактними (які проживають компактно, тобто в певному районі), або дисперсними (розсіяними в різних районах, поселеннях).
В Україні переважна більшість національних меншин розселена дисперсно, за винятком угорців Закарпаття та кримських татар.
Нині етнологи виділяють 5 типів етнічних меншин.
1). Національні меншини - ті меншини, що мають свої національні держави за межами країни проживання даної національної меншини (напр.: німці, болгари, греки, росіяни та ін. в Україні).
2). Реґіональні меншини - ті меншини, які споконвіку проживали на теренах іншої національної держави, але ніколи не мали своєї власної держави (напр., гаґаузи, які живуть в Україні).
3). Міґрантські меншини - переважно тимчасово проживають на теренах тієї чи іншої держави (наприклад, заробітчани, тощо).
4). Колонізовані меншини - нащадки давнього населення завойованих і заселених колоністами територій (напр., американські аборигени, витіснені колонізаторами з власних земель, які нині перетворилися в меншини на своїй власній землі).
5). "Нові національні меншини" - результат утворення нових держав переважно "третього світу", кордони якого колонізатори поділили без врахування етнічної специфіки.
У переважній більшості демократичних країн нині створені умови для вільного розвитку національних меншин, надання можливостей для реалізації їхніх прав, збереження етнічної й культурної самобутньості. Однак, міжнародні правові документи надають такі можливості лише громадянам тієї чи іншої держави, якщо ж особи належать до робітників-мігрантів чи біженців, вони не мають статусу національних меншин.
В Україні у квітні 1924 р. була створена Центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВ (ЦКНМ), яка проіснувала до 1941 р. З 1923 р. В Україні було впроваджено систему національно-триторіального районування. На початку 1931 р. в Україні вже діяли 25 національних районів (8 російських, 7 німецьких, по 3 болгарських, грецьких, єврейських і 1 польський), а також 925 національних сільрад, які в цілому складали 8 % усієї кількості сільрад в Україні.
6 липня 1927 р. Вийшло "Положення про забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української культури", за яким передбачалось, що "державні органи вживають, як переважну для офіційних зносин мову місцевої національної більшості". В 1932 р. в Україні жило близько 12 млн. чоловік, що належали до національних меншин, а це складало 25 % від усього населення.
Однак, уже з 1933-34 років, як розвиток національних меншин, так і українізація почали згортатися, були ліквідовані інститути реалізації інтересів національних груп. Сталін оголосив "місцевий націоналізм" головною загрозою для єдності Союзу. З цього часу національна політика сталінського уряду змінюється, набуваючи тенденцій до етно-національного змішування, асиміляції малих народів росіянами та ін. Тисячі російських функціонерів посунули в Україну для "посилення колективізації".
У квітні 1938 р. Вийшла Постанова ЦК КП(б)У "Про реоорганізацію національних шкіл в Україні", а також ряд постанов про ліквідацію "штучно створених" національних районів та сільрад. До початку 40-х років весь уряд Української республіки був російським.
Почалася асиміляція українського населення. В першу чергу це стосувалося межових регіонів (напр., Східна Україна), де населення було надто змішаним. Такі "мішані" райони займали в 1932 р. цілих 21 % всіх українських земель. На таких "пограниччях" люди виявлять дуже низький рівень національної обізнаності, зараховуючи себе до того етносу, мовою якого спілкуються, а це переважно російська. Подібні явища спостерігалися в Галичині, де таким критерієм була не мова, а віросповідна належність. Римо-католики, які спілкувалися українською мовою, але відвідували польський костел, відносили себе до поляків.
Різко зменшилась кількість українських шкіл, було заборонено "ідеалізвати історію козацтва", закривалися українські театри, музеї, з бібліотек вилучалися твори українських класиків. Розмови про самобутність України стали вважатися крамольними. У школах впроваджене вивчення російської мови. Українську азбуку, граматику й словник змінили, наблизивши до російської.
В 1936 р. партійний діяч Постишев наголошував: "члени Комуністичної партії України почали деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою" (О. Субтельний. Україна. Історія. - К., 1991. - ст. 368).
Із здобуттям незалежності Україні ще належить вирішити ряд проблем стосовно національних меншин і взаємин етносів у межах нашої держави та з врахуванням міжнародних правових актів. Перші кроки в цьому вже зроблені. |
