У Вертебу — слідом за трипільцями

Автор/джерело -  © Марія МИКИЦЕЙ, фото - Денис ТРОФІМОВ 

Мільйони років тому землі Тернопільщини були дном моря — теплого і безкрайнього. У його первісних водах вирувало життя, мало чим схоже на теперішнє. Потім клімат змінився, прийшов час нових вітрів і нових течій, і море почало відступати, залишивши по собі багато різноманітних скельних утворів (їх називають медоборами) та печер.

Важко уявити, як виглядали ці місця п`ять тисяч років тому...

Історія однієї з таких печер — «Вертеби» — унікальна. Вона пов'язана з минулим людства та розширює знання про наших, хочеться вірити, пращурів — трипільців, культура яких належить до найдавніших цивілізацій Європи. (Назва походить від старослов'янського слова, що означає «вирва, западина, яма». А місцеві мешканці називають вертебами поля, на яких знаходяться печери, воронки.)

Дослідження «Вертеби» почалося з лиса

Писана історія печери «Вертеба» (її ще називають Наддністрянською Помпеєю) фактично почалася 1774 року — в одному з тодішніх документів згадуються монастир і розташована неподалік печера. Вірогідно, йдеться саме про «Вертебу». Зате з польської газети «Пчолка Краковська» вже достеменно відомо, що в 1823 році на печеру зовсім випадково натрапив тодішній орендар цих земель Ян Малевський — полюючи на лиса. Загнаний, здавалося, звір, мигнувши пишним хвостом між щілинами порід, зник у невідомій людям печері. Керований цікавістю Малевський спорядив «експедицію» з місцевого люду. Молоді чоловіки прихопили з собою кайло, мотузку, лопату і для підтримки духу — кілька літрів вина. Розповідь у «Пчолці Краковській» про цю першу виправу до «Вертеби» насичена деталями. Саме з цієї публікації сучасні дослідники трипільської культури у селі Більче-Золоте на Тернопільщині знають, що побачили і що знайшли перші її дослідники — «велика зала висотою біля 3,5 метра з білими, як сніг, стінами, а біля стін сліди вогнищ, залишені давніми людьми. А також — значна кількість посуду, частина з якого мальована — мабуть, античної доби...».

Трипільські артефакти, яким понад п`ять тисяч років, не давали спокійно спати не одному «шанувальнику» старожитностей

Минуло більше півстоліття, коли новий власник села Леон Сапєга закладав тут парк у англійському ландшафтному стилі. Робітники виявили у землі велику кількість черепків, обпаленої глини, фігурок. Для дослідження знахідок Сапєга запрошує зі Львова наукового співробітника приватного музею Дідушинських Едварда Павловича, що завідував ста-рожитностями. Той провів невеликий розкоп та зробив ретельний опис знайденого, який зберігся досі. Але на цьому його дослідження скінчилися. До печери, яка розташована за селом. Едвард Павлович так і не дібрався.

Через два роки, у 1889-му дослідження продовжив Готфрід Осовський. За фахом він був геологом, але серйозно займався й археологією. Саме Осовського викликав із Кракова Леон Сапєга на розкопки до парку. Готфрід жив у Більчі-Золотому два роки, мешкав у покоях «з вікнами на сонячний бік» та досліджував у селі залишки наземної стоянки трипільців. Він виявив велику кількість керамічних предметів, серед них — фігурки людей та тварин. Одного разу Леон Сапєга між іншим обмовився, що на його полі є вхід до печери. Це зацікавило Осовського, бо як геолог він мав до печер особливий сентимент.

Потрапивши досередини, він передовсім зайнявся обмірами та склав топографічну карту печери. А на той час зробити це — без освітлення, без допомоги фахівців — було справжнім науковим подвигом. Потім карту, намальовану на трьох великих аркушах, віддрукували у Празі.

Загальна довжина розгалужень і ніш — десятки кілометрів

Загальна довжина розгалужень і ніш — десятки кілометрів

Дослідження тривали з 1890 до 1892 року: зверху над входом до печери була споруджена дерев'яна платформа, донизу спускався ліфт і вели дерев'яні сходи. Внизу працювали 15 чоловік, нагорі — 9. Довкола розташовувався величезний виноградник Сапєги. З льохів винесли бочки з вином та столи. На них і розкладали знайдені фрагменти та цілі форми — для реставрації. Всі матеріали зберігалися у палаці Леона Сапєги, де таким чином був сформований свого роду музей. Матеріалів з кожним місяцем назбирувалося все більше і більше. Для них довелося звільнити навіть приміщення оранжереї.

У 1893 році Готфрід Осовський, який завжди був людиною легкою на підйом, поїхав на запрошення знайомого антрополога до Томської губернії обстежувати кургани та шукати воду для будівників Транс-Сибірської магістралі — на зарплатню «500 рублей золотом за археологию и 300 — за еологию». Він залишив Більче-Золоте, забравши з собою всі польові матеріали у сподіванні опрацювати їх за довгу сибірську зиму. Але невблаганна доля внесла свої корективи. Готфрід Осовський раптово помер у Томську, де його і поховали. А 1895 року помер і Леон Сапєга.

На цьому дослідження могло остаточно завершитися, якби не дружина Леона — Тереза. Вона безперервно пише листи до Польщі, запрошуючи фахівців приїхати в Більче-Золоте і продовжити роботу. Довго тривало це бомбардування листами, аж поки на них не відгукнувся археолог Володимир Димитрикевич. Він продовжував розкопки до 1907 року. Потім багата колекція знахідок з «Вертеби» була передана до Краківського археологічного музею. Збереглися відповідні реєстри. У них, скажімо, зазначено, що одного разу було вивезено 40 скринь, іншого — 50. Одна скриня, обкладена з усіх боків соломою, займала цілий селянський віз...

Печера звикла, щоб їй поклонялися і кланялися...

Після століття забуття

Дослідження «Вертеби» відновили у 1996 році працівники Борщівського краєзнавчого музею — від міста Борщів до Більча-Золотого 18 кілометрів. Оскільки поля, під якими розташована «Вертеба», непридатні до землеробства (вочевидь, на щастя, непридатні), то найбільше, чим змогли теперішні люди їй зашкодити — це закидати сміттям. Як згадує директор музею, заслужений працівник культури України Михайло Сохацький, перед початком досліджень з печери вивезли два «КамАЗи» сміття. Потім додалася проблема непроханих гостей, так званих чорних археологів — трипільські артефакти, яким понад п'ять тисяч років, не давали спокійно спати не одному «шанувальнику» старожитностей. Але проблему несанкціонованих археологічних розкопок вирішили просто і ефективно — при вході поставили міцні залізні двері.

Величезний камінь у центральній залі поруч із входом

Михайло Сохацький, згадуючи ті часи, каже, що передовсім треба було підтвердити археологічну цінність печери. Бо на середину 1990-х років про її знахідки вітчизняні науковці майже нічого не знали. Друге завдання, яке потрібно було вирішити, — визначити всі можливі способи охорони цієї давньої і унікальної археологічної пам'ятки. Нині можна сказати, що початкова мета дослідження досягнута. На восьми вивчених кілометрах «вертебського» лабіринту (загальна її довжина складає десятки кілометрів) місцями у непорушеному стані знайдені речі трипільської культури — залишки посуду, сільськогосподарських знарядь, кісток тварин, вогнищ. Все це знаки зупиненого часу, наче кілька метрів вище не минули тисячоліття і світ не змінився кардинально...

Як з'ясувалося, була обжита не лише центральна частина печери, а й віддалені кутки. Тобто тут десятиліттями мешкало багато людей, і їм просто не вистачало простору посередині підземелля.

Два роки тому у Борщівському краєзнавчому музеї відкрито відділ «Печера Вертеба». Основу експозиції відділу складають артефакти, знайдені на ділянці, названій на карті Осовського «Завратом». До речі, влітку 1928 року впродовж місяця на цьому місці перебував з експедицією відомий поет Олег Ольжич-Кандиба.

Попри знайдений багатий трипільський матеріал на інших територіях України та теперішньої Європи, дослідження печери «Вертеба», безсумнівно, відкрило нову сторінку у вивченні цієї прадавньої цивілізації. Як запевняє старший науковий працівник Інституту археології Національної академії наук Наталія Бурдо, цим ми завдячуємо виключно ентузіазму та фаховості працівників Борщівського краєзнавчого обласного музею. Ці люди роками буквально жили дослідженнями.

Археологічні розкопки в останні роки у печері не ведуться, тільки роботи щодо її захисту. Але залишається відкритим питання: що у цій темній, вологій печері, де температура не сягає вище плюс десяти за Цельсієм, могли робити трипільці? Маючи розвинене землеробство, тобто достатньо їжі, будуючи глинобитні двоповерхові будинки, які опалювалися, йти жити у мокру темну печеру... Який сенс і яка втіха?

На думку дослідників, печера мала прямий зв'язок з поселенням трипільців, котрі жили над нею на поверхні. На це вказують знайдені фрагменти кераміки та знарядь. Отож існує принаймні дві рівноцінні гіпотези. Перша — вони тут жили тимчасово, або переховуючись від набігів чужих племен, або перезимовуючи. Друга — печера слугувала сакральним місцем.

На користь останньої вказують кілька дивних предметів. По-перше, біноклевидна посудина (має наскрізні отвори і схожа на бінокль без перетинки) незрозумілого призначення (Михайло Сохацький дотримуєть ся гіпотези, що посудину використовували в обряді поїння землі). По-друге, величезний камінь у центральній залі поруч із входом.

Як розповідає заввідділом музею Олександр Дудар, під час розкопок цей камінь хотіти перемістити, та коли почати робити підкоп, то виявилося, що він стоїть на підпорках. отже, встановлений штучно та мав якесь ритуальне призначення. Хоча залишається загадкою, яким дивом і за допомогою яких механізмів трипільці змогли восьмитонний мегаліт висадити на підпорки...

Діорама, на якій відтворена мить життя трипільців

Зустріч з «Вертебою»

Важко уявити, як виглядали ці місця п'ять тисяч років тому. Хіба що така сама трава і такі самі квіти стелилися довкола поміж будинками трипільців. І вхід до печери не пролягав крізь таку глибоку вирву, і не було цих залізних міцних дверей...

Олександр Дудар нас попереджає: «Печера звикла, щоб їй поклонялися і кланялися, і дуже не любить гордих людей». Дійсно, нею можна йти, випроставшись у повен зріст, але місцями стеля стає нижчою, тож доводиться вклонятись печері.

Отож, спускаємось сходами донизу і збираємося у великому залі, якраз біля того величезного каменя. Тут темні блискучі стіни. Ось він — природний гіпс, якому 20 мільйонів років. Рухаємося одним з тунелів, печерою скаче світло від ліхтарів. У нішах можна побачити і закопчені трипільськими вогнищами стіни, а на зрізах у землі — шматочки кераміки, кісток Зрештою, зараз кожний з нас сам собі археолог, кожний проводить своє маленьке дослідження і здійснює свою мандрівку в далеке минуле, робить спробу, якщо не зрозуміти і пізнати, то принаймні відчути дух життя, яке вирувало у цих стінах...

Ми поволі йдемо тунелем, супроводжувані працівниками Борщівського музею, слухаємо їхні пояснення та коментарі, щось запитуємо, ділимося враженнями, мацаємо стіни, нахиляємо голови, обминаємо калюжі, присідаємо біля місць колишніх вогнищ заглядаємо у різні відгалуження, намагаємося ліхтарями просвітити якнайдалі, чемно не губимося. Не відстаємо і доходимо до діорами.

На ній відтворена мить життя трипільців. Білі скульптури, зроблені з гіпсу, контрастно виділяються на тлі темряви і притягують погляди. Посуд — копії зразків, які зараз знаходяться у Краківському музеї археології. Щоправда, пропорції посуду не дотримані. Наприклад, зерновики — посудини для зберігання зерна, — зменшені у розмірах і без покришок, реконструювати які так і не вдалося. Щоб відтворити орнаменти на посуді, Тарас Ткачук, прикарпатський археолог і дослідник трипільської культури, ретельно змалював у музеї всю колекцію. Коли прийшла черга робити сам посуд, музейники звернулися до косівського гончаря Богдана Бурлича. Він вперше робив трипільську кераміку і дивувався вправності давніх майстрів.

За оцінками фахівців, «вертебський» час трипільської культури — фінальний етап цієї давньої цивілізації, неспокійний і небезпечний. І куди вони пішли, які вітри їх звіяли — невідомо. Вочевидь, як кожна цивілізація, трипільська пережита свій розквіт і свій занепад. А потім хтось не встояв під натиском інших, войовничіших і дикіших племен, хтось асимілювався: потужна ріка розпорошилася на тисячі дрібних потічків і розчинилася у безкраїх світових просторах.

Але не все так безнадійно. І цю унікальну надію дарує саме «Вертеба». За словами Михайла Відейка. старшого наукового працівника Інституту археології Національної академії наук, у печері добре збереглися кістки, зокрема і людські. У Європі мало зразків такого віку. Збереглися настільки добре, що завдяки сучасним технологіям, зокрема тестам на ДНК, можна визначити їх генетичну структуру, і ці дослідження вже тривають. Отож з часом, можливо, дізнаємося, якими вони були і як виглядали. Навіть більше того, імовірно, вдасться простежити, хто з мешканців цього краю і цієї країни має схожі геноми, тобто є нащадками трипільців, в чиїх жилах тече ця давня і благородна кров...

ДОВІДКА

Трипільська культура виникла понад сім тисячоліть тому, тривала дві з половиною тисячі років і поширювалася на території теперішньої України із заходу на схід.

Свою назву отримала на початку 20 століття за місцем розкопок, які проводив Вікентій Хвойка в околицях містечка Трипілля (нині — село Трипілля Обухівського району Київської області). Окремі трипільські міста площею до 450 гектарів та з населенням до 10 тисяч осіб можна вважати першими протомістами Центрально-Східної Європи, а їх вік — довший за вік єгипетських пірамід.

Над вивченням трипільської культури в Україні працювали п'ять поколінь дослідників.

Загалом, як зазначає науковець Інституту археології Наталія Бурдо, наразі дослідження цієї давньої цивілізації в Україні тримаються на ентузіазмі самих дослідників та ще фінансуються хіба із закордонних стипендій, зокрема польських. Українська держава від цих досліджень успішно самоусунулася...