Прощавай НАТО

Автор/джерело -  © Олександр Гольц 

На жаль, така людина є майже в кожній дружній компанії. Часи, коли його щось пов'язувало з іншими, пройшли, і він не приховує того, що спілкування його дратує. Кожна така зустріч, яка виливається або загрожує вилитися в скандал, давно йому (як і всім іншим) в тягар.

Проте його не зручно не запросити, а він, з дивної гордості, з бажання самостверджуватися, запрошення приймає. Тому всі зусилля компанії концентруються на тому, щоб не допустити скандалу: посадити скандаліста в дальній кут, прослідкувати, щоб йому не дуже часто наливали (або, в окремих випадках, щоб наливали більше).

Саме такий вигляд мала участь російського Президента в Раді Росія — НАТО, яка прохода під час Бухарестського саміту Північноатлантичного Альянсу. За декілька днів до саміту натівський генсек Яап де Хооп Схеффер ввічливо, але твердо рекомендував Путіну не захоплюватися риторикою у дусі холодної війни і не обіцяти націлити ракети на ту або іншу державу.

Генеральний секретар пригадав, очевидно, натяк російського Президента на можливість націлювання російських ракет на Україну, у випадку, якщо та вступить в НАТО.

А потім з'ясувалося, що доленосну промову Путін виголошуватиме в закритому режимі. Посилаючись на вимогу конфіденційності дискусій в Раді (свого часу на цьому наполягала якраз Москва, розраховуючи грати на суперечностях натівських держав), чиновники альянсу відмовили Путіну навіть в праві проголосити вступне слово. З гріхом навпіл вдалося відстояти право провести прес-конференцію за підсумками засідання Ради. До самого її початку телеканал «Вєсті» тримав заставку, де було сказано, що спілкуватися з журналістами буде не Президент, а глава МЗСу Сергій Лавров.

Вражаючий і надзвичайно показовий фінал зовнішньополітичної діяльності Володимира Путіна.

Збільшені за останні 8 років авторитет і вплив Росії на міжнародній арені, про які без зайвої скромності Володимир Путін кілька разів нагадав під час прес-конференції, матеріалізувалися в тому, що російського Президента вважають за краще вислуховувати виключно за закритими дверима. Все це — зовсім не свідоцтво «релігійного страху» перед словом Путіна. Це — ясна і очевидна оцінка якості і російської дипломатії, і російської зовнішньої політики.

Спершу про дипломатію. Посол Росії при НАТО Дмитро Олегович Рогозін в останні дні дав інтерв'ю, здається, доброму десятку наших газет. І в кожному - він оповідав трагічну повість про те, як підступні атлантисти спочатку надіслали одну програму проведення Ради, а потім замінили її на іншу, яка не дозволяє Путіну виступати публічно. Погодьтеся, дипломат, який прилюдно і багато разів нарікає, що його обдурили, сам по собі вже являє кумедне видовище. Дмитро Олегович, який всією душею віддався тому, щоб скорчити НАТО «козлячу морду», забув, очевидно, що у посла є й інші обов'язки. Наприклад, ретельно готувати візити глави власної держави. Для чого потрібно вникати не тільки у всі деталі політичної дискусії, але і в дрібнички дипломатичного протоколу, щоб не ставити Президента в ніякове становище.

Про якість зовнішньої політики Кремля свідчить прес-конференція гаранта.

Володимир Путін і тут не відмовив собі в задоволенні поміркувати про те, що приєднання до НАТО означає відмову від частини суверенітету. За цією логікою, всі члени Альянсу повинні автоматично підтримувати точку зору США. Як загальновідомо, американський Президент удався до безпрецедентного натиску, щоб вже зараз Україні і Грузії був запропонований план по вступу до Альянсу. Але декілька країн рішуче виступили проти. І не тільки і стільки з-за російських погроз. А тому, що є очевидні свідоцтва, що ці країни поки що не відповідають вимогам, що пред'являються до членів Альянсу. У Німеччини, Франції, а також маленької Голландії цілком вистачило суверенітету, щоб суперечити Америці.

Разом з тим, знову-таки не з дрібного політиканства, а із принципових міркувань було заявлено, що рано чи пізно Україна і Грузія вступлять до Альянсу. Тому що існує принципова політика «відкритих дверей», і жодній демократичній країні не може бути відмовлено в прийомі в союз демократичних держав. Держав, які вирішують свої проблеми у відкритій дискусії, висловлюючи аргументи в захист тієї або іншої позиції. Так, кожен захищає свої інтереси, але при цьому, вислуховує аргументи іншої сторони і, вже враховуючи їх, висуває контраргументи.

Російська зовнішня політика — щось інше. Москва висуває претензії, а потім не бажає слухати ніяких пояснень, при цьому маніпулюючи фактами. Ось Путін в черговий раз пояснює, чому Росія припинила свою дію в Договорі про звичайні озброєні сили в Європі (ДОВСЄ), відхрещуючись від стамбульських угод. Виявляється, зобов'язання вивести війська з Молдавії і Грузії не містяться в тексті адаптованого ДОВСЄ. Але вони там й не можуть міститися. Одне зобов'язання — в тексті Заключного акту конференції держав – учасників ДОВСЄ, інше — в додатку до нього. Путін стверджує, що Росія зобов'язалася в 1999 тільки знищити в Придністров'ї важку техніку — насправді ж текст фіксує «зобов'язання Російської Федерації завершити виведення російських військових сил з території Молдови до кінця 2002 року».

Аналогічна історія з тим, що розширення НАТО є загрозою для Росії. Що саме у військовій активності Альянсу натякає на можливість такої загрози? Війська НАТО проводять вишкіл, сценарій якого припускає масоване військове вторгнення? Анітрохи, за останні роки кількість військ, задіяних в навчаннях, не перевищує 25 тисяч військовослужбовців. Вони відпрацьовують масоване нарощування своїх сил за рахунок масової мобілізації і передислокації дивізій із-за океану? І цього немає. Ах, Путін мав на увазі створення американських військових баз в Румунії і Болгарії. Треба сказати дивні райони дислокації, якщо виходити з того, що бази створюються для завдання удару по Росії. При цьому із західного напряму американці посилено виводять свої важкі дивізії. Втім, натівська підступність, можливо, полягає в намірі загрожувати найдорожчому (у всіх сенсах) нашому надбанню — місту Сочі.

Та ж ціна – путінським аргументам про небезпеку ПРО.

Насправді Кремль роздратований зовсім не військовими приготуваннями НАТО. Його дратує те, що як не намагаються представники Заходу бути ввічливими, у них інде та проривається, що ніякою демократією (а, отже, рівними собі) путінський режим вони не вважають. Україну вважають, а Росію аж ніяк. І про це Президент битим словом сказав на прес-конференції, намагаючись спростувати тезу про те, що розширення НАТО — це розширення простору демократії: «Якщо та або інша країна претендує на вступ в НАТО — вона демократична, а якщо ні — то що, вона не демократична? Маячня якась». Дійсно, з путінської точки зору марення або омана, коли при прийомі до військового Альянсу головне — не кількість дивізій і боєголовок, а наявність стійких демократичних інститутів.

Але нікуди подітися від того, що з-за горезвісного «розриву в цінностях» всі відносини не мають міцного фундаменту. Коли немає загальних цінностей, відносини будуються за Бісмарком — важливі не наміри, а військовий потенціал. Тому Путін увесь час живе в очікуванні якоїсь каверзи. Проте, чесно сформулювати причини роздратування не може. І вербалізує його нескінченними і безглуздими міркуваннями про військові погрози. Підозрюю, що натовцям, до певної міри, наскучило в 21-му столітті слухати досить посередню інтерпретацію Real politik 19-го століття. І вони не дали Путину тієї трибуни, про яку він мріяв. Попрощатися не вийшло.