Україна може судитися з Росією за окупацію Криму. Які перспективи?

Автор/джерело -  © Радіо Свобода

Україна позиватиметься до міжнародних судів проти Росії за окупацію Кримського півострова, заявив виконувач обов’язків міністра закордонних справ Андрій Дещиця у Брюсселі.

Міністр не повідомив: до яких саме судів може звернутися Київ.

Україна може вести мову про порушення Росією низки міжнародних угод та двосторонніх договорів, тому заява виконувача обов’язків міністра закордонних справ Андрія Дещиці не виглядає несподіванкою.

«Ми вважаємо Крим складовою частиною України і плануємо подати позови у міжнародні суди проти Росії і проти російських дій у Криму», – заявив український урядовець у Брюсселі на початку цього тижня.

Місцем для таких позовів може бути Міжнародний суд в Гаазі, що є головним судовим органом ООН. Іншим міг би стати гаазький Постійний арбітражний суд – найстаріша установа для вирішення суперечок між державами.

В результаті російської анексії Україна не лише втратила територію, але й чимало державного майна (будівлі, кораблі, залізниці тощо). Окремо йдеться про власність на поклади нафти й газу, виявлені біля узбережжя півострова.

Повернення майна

Алекс Одуе Елферінк, який очолює Голландський інститут морського права в університеті Утрехта, говорить про судна.

«Військові кораблі та інші державні некомерційні судна користуються недоторканністю навіть у територіальних водах і портах інших держав. Отже я не бачу жодних підстав, на яких їх могла би забрати Російська Федерація», – каже правник.

Але для розгляду українського позову проти Росії до міжнародного суду потрібно здійснити багато кроків. Міжнародні цивільні суди можуть розглядати лише порушення конкретних угод, підписаних двома країнами.

Ерік Де Брабендере, фахівець із міжнародного права Лейденської юридичної школи в Голландії вказує також, що на відміну від міжнародних кримінальних судів, у цивільних, сторони повинні погодитися на арбітраж.

«Головний принцип у тому, що країни за міжнародними законами мають рівні права. Отже обидві мають дати згоду на процедуру залагодження диспуту», – каже голландський правник.

Брабендере наголошує, що лише міжнародний кримінальний суд може просто викликати сторони на процес за порушення міжнародних законів.

Два етапи анексії

Тим часом Росія вже зробила чимало, щоб відкинути аргумент про порушення договорів з Україною. Спочатку проросійський уряд у Криму оголосив відокремлення від України і націоналізацію державного майна. Другий крок полягав у проведенні референдуму про приєднання до Росії.

Київ каже, що сепаратисти у Сімферополі на мали права передавати Крим Росії, але Москва наполягає на законності. Де Брабендере зауважує, що це ускладнюватиме Україні наприклад оскарження російської експропріації нафтогазових родовищ.

«У разі експропріації у суді можна оскаржувати лише підстави для неї, але не оскаржувати сам факт анексії», – пояснює фахівець.

Територіальні суперечки між державами може вирішувати Рада Безпеки ООН, але 15 березня Росія наклала вето на резолюцію, що засуджує анексію Криму, а Китай утримався, що залишило питання відкритим.

27 березня Генеральна Асамблея ООН проголосила кримський референдум незаконним (100 країн – за, 11 – проти, 58 – утрималися), але її рішення не мають такої ваги як резолюції Ради Безпеки.

Не повертати борги

На менш масштабному рівні Україні залишається можливість позовів по окремих питаннях. Фахівець лондонського Standard Bank Тімоті Аш припускає, що Україна може, якщо не забрати гроші в Росії, то принаймні не віддати їх.

«Одна з проблем України полягає у тому, що вона повинна знайти на обслуговування боргів $10 млрд. цього року і ще $12 млрд. наступного. Значна частина тієї суми - російські гроші. Зокрема $5 мільярдів – борг Газпрому, а суверенний борг російським банкам сягає $25 млрд. Зокрема $3 млрд. євробондів, проданих у грудні, точно можна оскаржувати у судах як «одіозний борг». Логіка могла би полягати у тому, що країна, яка зазнала вторгнення, не повинна повертати такий борг країні, яка вчинила вторгнення. Можна використати Іракський сценарій», – каже Тімоті Аш, нагадуючи про один з найсвіжіших і успішних прикладів репарацій.

Йдеться про відшкодування, виплачуване Іраком за захоплення 1990-го року сусіднього Кувейту, який Саддам Хуссейн анексував і проголосив іракською провінцією.

Після того як міжнародна коаліція, очолювана США, звільнила Кувейт 1991-го року, за рішенням Ради Безпеки ООН була створена спеціальна Компенсаційна комісія ООН (UNCC), через яку і до сьогоднішнього дня виплачуються відшкодування, загальна сума яких сягає $52 млрд. доларів.

Головними отримувачами відшкодувань стали громадяни Кувейту, а також Саудівська Аравія, що зазнали втрат особливо унаслідок влаштованих іракською армією вибухів на нафтових свердловинах.

Історія і репутація

У Європі останні репарації виплачувала Німеччина, нацистський уряд якої зазнав поразки у Другій світовій війні. Окремі компенсації через суди домагалися громадяни й громади – наприклад єврейські громади у Європі.

Досі триває розгляд судових позовів проти Японії від громадян та груп з Південної Кореї та Китаю. У прецедентах двадцятого сторіччя до репарацій та інших видів копменсації агресорів змушували лише після того, як ті країни-агресори зазнавали поразок.Україні зараз може посприяти те, що унаслідок глобалізації країни світу стали більш взаємозалежними і пов’язаними. Олівер Ріббелінк – фахівець юридичного аналітичного центру T.M.C. Asser Institute в Гаазі.

«Держави вимушені взаємодіяти, тому вони справді зацікавлені у тому, щоб їх вважали надійними партнерами. Держави, які вважають менш надійними, вимушені більше платити за різні справи», – розповідає Ріббелінк,

Він вказує, що, зокрема, тому більшість країн уникають судових процесів і погоджуються на рішення арбітражу. Вони хочуть зберігати репутацію надійного дипломатичного й бізнесового партнера, бо від цього залежить їхнє майбутнє.