Володимир Кальненко: «Несу в душі незламну вірність…»

Автор/джерело -  © Тетяна Марченко-Пошивайло 

Він народився на Київщині, навчався в Інституті ім.Рєпіна (в минулому - Петербурзька художня академія, в якій навчався і Тарас Шевченко), у своїй квартирі на берегах Неви започаткував «Тарасові ночі». 1986 року, коли вибухнув Чорнобиль, Володимир Іванович повернувся до Києва, щоб тут відроджувати українське мистецтво, що сягає корінням української душі...

“Я — Козак Мамай, мене не займай”. Фото: Вікторія Івченко

“Мистець - провідник Любові до рідної Вітчизни”
В.Кальненко

Рано чи пізно, а повертаються до Матері-України її вірні діти, постають імена все нових і нових будівничих її мистецької слави... Володимир Кальненко... Талановитий мистець, самовідданий педагог. Що криється за цими словами? Яким чином простий хлопчисько із хутора Клепче на Київщині опинився у петербурзькій “академії мистецтв”?

Якими гранями духу доторкнувся він до полум'яних Кобзаревих струн? Що спонукало його роздмухувати "українські вогнища" на чужині? Яку Україну плекав у зраненім тугою серці? Чому повернувся в Україну саме тоді (в травні 1986 року), коли багатьох вивіювали з неї чорнобильські суховії?..

Душу майбутнього мистця формувало село. На все життя закарбував у пам'яті образ рідної бабусі Катрі, котра вклала у дитяче серце любов до Шевченка. Якось батько, угледівши малюнки сина вугіллям на стінах старої клуні, пообіцяв віддати його на навчання до Києва. Для самого ж Володимира феномен малювання розкрився тоді, коли він споглядав роботу сільського маляра Семена Немилостивого над картиною "Ой на горі вогонь горить": "А фарби як пахли, аж у голові наморочилося! Яке ж то було священнодійство!" І самому закортіло навчитися тому мистецтву. Мрія збулася — 1956 року він потрапляє до Київської художньої школи імені Тараса Шевченка, де навчається у графіка Олександри Павловської. Часто буватиме вдома у Якутовичів, там вперше дізнається про Джотто, Мозаччо і новітнє мистецтво Заходу...

Закінчивши художню школу, вступає до Інституту живопису, скульптури та архітектури імені І.Ю.Рєпіна. Наставник Володимира, професор Юрій Непринцев, інтелігентний і справедливий, не раз захищав свого учня від "академічних" нападників. Робота здібного студента над картиною "Гоголь" розпочалася за кілька років до диплому.

Мистець згадує: "Гоголь був мені дуже близький — так само страждав у Петербурзі, поневірявся. Я осмислював його українцем. Ця картина стала для мене своєрідним критицизмом дійсності...".

І ось дипломна робота — "Гоголь". Викладачі відмовляли здібного студента від обраної ним теми, мовляв, "подумайте про Ваше майбутнє". Затим — довго не затверджували "містифікованого" Гоголя в рік 1970-й — "ленінський". Але Володимир відстояв свою тему і з успіхом захистив диплом. За майстерність виконання і створення глибоко-психологічного образу Гоголя-мислителя атестаційна комісія дала роботі найвищу оцінку, однак, враховуючи "специфічність" теми, змушена була виставити "четвірку". Примітне, що незабаром картина зникла із Всесоюзної виставки дипломних робіт, "містично", зовсім по-гоголівськи.

У цей же час В.Кальненко цікавиться українським козацтвом, має намір створити цикл робіт на цю тему, їде на Соловки, щоб пройнятися нескореним духом останнього кошового отамана Січі Запорізької. Так з'являється картина "Калнишевський у темниці", яку згодом було варварськи спалено невідомими в майстерні мистця. Закінчивши інститут, Кальненко домагається направлення в Україну, до Запоріжжя. Там юнак мріяв долучитися до створення Музею-заповідника Запорізької слави. Для його майбутньої експозиції він створив серію ескізів на героїчні теми ("В ім'я Вітчизни своєї", "Корсунь. 1648", "Клятва Богуна" та інші). Йшов 1971 рік — над українством "скупчувалися хмари", і незабаром усе "зашелестіло". Йому порадили чимскоріше виїжджати звідти. Так прагнув Володимир прислужитися Україні, однак не судилося — доля знову вертає його до берегів похмурої Неви...

"Петербурзький"' період зростання молодого мистця відзначений пошуком національної форми у власній творчості. В його роботах домінують ностальгійні настрої ("Ностальгія-І", "Ностальгія-М", "Чи ще ми стрінемося знову?"). Примітне, що Кальненко, вправний рисувальник, портретист, який досконало оволодів "академічним рисунком", все ж не зупиняється на досягнутому. Попри "академічний вишкіл", він прагне до витоків народної творчості, вбачаючи вдосконалення своєї майстерності саме у гармонійному симбіозі народного і професійного.

Своєрідним "прозрінням" для нього стає знайомство з народною картиною, зокрема славнозвісними "Козаками Мамаями": "Я, власне, знайшов те, що довго шукав — щось віддавна знайоме, з дитинства. Воно десь було в мені, та треба було його побачити, щоб сказати собі: "Бери, це — твоє!". Відтак постають картини "Автопортрет з "Козаком Мамаєм" та "Я — Козак Мамай, мене не займай", "Вставай, козаче молодий, твоя Вкраїна плаче!", які стали відвертою відповіддю мистця на тодішній ідеологічний постулат большевизму: "У нас нєт націй, а єсть єдіний совєтскій народ".

Це був своєрідний нонконформізм: мистець стверджував — український народ є і завжди буде!

У цей період коло спілкування Кальненка звужується, страшна туга за рідним краєм тягарем лягає на його душу. Однак ностальгія для художника — це не страждання, а вияв любові до Батьківщини. "Самовиявленням себе як українського мистця і творенням аури рідності навколо себе через мистецтво долалася пустка моєї самотності", — згадує він. Часто з височини Ісакіївського собору Володимир "виглядає за обрієм" свою Україну. Відтак з'являється цикл полотен, в яких мотив "повернення додому" стає домінуючим ("Летіли лелеки з далекого краю", "Любов у неї очі відняла, кохання забрало вуста", "Якщо помножити любов усіх людей..."). Саме ці роботи-сповіді мистець не виставляє для широкого огляду.

Чільне місце в творчості Володимира Кальненка займає Шевченкіана, адже він тонко відчував душевні страждання Шевченка на чужині. Особливим ліризмом відзначені роботи художника, створені під впливом шевченкової поезії ("Не кидай матері, казали...", "Колись там весело було", "Я на сторожі коло їх..."). Він, як і заповідав Великий Кобзар, всіляко прагнув нести в душі незламну вірність своєму народові, його віковічним культурним надбанням.

Тоді ж В.Кальненко захоплюється малюванням українських жіночих образів ("Роксолана", "Жона Нечая", "Маруся-Чураївна", "Берегиня", "Дівчина, мов яблучко"), які стають сокровенною піснею мистця. Перед написанням кожного образу художник робить своєрідне обрамлення-заспів майбутньої композиції, асоціативне звертаючись до народних ікон на склі. Він свідомо вдається до прийому порушення пропорцій, добираючи, відповідно, яскраві локальні кольори, гіперболізує риси обличчя, створюючи узагальнений образ народного ідеалу дівчини-українки. У своїх жіночих типажах Кальненко прагне зафіксувати традиційні уявлення українців про жіночу красу, які йому передала ще мати, зокрема, через народну пісню: "карі очі, чорні брови...".

Україна далеко, але скільки їх, українок, лишилося там ще з часів Петра й Катерини. Антропологічні типи українських дівчат він інтуїтивно відшуковує на Невському проспекті. Тут він зіштовхується з трагічною трансформацією українства на чужині, адже Орел стає Орловою, а Коломієць — Коломійцевою, і лише прадавні українські гени — незнищенні свідки минувшини.

Живучи поза Україною, Володимир Кальненко створює свій український світ. Він влаштовує у себе щотижневі зібрання українців — так звані "четверги в майстерні", стає одним із організаторів проведення щорічних Шевченківських вечорів у Ленінграді, збираючи український гурт з усіх теренів тодішнього Союзу до меморіальної кімнати-майстерні Т.Г. Шевченка в Академії мистецтв.

Володимир Кальненко - учасник фестивалю «Трипільське коло. Вода»: “Я радий, що українці поступово відновлюють свою генетичну пам`ять”

Примітне, що Кальненко започаткував традицію не спати в ніч з 9 на 10 березня, і так щорічно з 1964 по 1986 рік, адже, як він зауважував: "Українцям в Україні і в світі не можна спати в цю ніч, бо проспимо...". В "Тарасову ніч" у просторій майстерні-мансарді Кальненка, де на стінах розвішувалися портрети кобзарів, котрі приїздили на вечори, звучала жива бандура Адамцевича та Чуприни, читалися життєпис Шевченка, його щоденники та "Кобзар". Сюди міг завітати кожен, хто був небайдужий до української історії та культури. Ці вечори надихали Володимира на створення мистецького циклу "Кобзарі України" (портрети Євгена Адамцевича й Олексія Чуприни, Олексія Коваля (самоубієнного), Георгія Ткаченка), які нині експонуються в Музеї кобзарства в Переяславі-Хмельницькому.

В травні 1986 року, відразу після Чорнобильського лиха, В.Кальненко, не зважаючи на застереження викладачів Мухінського училища (де він викладав живопис і ось-ось мав одержати посаду доцента), просить виклик в Україну: "Мені здалося тоді, в Ленінграді, що Україна вибухнула і що мені слід негайно бути там, серед малих дітей, і на засадах мистецьких, ніби втішати їх у час жорстоких випробувань..."

Так Володимир Кальненко потрапляє до невеличкого села Гнідин на Київщині, де стає одним із засновників Малої академії народних мистецтв імені Павла Чубинського. Для цього він власним коштом перевозить з Ленінграда колекцію копій античних скульптур, що ледь вмістилася у дві вантажівки. Приховуючи свій мистецький талант, він повністю віддається педагогічній діяльності: розробляє теоретичні програми Малої академії, викладає історію українського мистецтва, навчає дітей ліпленню глиняної іграшки: "Я відчув своїм прямим обов’язком займатися настановою дитячих душ в мистецтві й обставини мені в цьому сприяли. Я вдався до повного народницького альтруїзму..." Водночас художник влаштовує різноманітні виставки народних майстрів та провідних мистців України, за власний рахунок возить дітей до музеїв, запрошує діячів культури та мистецтв на творчі зустрічі.

Це було самозречення, мистець довгий час не малює. Він пише казки й оповідки для дітей, у контексті яких домінує тема любові до Вітчизни. Своєрідне "відкриття" художником мистецьких традицій Опішного, спілкування з народними майстрами-гончарями дало новий поштовх до малювання. У цей період (1990-ті роки) творчість Кальненка позначена впливом новітнього українського напрямку в малярстві, відчутними в ній стають ремінісценції народної картини. Так виникає серія робіт, якій притаманні глибокий символізм та метафоричність ("Відлуння минувшини — старе кладовище гончарів в Опішному", "Обійстя майстра", "Колись там весело було", "Пасіка Козака Мамая", "І тільки той коня осідлає, хто ще трохи в саду постоїть", "Писанка", "Ще треті півні не співали"). У цих роботах, як і в попередніх, художник вдається до словесних коментарів, які гармонійно вплітаються в композицію картин. Творами мистця проілюстрована збірка поезій кобзаря Степана Щербака.

В травні 1991 року Володимир Кальненко долучається до походу-реквієму "Останнім шляхом Кобзаря", в якому пронесе посмертну маску Тараса Шевченка від Петербурга до Канева. Це стало ще одним виявом великої вірності тим ідеалам, які він сповідує упродовж свого життя. Своєрідним творчим звітом мистця стала виставка під промовистою назвою "Туга за Україною" до 50-літнього Ювілею художника в Музеї Т.Г.Шевченка (1995 р.). Відтак усім нам ще належить відкрити для себе українські дивосвіти Володимира Кальненка, збагнути знаковість його малярства, відчути в його мистецьких творах увесь драматизм українського духу й усвідомити історико-культурну велич української нації.