|
Наше покоління за свого життя вже пережило й відчуло на собі радикальні зміни суспільної свідомості. Погляди, ще донедавна формовані ідеологічно заанґажованими науковими інституціями та засобами масової інформації (точніше було б назвати їх "засобами масової дезинформації"), почали змінюватися у міру розкриття замовчуваних фактів, нових історичних відомостей та їх філософського осмислення. Такий стан суспільства на початку здобуття Україною державної незалежності можна було б порівняти з якимось шоком, чи холодним душем. Звичайно, такий стан витримують не всі, дехто і досі ностальгічно сумує за зруйнованим "союзом", дехто, не в силі витримати психологічного удару, інші ж, отримавши потужний духовний підйом, - взялися за побудову нового суспільства і створення нових національних цінностей. Проте, боротьба світу з антисвітом продовжується.
Як пише український політик Євген Марчук, "Зруйнувати тенета, що накинули на українське суспільство творці антисвіту, можливо... Треба побачити велику облуду і цинізм, які огортають суспільство. Треба знайти в собі мужність відкинути штучно створювані примари і побачити весь трагізм того, що з нами відбувається" (П'ять років..., с. 153).
Сьогодні поліетнічність України - незаперечний факт. Наявність міжетнічних і міжконфесійних конфліктів викликає необхідність створення такого законодавства, яке б регулювало міжнаціональні відносини. Водночас не можна не розуміти і загрози з боку надмірного поліетнічного змішування. Ми вже маємо сумний досвід створення "єдиного радянського" народу, уроки якого маємо пам'ятати і робити належні висновки.
Сьогодні кращим вирішенням міжетнічних проблем може бути надання етносам можливостей для вільного національно-культурного та економічного розвитку, пам'ятаючи, що етнічна гігієна (підвищення рівня моноетнічності кожного народу) може дати кращі наслідки, ніж будь-які інтернаціональні щепленя, які в кінцевому підсумку, можуть призвести до спрощення етносфери (зникнення етнічної різноманітності біосфери) і до виродження людства загалом.
Одначе, пріоритетами державної ідеології, насамперед, мусить бути єдина державна мова титульної нації, формування в усіх громадян поваги до своєї Батьківщини, розширення інформаційних можливостей для всіх етносів, подолання економічних труднощів та ін.
Сьогодні в етно-національній політиці вже є деякі зміни на краще, однак, значна частина проблем залишається поза увагою наших політиків. Оскільки етнос і етнорелігія, як уже доведено величезним рядом наукових досліджень, - взаємообумовлені явища, то сьогодні суспільство немислиме без релігійної культури, як його духовного й морально-етичного регулятора.
Однак, враховуючи, що досі пріоритети віддавалися лише релігійним більшостям (християнській конфесії, іншим світовим релігіям), то величезна кількість громадян досі залишаються непоінформованими про власну українську етнічну релігію, мало того, - досі інформація про етнорелігію подається в негативному освітленні (через призму власне християнської заанґажованості). Саме цей факт свідчить про переважання в сучасному суспільстві глобальних тенденцій, інертність і не бажання наших урядових структур звернути свій погляд на такий потужний етноформуючий і етнозберігаючий чинник, яким є етнічна релігія власного народу.
Використання чужої теоретичної бази в питаннях етносу сьогодні вже не задовольняє українське суспільство, бо воно далеко не завжди адекватно відображає дійсний стан етносфери і світової геополітики, що не завжди може бути корисним для української державотворчості.
Перегляд існуючих наукових і культурних стереотипів, повернення до своїх витокових праджерел - є прогресивним явищем, особливо на критичних межах історії етносів. Етнокультурний ренесанс у всьому світі - характерний показник перехідного періоду світової спільноти до нових етнополітичних цінностей. Українська етнологія вже робить перші самостійні кроки до вирішення цих важливих проблем нашої вітчизняної науково-теоретичної думки. |
