Антикризові заходи влади: аналіз дурниць і непрофесійності

Автор/джерело -  © Борис Кушнірук 

Заходи як урядовців, так і опозиції викликають лише бажання лаятися... Голосно і багато...

Днями один мій знайомий сказав мені: «Ось ти пишеш статті, виступаєш по телебаченню, а краще б мені дав прогноз, що відбуватиметься далі з економікою країни, і порадив, що робити». Я відповів, що вже не ризикую давати прогнози, бо передбачати щось можна лише в ситуації, коли урядовці чи хоча б опозиція знають, що роблять, і головним для них є прагнення зробити щось корисне для країни, а не банальне бажання збагатитися за рахунок держави. Уся проблема в тому, що ні одні, ні інші поки що майже нічого справді розумного не зробили й не запропонували. Інтелектуальна пустеля на політичному олімпі, чесно кажучи, вражає. Більшість уже реалізованих кроків та оголошені пропозиції як урядовців, так і опозиції викликає в мене лише бажання лаятися – голосно і багато.

Добре відомо, що на мікрорівні реальні менеджерські якості та професіоналізм проявляються не тоді, коли економіка зростає і підприємство розвивається в межах загального економічного мейнстріму, а тоді, коли виникають проблеми й потрібно вирішувати складні завдання. Те саме відбувається на рівні економіки країни в цілому. Саме в момент глибокої економічної кризи, коли до нагромаджених внутрішніх проблем додаються надзвичайно серйозні зовнішньоекономічні виклики, можна побачити реальне обличчя того, що вважається політичною та інтелектуальною елітою країни.

У статті “Економічна криза – що нам робити? ”, я виклав власне бачення найбільш гарячих економічних проблем, які постають перед владою країни, і висловив деякі пропозиції з цього приводу.

Але цікавим, з точки зору оцінки спроможності виконавчої влади та опозиції продукувати щось справді розумне й корисне для країни, може бути аналіз деяких з їхніх пропозицій, що подаються майже як «економічний прорив» (не виключаю, правда, що скоро це словосполучення буде чимось на зразок лайки) для розв’язання нинішніх проблем.

Стабілізаційний фонд: ті самі яйця, вигляд збоку

Отже, розпочнемо з уже ухваленого парламентом Закону України "Про першочергові заходи щодо запобігання негативним наслідкам фінансової кризи та про внесення змін до деяких законодавчих актів України".

У законі передбачено створити «стабілізаційний фонд», кошти якого підуть на розв’язання проблем у фінансовому секторі країни, та вирішити низку інших завдань. Проте будь-якому управлінцю добре відомо, що створювати резервний фонд потрібно за рахунок частини прибутків, які отримані в часи підйому економіки й успішного розвитку тієї чи іншої компанії, та використовувати його під час виникнення тих чи інших бізнесових проблем.

Створювати ж резервний фонд під час кризи економіки та проблем на підприємстві просто безглуздо, бо хоч як би ви називали та виокремлювали частину наявних доходів, які до того ж мають тенденцію до скорочення, використовувати їх доведеться на поточні проблеми. Те саме з економікою країни загалом. Так, наприклад, навіть російські можновладці, завдяки наполяганням колишнього радника Президента Росії Андрія Іларіонова, створили досить великий стабілізаційний фонд, який дає змогу розв’язувати наявні проблеми. Я не даю оцінку, наскільки якісно й ефективно вони зараз його використовують, але він у них є.

Якщо ж ми вже бездарно розтринькали додаткові доходи державного бюджету, у тому числі отримані від приватизації державного майна, на роздачу популістських соціальних пільг населенню, не підкріплених відповідним зростанням продуктивності праці та скороченням неефективних витрат, пов’язаних зі споживанням матеріальних, у тому числі енергетичних ресурсів, то створювати якийсь «стабілізаційний», себто «резервний фонд», під час кризи не має сенсу, бо йтиметься все рівно про ті самі поточні доходи й ті ж самі джерела їх отримання. І завдання зараз полягає лише в їх правильному спрямуванні та економному використанню – у межах процедур, передбачених Бюджетним кодексом України.

Між іншим, якщо вже згадувати Бюджетний кодекс, то запропонована ідеологія джерел формування та напрямків використання «стабілізаційного фонду» відповідає нинішньому механізмові формування та використання спецфонду державного бюджету. Тобто можна було б і не винаходити велосипед, а просто внести зміни до державного бюджету на 2008 рік, передбачити відповідні норми в держбюджеті–2009 і використовувати ці кошти в рамках чинного бюджетного законодавства.

Збільшення капіталів держаних банків: мертвому припарка

Можна було б докладно розбирати кожний з напрямків використання цього стабілізаційного фонду. Аналізу дурниць там на цілу статтю вистачить, але хочу зупинитись лише на двох пропозиціях.

Кошти стабілізаційного фонду пропонується використати, зокрема, на поповнення статутних капіталів державних банків.

Для банківських фахівців є очевидним, що метою збільшення капіталу банку є отримання більшого кредитного плеча. Бо, скажімо, маючи сто гривень банківського капіталу, ти маєш можливість залучити депозити (фізичних та юридичних осіб, міжбанківські кредити) і спрямувати на кредитування тисячу гривень, тобто в десять разів більше. Якщо ти збільшив капітал банку до двохсот гривень, то він уже має можливість залучити кошти й видати кредитів на суму дві тисячі гривень.

Але проблема зараз не в нарощуванні обсягів кредитування, а в тому, що дуже мало кредитоспроможних клієнтів. Навіть за наявного капіталу банки мають проблему – як ефективно використати кредитні ресурси. Тобто головна заковика в тому, що занадто мало клієнтів, котрі можуть не тільки отримати ці кредити й за їхній рахунок виробити продукцію, а й потім продати її платоспроможним покупцям і отримати від них кошти.

Таким чином, збільшення капіталів державних банків жодним чином не вирішує їхні проблеми. Їм потрібні, як і всім іншим банкам, кредитоспроможні позичальники. А для цього необхідний платоспроможний попит, і його має сформувати держава за рахунок наявних коштів державного бюджету, механізму державних гарантій та казначейських векселів.

Одна рука знецінює капітал, друга – нарощує

До речі, особливого ідіотизму ситуації з капіталізацією державних банків додає «рукотворний» обвал курсу гривні. Те, що руку до цього обвалу доклав Національний банк, я вже писав декілька разів, тому повторюватися не буду. Але проблема в тому, що обваливши курс національної валюти, центробанк знецінив весь сукупний капітал банків, у тому числі й державних, який сформований у гривні, уже майже на п’ятдесят відсотків.

Який сенс у цьому збільшенні капіталу державних банків за рахунок коштів державного бюджету, якщо один з органів державної влади, знецінює його своїми діями в такому жахливому обсязі?

Державі мало геморою?

Ще однією «геніальною» ідеєю вищезгаданого закону є норма, яка передбачає фактично націоналізацію тих чи інших банків, до того ж «оригінальним» шляхом «викупу додаткової емісії їх акцій». Те, що держава є неефективним власником комерційної власності, і так добре відомо, тому заглиблюватися з цього приводу не буду.

Безглуздість же цієї ідеї полягає в тому, що держава хоче звалити на свою шию ще й проблеми приватних власників банків. Але проблеми у цих банків можуть бути пов’язані або з нестачею ліквідності – і тоді на допомогу може прийти Національний банк, – або з поганою якістю кредитного портфелю – і тоді вже потрібно розбиратися з конкретними причинами, що зумовили погіршення ситуації з поверненням кредитів.

Якщо ці прострочені кредити є наслідком нерозумної кредитної політики менеджменту банку, який видав незабезпечені кредити неперевіреним позичальникам, і загальний обсяг таких кредитів дуже великий, тоді потрібно не націоналізувати цей банк, а вводити тимчасову адміністрацію та шукати приватних інвесторів, які погодяться на його санацію і вкладуть необхідні для цього кошти, або розпочати процедуру банкрутства, забезпечуючи інтереси вкладників.

Якщо ж ситуація з простроченими кредитами виникла у зв’язку з погіршенням платоспроможності клієнтів, які вже досить давно, якісно і вчасно обслуговували свої кредитні зобов’язання, то потрібно формувати механізми їх відстрочення та розстрочення і надання відповідного рефінансування центральним банком, саме пов’язаного із забезпеченням додаткової ліквідності, якої може бракувати у зв’язку з цим відстроченням та розстроченням заборгованості.

Але в цьому випадку має ітися не про розв’язання проблем окремо взятого банку, а про загальну грошово-кредитну політику й відповідний інструментарій центрального банку в умовах економічної кризи, і тут може виникнути необхідність навіть у деяких змінах законодавства.

Тяжка доля заставленого житла

Не менше вражає своєю неадекватністю та нерозумінням наявних проблем була пропозиція уряду й деяких народних депутатів, пов’язана з ухваленням змін законодавства, спрямованих на спрощення процедур відчуження заставленого майна позичальників. На щастя, ця ідея не знайшла підтримки депутатського корпусу, принаймні поки що.

Бажання отримати більш ефективні механізми боротьби з шахрайськими діями тих чи інших позичальників зрозуміле. Але очевидно, що зараз ми зіштовхуватимемось із зовсім іншою проблемою – масовою неплатоспроможністю добропорядних позичальників, особливо тих, що мають великі кредити в іноземній валюті, пов’язані з придбанням автомобілів та заставою об’єктів нерухомості.

І тут, навпаки, потрібно шукати не так механізми прискорення процедур відчуження майна, як збереження хоча б часткової платоспроможності клієнтів.

Як приклад можна навести дії уряду США – країни, де процедура відчуження загалом надзвичайно швидка й ефективна. Але нині там до кінця січня наступного року накладено мораторій на відчуження житлових будинків, які перебувають під заставою за іпотечними кредитами. За цей час американські урядовці планують розробити механізми розстрочення і відстрочення зобов’язань за цими кредитами та збереження цих будинків за їхніми нинішніми власниками.

Молодіжне будівництв? А хто віддаватиме кредити?

Коментуючи «розумні» ідеї, що їх висловлюють Президент України, урядовці й народні депутати, не можу обійти увагою пропозицію щодо сприяння так званому «молодіжному будівництву» шляхом надання бюджетної допомоги молоді з першого внеску за іпотечними кредитами.

І річ не тільки в тому, що спочатку потрібно сформулювати й реалізувати на загальнодержавному рівні політику розвитку регіонів і малих міст та поселень, де ці молоді люди матимуть роботу й зарплату, достатню не тільки для виживання, а й для обслуговування зобов’язань за кредитами. Необхідно також кардинально змінити містобудівельну політику щодо житлового будівництва. Не подолавши тотальну корупцію в цій сфері, ми завжди матимемо захмарні ціни на житло, і ніколи не зможемо зробити його доступним мільйонам громадян України.

Неефективність та навіть шкідливість цього кроку на нинішньому етапі полягає ще й у тому, що в умовах кризи та зростання безробіття в країні майже не буде молодих людей, котрі матимуть стабільну роботу й зарплату, і зможуть вважатися хоча б умовно кредитоспроможними.

Якщо мова йде про стимулювання інвестиційного попиту в будівельній галузі, то потрібно чітко й правильно сформулювати пріоритети. На цьому етапі про стимулювання розвитку іпотеки потрібно забути. Зараз потрібно хоч би якось владнати ситуацію з наявними іпотечними кредитами та масовою неплатоспроможністю позичальників.

На мою думку, досить обмежені бюджетні інвестиції необхідно спрямувати лише на реалізацію будівельних проектів, пов’язаних з підготовкою до «Євро–2012», та заходи утеплення житлового фонду й заміну вкрай застарілих тепломереж. Але два останніх кроки доцільно робити, лише розпочавши комунальну реформу з масовою передачею всіх водо- та тепломереж у концесію. І тоді може бути реалізована політика цільової кредитної підтримки за рахунок коштів Національного банку та спільного фінансування як центральними й місцевими органами влади, так і за рахунок приватних інвестицій.

Тільки не чіпайте податки

І останній коментар – щодо пропозицій, пов’язаних зі зменшенням податків.

Очевидно, що в умовах різкого скорочення надходжень до державного й місцевих бюджетів, усі розмови про скорочення податків є не дуже адекватними.

Єдиним кроком податкового стимулювання, на який доцільно було б піти, – це збільшити норми амортизації щодо так званої третьої групи основних фондів. Але й тут може йтися тільки про ту частину основних фондів, які забезпечуватимуть суттєве енергозбереження.