|
Караїми - корінне населення Криму. Самоназва народу карай, карайлар або кримські караї. Назва караїми походить від назви юдейської секти, вчення якої заперечує Талмуд, але шанує Старий заповіт. Етимологія етноніму пояснюється з арамейсько-староєврейського "той, хто пояснює Письмо". Караїмство вважалося "єрессю" відносно ортодоксального юдаїзму (талмудизму, раббінізму). Воно виникло в 762 -767 рр. у Месопотамії. Довкола його засновника Анана бен Давіда об'єдналися неортодоксальні групи євреїв, які відкидали Талмуд, як пізніший витвір релігійної єврейської думки, але дотримувалися Старого Заповіту Біблії, вважаючи його правдивішим джерелом єврейського закону й історії. Ранні релігійні громади караїмів до ХІІ-ХІІІ ст. користувалися староєврейською богослужбовою мовою.
Розмовна мова караїмів протягом їхньої історії кілька разів мінялася, що викликає деякі сумніви відносно спадкоємності етнічної, місце якої, ймовірно, заступила спадкоємність релігійна.
Так, в Х ст. їхньою рідною мовою була хазарська, з ХІV ст. - рання кримськотатарська, у ХV-ХVІ ст. сформувалася західнокараїмська (у мовному середовищі української галицької та луцької говірок), а в кінці ХVІІІ ст. - східнокараїмська (на ґрунті східноукраїнських говірок у Донських поселеннях караїмів). Сучасна мова караїмів належить до караїм-кипчацької підгрупи тюркської групи алтайської сім'ї, і має діалекти: кримський, галицький, тракайський. Самі ж караїми стверджують, що їхня мова є однією з найдавніших тюркських мов і має багато архаїзмів, які допомогли розшифрувати деякі хазарські слова. А в період турецької реформи 1930-х років до турецької мови включено 330 караїмських слів (Крымские караи, с. 5).
Караїми дуже малочисельний народ. В кінці ХVІІІ ст. у фортеці Чуфут Кале було 200 караїмських жител і близько 1200 мешканців. Їхня кількість дещо зросла в ХІХ ст., але в ХХ ст. внаслідок асимілятивної політики різко впала, вірогідно через перехід караїмів до інших національностей (такі явища відомі й серед інших етносів Російської імперії, за рахунок яких збільшилася і чисельність самих "росіян"). Нині, за переписом 1989 р. караїмів в Україні - 1230 чоловік, а за останніми даними караїмських джерел, їх кількість в 1999 р. становила 1100 чол. Отже, чисельність караїмів різко знижується (пор.: в 1914 р. караїмів було близько 8 тисяч). Вони живуть також в Росії, Литві, Польщі, Франції. Однак, сьогодні в усьому світі караїмський етнікос налічує близько 2 тис. чол.
Етногенез: нащадки тюркомовного населення Криму караїмів, що входили до гунського та хазарського плем'яних союзів, які частково асимілювали сармато-аланів, і частково, готів. Караїмське населення входило до складу Хазарського каганату. В антропологічному типі караїмів і досі наявні монголоїдні та семітські риси. Етногенез караїмів дуже складний, бо в ньому є багато етнічних компонентів: кирки, узуни, наймани, кара, сари, пізніше половці та інші тюркські племена. Караїми мають близькоспоріднені корені з кримськими татарами-киргизами, карачаєво-балкарцями, кумиками, казахами, башкирами. Походження караїмів докладно розглянуто в 4-му томі "Караїмської народної енциклопедії" (1998).
Караїмська історія. Після розгрому Хазарського каганату великим Київським князем Святославом хазари втратили свою владу в Криму.
Тоді караїми зберегли свою автономію у межах невеличкого князівства з центром у місті-фортеці Кирк-Йєр поблизу Бахчисараю. З 1246 р. караїми проживали також у Західній Україні, куди їх запросив князь Данило Галицький, а з ХІV ст. у Литві, куди вони потрапили на запрошення князя Вітовта, який найняв їх нібито для охорони, і створив з них особисту князівську гвардію.
В Криму караїми зосереджені переважно навкруги стародавньої фортеці Чуфут-Кале (Джуфут-Кале) або Кирк-Єрі, що в перекладі означає "Долина землі кирків", і вважається родовим гніздом караїмів. На початку ХІХ ст. тут ще кипіло етнічне життя караїмів, а в середині того ж століття воно вже завмерло, а їхній духовний центр перемістився до Євпаторії, хоча довгий час тут ще існувала караїмська школа. У фортеці жили тільки наглядач, сторожі та кілька сімей. Лише в дні національних свят і національної жалоби тут пожвавлювалось людське життя.
На думку археологів, ця фортеця побудована ще хазарами і була крупним військово-політичним та релігійним центром Кримської Хазарії. Під час війн і міґрацій алтайських та азійських орд караїми неодноразово асимілювалися монголоїдними елементами. Хазари близько двох століть брали важку данину з Київської Русі, що спонукало великого князя Святослава піти на них війною і, розгромивши Хазарський каганат, остаточно визволитися з їхнього ярма.
За деякими даними самих караїмів, у фортеці Чуфут-Кале перебував останній хазарський каган. Після знищення Хазарського каганату караїми відстоювали свою самостійність у боротьбі з різними народами, наприклад в 1261 р. в бою з генуезцями загинув караїмський князь Ельягу. Довго влада перебувала в руках караїмських князів з роду Узунів. Хани, починаючи з Хаджи Герая, підтверджували права караїмів на землі Кирк-Йєра, про що є писемні свідчення в ханських ярликах з вказівкою на межі земельних володінь до Юсуф-Чокрака, Тепе-Кермена і т. д. Ще й сьогодні в давній караїмській фортеці є ворота з вибитими на мармурових каменях давніми символами - тамгами, одна з яких тотожна з тамгою кирків.
Община кримських караїмів-тюрків з'явилась в Євпаторії близько ХVІІ ст. і в ХІХ ст. помітно збільшилась за рахунок новоприбулих з Чуфут Кале.
Коли духовний центр перенесли в Євпаторію, виникла потреба в будівництві храмового комплексу. В 1803 р. російський цар Александр І дав дозвіл на будівництво храмів, а в 1804-1815 рр. на кошти самих караїмів побудували соборну і малу кенасу (так називається храмова споруда), які розміщені по сусідству з кримськотатарською мечеттю Хан-Джамі. Ініціаторами і керівниками проекту, який вважається шедевром караїмської архітектури, були караїмські вожді брати Бабовичі.
В 1837 р. засновано Таврійське караїмське духовне правління. З 1830 року в Євпаторію перенесли друкарню, де видавали караїмські книжки, створено національну бібліотеку і музей. Караїми пишаються тим, що їхні храми відвідували відомі люди: поет Адам Міцкевич, французький маршал Мармон у супроводі князя Голіцина, графиня Воронцова та російські царі Александр І і Ніколай ІІ та ін., які цікавились релігійною культурою караїмів. Але в 1919 р. духовне правління було ліквідоване, в 1923 р. закрита кенаса. У 1927 в її приміщенні був атеїстичний музей, а згодом курси медичних сестер. В 1940-х роках під час ІІ світової війни кенаса була відновлена і проіснувала до 1959 р., поки її знов не закрили. Нині Україна повернула караїмам приміщення їхніх храмів, де регулярно здійснюються богослужіння.
Релігійне правління в Євпаторії вважається світовим центром караїмської релігії, тут готують пастирів караїмського віросповідання для представників інших національностей. Значний караїмський осередок існує в Тракаї (Литва). Тут і досі існують національні традиції, побут і страви караїмів. У караїмському ресторані поблизу Тракайського замку туристів пригощають караїмськими булочками, що мають форму місяця і начинені смаженою цибулею.
Етнічна культура і вірування караїмів. Як стверджують караїмські історики (А. Бабаджан, Т. Богословская, Г. Катик, В. Кропотов, А. Полканова), верхівка Хазарського каганату сповідувала караїмство. Серед українських і єврейських істориків поширена думка, що хазари прийняли юдаїзм. Караїмський князь (Хан-гакан) був духовним пастором всіх караїмів, а сар або бай мав світську владу і правив князівством. Обидва вони були виборними за звичаєвим правом і тюркськими звичаями.
Караїми підкорялися кримським ханам і займали досить високі пости при їхніх дворах.
Караїми належать до кочових народів і завжди мали сезонний спосіб життя: навесні йшли в сади, виноградники, кочували в степах і горах, а восени поверталися в свої поселення. Професійні ознаки караїмів зберігають їхні етнічні прізвища: Байрактар - прапороносець, Сарач - сідельник (шорник), Койчу - чабан, Таббах - чинбар (кужум'яка), Джиґіт - рівнозначне нашому "добрий молодець, козак", а також прізвища, похідні від почесних титулів "ага" і "челебі".
Свої юрти (переносні шкіряні житла на зразок наметів) а також табуни та отари караїми тримали на пустирі мису Бурунчак. Традиційний спосіб життя, етнокультура караїмів красномовно свідчать про їхнє хазарське коріння в поєднанні з тюркськими та кримсько-татарськими елементами.
Еклектизм культури яскраво виявився в релігії караїмів. В її основі - вчення Анана, філософа і богослова VІІІ ст., який вважав пророками Мойсея, Ісуса Христоса і Магомета, а також надавав особливого значення вивченню Старого Заповіту - талмудичної частини Біблії. Ще за життя Анана каліф Багдаду, церковні пастирі католицького і ортодоксального спрямування визнали його вчення окремим (нехристиянським, і немусульманським). На думку ортодоксальних християн, ця релігія близька до віри першохристиян, які святкували юдейські "празники", насамперед суботу, а на думку католиків, караїмська віра ближча до релігії мусульман і юдеїв, бо Магомет шанував Старий Заповіт і визнавав Ісуса Христоса пророком. Караїми шанують 10 біблійних заповідей та визнають трьох пророків - Мойсея, Ісуса та Магомета як рівноправних.
Така синкретичність релігії давала можливість караїмам виживати в середовищі інших народів, однаково вміло пристосовуючись і серед християн, і серед мусульман, і серед юдеїв: у Кримському ханстві, Галичині, Австро-Угорщині, Литві, Польщі, Росії. В Російській імперії визнавалося, що їхня релігія водночас є ориґінальною. Як писав митрополит Серафим, караїми "належать до визнаного віросповідання, що відрізняється від релігії євреїв... Караїмське віровчення, за визначенням Російської православної церкви, розглядалось, як цілком окрема релігія".
Караїмські храми називаються "кенаса" і будуються вівтарем на південь. Поховання спрямовані з півночі на південь. На початку ХХ ст. в Криму було 11 караїмських кенас. Коло них, як і коло мечетей будувався "фонтан", при вході в кенаса віруючі скидають взуття. В радянські часи всі кенаси були зруйновані, нині відбудовуються. Існують діючі караїмські храми в Литві. Як твердять караїмські науковці, їхнє віросповідання поширюється не тільки в етнічному середовищі караїмів. Цю релігію сповідують деякі общини Ізраїлю, США, Єгипту та Туреччини. Існують невеличкі групи караїмського віросповідання в кубанських станицях Росії серед кубанських "казаков" (Крымские караи, с. 7). Мотиви такого переходу, як і міґрації караїмів, заснування і самоліквідація караїмських колоній, на думку дослідників, не завжди ясні (Етнічний довідник, т. 2, с. 61).
Цікаво, що при всьому інтернаціональному еклектизмі релігії, караїми називають Бога ім'ям тюркського язичницького покровителя неба Тенґрі (тотожний слов'янському Сварогу). Ім'я Аллах вживають значно рідше. В караїмській релігії також збереглися реліктові риси шаманізму й "тенґріанства", поклоніння священним дубам. Караїми Франції нині переважно католики, а в Туреччині - мусульмани, хоча й зберігають тюркоетнічну самосвідомість.
Значну цікавість в етнічній культурі караїмів викликає архаїчний культ священних дубів, який зберігся досі. Він пов'язаний з "родовим кладовищем", назва якого Балта Тіймез, що дослівно означає "сокира не торкнеться". Тут вшановують память предків і національних героїв. Із різних далеких країв караїми приїздять для поклоніння своїм святиням. Тим, хто загинув на чужині, ставлять безмогильні пам'ятники йолджи-таш, що означає "камінь подорожньому". Такий пам'ятник встановлений герою російсько-японської війни караїму поручнику М. Тапсашару. Національні зустрічі караїмів відбувалися в родовому гнізді до 1920 р. Перед самою революцією тут був посвячений у вищий сан Хан Шапшал - відомий національний герой і сходознавець. За давнім звичаєм він прибув в Кале на білому коні. Старійшини, проголосивши його гаканом, тричі підняли Хана Шапшала на білому войлоці.
В кінці ХІХ ст. під час засухи в Джуфт-Кале караїми здійснювали такий обряд: процесія людей вирушає із кенаса в напрямку кладовища.
Очолює ходу гакан із священними згортками (сувоями Святого письма) - Старого заповіту. Підійшовши до священних дубів, народ починає молитися про "ниспослання дощу". Сходознавець Хан Шапшал писав: "Можна тільки дивуватися, як саме караїмське духовенство, яке суворо й жорстоко боролося із залишками язичництва, все ж змушене було на догоду народові йти на чолі його до цих дубів під час сильної засухи. Залишки деревопоклонства прямо вказують на успадкування караїмами цього релігійного забобону від своїх хазарських предків".
У святилищі караїми моляться індивідуально й колективно. За давнім звичаєм готують майданчик, з якого видно відкрите небо. Навколо дуба викладають фігуру у вигляді сонця, довкруги якого розходиться проміння. Особисті моління здійснюються в будь-який час, коли у віруючого виникне необхідність. Колективні ж моління поєднуються з чітко визначеним календарем річних циклів дванадцятирічного народного календаря Улуг Ата Санави (дослівно "Рахунок Великого Отця"). Цей календар має поділ на чотири пори року: кьиш (зима), йаз баши або бгар (весна), йаз (літо), куьз (осінь). Дні тижня мають також свої особливі назви і значення: неділя - святий день, понеділок - день, наступний за святим днем, вівторок - середній день, середа - день жертвопринесення, четвер - день малої чистоти, п'ятниця - день великої чистоти, субота - день відпочинку. Дванадцять років у караїмів мають назви загальновідомого східного календаря, що позначаються назвами тварин. Кожне з календарних свят відзначається згідно цього народного календаря.
Такі святкування далеко не завжди узгоджуються з офіційними приписами караїмської релігії, але є швидше відображенням місцевої общинної традиції, погодних чи кліматичних умов тощо. Часто до дубів від імені народу звертається уповноважений громадою представник. Особливості ритуалів, пов'язаних з календарними циклами, караїми зберігають в таємниці, яка передається на початку кожного чергового багаторічного циклу тільки посвяченим довіреним хранителям традицій, найчастіше по жіночій лінії.
Нині на родовому кладовищі караїмів росте близько двадцяти священних дубів, вік яких природознавці оцінюють від 300 до 600 років.
Дубам поклоняються в певній послідовності, з врахуванням напрямку руху сонця. У багатьох родів караїмів є власні "родинні" дуби. Торкаючись до них, караїми спілкуються з духами шанованих предків, і вважають, що це дає силу, мужність і мудрість, допомагає у важких обставинах життя, підказує правильний вихід із важкого становища. Паломники залишають біля священних дерев свої палиці і землю з місць їхнього проживання, а з собою беруть пригоршню священної землі, яку побожно зберігають в родинах як талісман, який беруть із собою в дальню дорогу, використовують в похоронних обрядах (священну землю приносять на могили предків).
Поклоніння священним дубам - одна з найсокровенніших сторін життя кримських караїмів. Кожен караїм свято зберігає свої родові традиції, бо вірить, що його доля залежить від ставлення до цих святинь. Вірять, що неуважних до святих дубів спіткає кара, а служителі культу отримають винагороду. Тому ставлення до дубів має характер особливого благоговіння. Осквернителі караїмських святинь завжди викликали національну кровну помсту. Цей культ ніколи не афішували, а в роки радянської влади відправляли його таємно. Ця тема і нині достатньо не розкрита. Віруючі караїми боляче реагують на підвищену увагу до священних дубів з боку іновірців, а також негативно сприймають перебування чужинців у їхніх святилищах та участь у їхніх обрядах біля цих дубів.
За давнім звичаєм, кожен караїм хоч би раз на рік повинен здійснити паломництво до священних дубів і помолитися, торкнувшись до цього дерева. Вважають, що Тенгрі виконає найсокровенніше бажання, задумане біля священних дубів. За радянських часів такі зустрічі в родовому гнізді караїмів припинилися, а поновлені були лише в Україні 1990 р. В травні 1993 р. відзначили 120-річчя з дня народження національного героя караїмів Хаджі Серая Шапшала. З 1997 р. після довгої перерви відновилися богослужіння в кенаса.
В 1989 р. в Україні створена Асоціація кримських караїмів, до якої входять общини Сімферополя, Євпаторії, Феодосфї, Бахчисараю, Мелітополя, Ялти; вона має свій науковий центр та Раду страрійшин. Діяльність асоціації спрямована на збереження караїмського етносу, його національних святинь, релігії й культури, видання літератури тощо. |
