Не стало видатної українки, легенди українського дисидентства, - Надії Світличної

Автор/джерело -  © «Аратта-Україна»

8 серпня, о 7-ій годині ранку за київським часом, на 70-му році життя, перестало битися сердце легенди українського дисидентства - пані Надії Світличної.

Надію Світличну запам`ятали такою...

За іронією долі, саме на найбільше свято Радянської влади народилась людина, котра чи не найбільше постраждала від тієї ж влади. Постраждала за любов до батьківщини, за прагнення до волі, за рідну українську мову.

Надія Світлична народилася 8 листопада 1936-го року в селі Половинкине, Старобільського району на Луганщині. Закінчивши середню школу міста Старобільська в 1953 році вступає на українське відділення філологічного факультету Харківського державного університету, де панувала, як і в усьому Харкові російська мова.

Тема її дипломної роботи: «Топонімічні назви Старобільського району Луганської області» була зумовлена ідеями національного відродження.

Закінчивши відділення української мови й літератури впродовж чотирьох років Надія Світлична працювала вчителем та директором школи робітничої молоді в м. Антрацит, потім - праця бібліотекаря у сусідньому селі Байдівці та в Половинкиному. Тоді й остаточно переконалася в жалюгідному стані вивчення української мови, а найбільше у зрусифікованому Донбасі.

Все частіше вона поривалась у Київ, а духовна близькість з братом прискорила її рішення про переїзд. З 1963 оселилася в Києві, в знайомій багатьом однокімнатній квартирі, де мешкав з дружиною Леонідою її старший брат Іван – саме він став учителем для багатьох і, передусім для найрідніших людей – дружини й сестри.

Світлична працювала в редакційній групі заочного сільсько-господарського технікуму, редактором видавництва «Радянська школа», науковим співробітником інституту педагогіки і за сумісництвом — учителькою вечірньої школи в Дарниці.

Клуб творчої молоді (КТМ), який вона відвідувала з братом Іваном, зіграв величезну роль у житті не тільки «шестидесятників». Там Світлична здружилася з багатьма майбутніми дисидентами, з художницею Аллою Горською. Після відомого зіткнення 22 травня 1967 року біля пам'ятника Т.Шевченку, Надією Світличною серйозно зацікавився КДБ.

1968 р. звільнена з роботи. У грудні 1970 у м. Василькові, Київської обл. разом з Євгеном Сверстюком, Світлична знайшла вбиту подругу-художницю Аллу Горську, організувала похорон і зведення пам'ятника на її могилі.

Після «січневого покосу» 1972 р. (коли відбулися масові арешти вільнодумців, серед яких брат Іван, Василь Стус, Євген Сверстюк) Надію Світличну майже щодня викликали на допити в КДБ у справі брата.

Про обшук 12 січня 1972 року, допити, арешт, перебування в тюрмі та суд вона через десять років написала в спогадах «Погром з продовженням», де щиро та відверто, з притаманним їй вмінням опису найменших деталей, того чи іншого епізоду, змалювала кількома реченнями, місткими за змістом, ставлення до подій та причетних до них людей.

Заарештували Світличну 18 травня 1972 р. Сина з ясел кагебісти відвезли в будинок дитини в м. Ворзель, під Києвом. Стараннями рідних, особливо сестри Марії Олексіївни, було дозволено забрати його до бабусі в с. Половинкине. Тільки через чотири, отих найдовших років у житті, вона знову побачила сина.

Майже рік Світлична провела в ізоляторі КДБ на Володимирській.

23-24 травня 1973 р. Надія Світлична була засуджена Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на 4 роки таборів.

Покарання відбувала в сел. Барашево, Теньгушовського р-ну, у Мордовії, в установі ЖХ-385/3. У в'язниці Надія ні на день не припиняла боротьбу за свободу та незалежність. Хоч сама була позбавлена волі. Як мати малолітньої дитини, та з нагоди Року жінки, яким оголосили 1975 рік, Надія була віднесена до числа тих, хто міг бути амністованим. Та, щоб вийти на волю раніше, мусила вести себе зразково. А натомість не раз потрапляла до карцера. Так в грудні 1974 р., до 10-го грудня, до Дня прав людини українські жінки-політв’язні оголосили страйк – відмовилися від примусової праці, через це, вже вкотре опинилися в карцерах. І за це її було викреслено з числа амністованих.

Звільнення з табору не принесло жаданої свободи - її примушували жити тільки в Луганській області. Однак з малим сином Яремою повернулася до Києва в травні 1976 р. У прописці відмовили, коштів на існування не мала, бо «без прописки» на роботу не брали, погрожували заарештувати за «дармоїдство». Жила з сином у братової Леоніди Світличної, яку реґулярно штрафували за «порушення паспортного режиму». Жити стало нестерпно. Врешті-решт восени 1976 р. прийняла рішення та зважилася надіслати до ЦК КПУ й уряду заяву — відмову від громадянства, мотивуючи цей крок жорстокою розправою над Левком Лук'яненком, Петром Григоренком, В’ячеславом Чорноволом, Василем Стусом, С. Шабатурою та іншими достойними людьми.

1977 р. Надія Світлична вийшла заміж за Павла Стокотельного, прописалася й улаштувалася двірничкою в дитячому садку, але після чергового допиту була звільнена. 30 грудня Світличній пред’явили попередження за Указом ПВП від 25 грудня 1977 р.

На «відкритому» судовому процесі в березні 1978 у м. Василькові, Київської області над М. Матусевичем і М. Мариновичем була свідком.

У травні 1978 р. у Надії Світличної народився син Іван. І з двома малими дітьми на руках її вислали з країни.

12 жовтня 1978 року виїхала спочатку до Рима, де її прийняв Папа Римський Павло VI, а 8 листопада того ж року, разом з дітьми, прибула до США. Через 8 років її позбавили радянського громадянства...

З 1980 р. Надія Світлична брала активну участь у роботі Закордонного представництва Української Гельсінкської групи, стала редактором-розпорядником періодичного видання Представництва. До неї стікалася вся інформація про репресії в Україні. До 1985 р. Світлична реґулярно видавала «Вісник репресій в Україні» (коштом української діаспори).

В 1983-1994 рр. Світлична працювала в Українській редакції Радіо «Свобода». Спочатку виходила в ефір епізодично, як правило, у зв'язку з трагічними українськими подіями.

Розшифровуючи і розбираючи передані з таборів матеріали і перетворюючи їх на брошури і книги, Світлична вчинила справжній подвиг.

1990 р. Надія Світлична приїхала в Київ під час студентського голодування. Щодня приходила на Майдан, але зізнатися, хто вона, не зважилася. Було незручно: «Я сита з багатої країни, а вони голодують»...

У 1994 р. Надії Світличній присуджена державна премія ім. Т. Шевченка «за журналістську та правозахисну діяльність».

Останні дні свого життя Надія Світлична мешкала в м. Ірвінґтон, штат Нью-Джерсі, працювала в Українському музеї в Нью-Йорку, редаґувала жіночий журнал «Віра».

У минулому році її сини отримали дозвіл Київського міського голови О.О. Омельченка на поховання матері в Києві на Байковому цвинтарі. Поховання має відбутися цими днями. Серце знайде спокій в рідній землі, за щастя та волю, незалежність та єдність якої, боролася Надія.

Надія Світлична пішла з життя громадянкою України. У 1998 році їй повернули право називатися громадянкою України.

Ми глибоко сумуємо із цієї непоправної втрати і від усього серця висловлюємо свої глибокі співчуття близьким і рідним покійної, її друзям і знайомим.

Вічна Пам’ять і Слава великій доньці українського народу назавжди залишиться в наших серцях і пам’яті прийдешніх поколінь!

Слава Україні!

Редакція порталу «Аратта. Вікно в Україну».