Хто сказав, що Росія – цивілізована країна?

Автор/джерело -  © Сергій Дмитриченко, Аратта-Україна 

Останнім часом між Росією і Україною булькає стільки дипломатичних скандалів, що ми вже давно втратили надію навіть вести якийсь рахунок. При чому, як правило, часто-густо приводом стає навіть якась дрібниця: чи то, натяк у публікації або інтерв’ю, чи то просто у когось у Москві зранку поганий настрій. І ми, українці до того так звикли, що просто не переймаємося різним дрібним лементом.

Але нам не хотілося б влізати у нетрі дипломатичних стосунків, оскільки для цього є МЗС, яке існує за кошти платників податків, тобто за наші кошти. Ми подивимося на це явище із низу, з позиції маленьких громадян України.

А нас, громадян, чим далі – тим більше дістає російське хамство. Причому далеко не тільки тієї совкової п’яні, яка приїжджає у наші краї за традиційним пляжним рефлексом «на всесоюзну здравницю». Із цією публікою можна швидко й ефективно розібратися й повернути до тями.

Дедалі більше дістає зухвале хамство московських політиканів: як заїжджих гастролерів, які «освоюють капіталовкладення» російських спецслужб, імітуючи в Україні «масовий народний спротив націоналістичній владі», який оперативно, прикрасивши фантастичними подробицями (якщо не сказати прямо – відвертою брехнею), транслює на Росію «незалежне» російське телебачення та роздруковують «вільні» газети та Інтернет-видання.

І в цій справі тон задають перші особи Російської держави, починаючи від Володимира Путіна. Власне, саме із появою у Кремлі фахівця з мистецтва «мочіть у сортірах», хамство стало візитівкою російського державного керівництва та дипломатії.

Візьмемо для прикладу останнє скандальне інтерв’ю Надзвичайного і Повноважного Посла Російської Федерації в Україні Віктора Черномирдіна, надруковане у газеті «Комсомольська правда» ( до речі, назва, яка говорить багато що про традиції видання та, власне, й його ідеологічне призначення).

Ми цитуємо переклад цього інтерв’ю, в якому ми максимально зберегли специфічний мовний колорит співрозмовників.

Віктор Черномирдін: «Україна від Росії нікуди не подінеться? Подінеться! Ще як!» [Повний текст скандального інтерв'ю]

Посол Росії в Україні приїхав в московську редакцію «Комсомолки», щоб розповісти про відносини двох країн.

Олександр ГАМОВ.

- Зараз США готові заощадити на економічній і політичній підтримці України?

- Я не думаю. Тепер там нова адміністрація, ми не знаємо, як і що. Хоча ми чуємо тільки українську сторону, що вони мовляв там вже і з Хилларі переговорили... Але в одному я упевнений: вони Україну не відпустять. І в НАТО потягнуть, і самі в газотранспортну систему полізли.

- Газовий ОПЕК треба створювати...

- Звичайно. Він не те що вигідний, він потрібний просто.

- Тенденція-то є?

- Буде з часом. Річ у тому, що скрізь американці. Скрізь стирчать американські вуха. Вони не хочуть. Вони не хочуть і газовий консорціум, який між Росією і Україною. Вони взагалі нічого не хочуть. А посол США, коли йому ставлять питання: «Так хто ж винен в тому, що перекрили газ?» - відповідає: «Росія».

- Як у вас відносини з послом США в Україні Тейлором?

- Пан Тейлор знає: якщо щось, я ж не замовчу! Я йому прямо в лоб казав: «Що ви прив'язалися до України? Коли даси команду Києву поводитися по-іншому?» Сміється... Ну він такий. Розвідник, військовий.

- А ви вже і на англійській «мовє» заговорили?

- Тут на будь-якій «мовє» заговориш...

- У Росії немає жодних шансів переграти Америку в Україні?

- Ні, ми не уміємо це робити.

- Невже не навчилися?

- А ми хіба вчимося? Ми ж не вчимося. У них працюють, незручно навіть і говорити, більше 2 тисяч фондів. Скрізь. З газетами, з телебаченням. Гранти дають. Вони запрошують до себе, просто тягнуть на навчання, безкоштовно. У Міноборони сидять американські представники. Відкрито працюють. Вони вже давно все переписали на натівські справи.

Ось у нас все ще деякі говорять: куди Україна від нас подінеться? Подінеться! Ще як! Ти думаєш, ці українці, які в Росії працюють, вони нас поважають? З великою любов'ю до нас? Подивися, в яких умовах вони тут живуть. Вони принижені, вони нас лають. Їм діватися нікуди - ось і їдуть до нас від безвихідності...

- Міліція їх ганяє, гроші з них вимагають. Що вони потім розповідають про Росію?

- Та ну, про що ти говориш...

- Що з Кримом буде? Нас випирають з Севастополя.

- Ніхто нас звідти не випирає.

- Сказали, щоб йшли в 2017 році. І все. На маяках постійно облога йде...

- Слухай, з цим українським керівництвом домовитися не можна. Прийдуть інші люди - подивимося... Цього року, в червні, починається виборча кампанія - президентська. А вибори, швидше за все, пройдуть 17 січня 2010-го.

- Можуть прийти ті, з якими можна домовитися?

- Обов'язково тверезі прийдуть, нормальні.

- І американці дозволять?

- При чому тут американці?

- Янукович - це та людина, яка нам потрібна?

- Важко сказати. З ним можна говорити. Але довіряти нікому не можна.

- Може, з Ющенком ще якось порозуміємося?

- Знаєш, він же не з неба впав. З вигляду-то ніби нормальний мужик. Він такого складу - малює, череп'я збирає. Він може навколо якогось пенька години три ходити, розглядати його, фантазувати. Удома він там таке поназбирав - млини, жорна аж до величезних! Вітряних млинів в Києві наставив... І ця людина раптом проявила себе ось таким. Ніяк на нього не схоже. Ну ніяк, ось убийте мене, не здатний він на таке. Проте він робить. Хтось допомагає.

- Хто ж?

- Я сказав би, але не знаю. Може, хтось поряд, може, хтось подалі. Але хтось же ж!

- У Тимошенко немає інших захоплень, окрім як влада. Якщо вона переможе, це буде президент лояльніший до Росії? І у вас з нею близькі відносини, я знаю...

- Близькі - це як? Ти ж зіпсована людина...

- Ну ви якось до неї по-батьківськи: «ти», «Юля». А вона вас - на «ви».

- Я ж старший.

- І ви їй порадили прокуратурі наший здатися.

- Звідки ти все знаєш?

- От знаю... Це буде наша людина?

- Не знаю. Я наших там не бачу. Давай не вигадуй.

- Але можна сподіватися, якщо вона раптом переможе?

- Будь ласка, сподівайся. А я не беру на себе таку відповідальність, що там буде і як.

- А чого це Ющенко наїхав на Тимошенко за договір по газу?

- Так, сваряться(собачаться) між собою, криють один одного... У відкриту, по телебаченню! Ось, будь ласка - вона підписала потрібне ж для України, а він зараз прискіпується: де гроші, Зін?
***
- До нас приходив астролог. Сказав, що Черномирдіну працювати послом ще довго.

- Спасибі. Я б вже пішов. Але при такій обстановці в Україні йти...

- А ви хочете?

- Пора вже. Справа не в тому, що я хочу. Як трохи там нормально буде - тоді...

- Тобто ніколи?

- Не каркай... Прямо як в анекдоті. «Коли вас приймуть в Євросоюз?» - «Після Туреччини». - «А Туреччину коли?» - «Ніколи».

Власне, якби ми, журналісти не знали, хто такий Віктор Степанович ще із часів його прем’єрства у Росії, то навряд чи б повірили у те, що це справжнє інтерв’ю повноважного представника Російської Федерації у Києві. Бо розмова, більше нагадує діалог двох специфічних осіб із контингенту, який традиційно збирається біля російських гастрономів.

Втім, що характерно, Віктор Степанович завжди, ще із свого прем’єрства регулярно видавав перли у простецькій манері «а-ля народ». Як кажуть в Росії – сирмяжну правду-матку. Чим завжди веселив російських і зарубіжних колег.

Інша справа, коли у виданні, яке у Росії вважається центральним, офіційна особа країни, яка вважає себе наддержавою і не менш, як законодавцем світового порядку, говорить про іншу країну мовою російського плебсу. Читаючи таке якось підсвідомо виникає питання: а чи прикрашає це насправді Росію? Чи додає їй міжнародного авторитету?

Зрозуміло, що за задумом кремлівських ідеологів, така пропагандистська акція мала на меті принизити Україну і українців в очах пересічного росіянина ( якого, на жаль очевидно, вважає плебсом власне державне керівництво). Так би мовити, така собі примітивна агітка для разового внутрішнього користування.

Але, кого ж насправді принизила ця публікація? Для нас, тих хто не підпадає під категорію «для внутрішньо російського користування», тобто українців, як і інших європейців – такий тон і зміст, насамперед, принижує російські народи, які явно не можуть вважатися плебсом. Як би не намагалася їх такими зробити найпотужніша у світі кремлівська пропагандистська машина. І ми переконані, що й у Росії, та частина громадян, яка не втратила здатність критично оцінювати реальність, подумали те ж що й ми: хтось у Кремлі явно не товаришує із розумом.

Проте, якщо ми порівняємо стиль Черномирдіна і «кумира всіх росіян» Путіна, то одразу помітимо, що існує певна лексична тотожність. Особливо, коли мовиться про Україну чи про інші опальні країни колишнього СРСР.

Втім, як на наш погляд, така манера, яка за задумом кремлівських ідеологічних стратегів мала б принижувати ворожі, обов’язково проамериканські ( пронатовські) режими ( а такими вважаються усі, хто перечить чи намагається перечити Кремлю або має свою незалежну державну політику), є свідченням слабкості і закомплексованості тих, хто керує Росією. Бо насправді сильний і незалежний – ніколи не буде публічно принижувати будь-кого. Тільки слабкий і нікчемний, підсвідомо розуміючи власну неповноцінність буде вдаватися до принижень і хамства, тим самим підіграючи своєму віртуальному образу, який існує лише в його уяві, але ніяк не відображає дійсність.

Тепер повернемося до змісту того, що сказав Черномирдін. На жаль, змісту у цьому агітінтерв’ю практично не проглядається. Типові совкові штампи: кругом ворожі американці, звідусіль стирчать американські вуха чи валянки тощо.

Проте, очевидно, що навіть у агітці Кремль визнає – мільярди нафтодоларів, витрачені на клонування численних псевдополітичних маріонеток в Україні, були викинуті на вітер. Наразі, в Україні, очевидно, не існує жодного угруповання під дахом політичних партій, створеного російськими спецслужбами, придатного для забезпечення влади у якості маріонеткового режиму. У Кремлі вже не довіряють нікому: ні Януковичу, ні Симоненку, ні Вітренко, ні кримським сепаратистам. І це закономірно, бо любов до Росії за російські гроші триває рівно стільки, на скільки платять, або доти, поки хтось не заплатить більше.

І нам, українцям, це приємно почути. Як і приємно, що в Україні, врешті, з’явився уряд, про який у Кремлі кажуть: з ними неможливо домовитися. А ми знаємо, що домовляння у розумінні російського керівництва – це лише плазування та задоволення їхніх інтересів за рахунок власних, тобто – українських.

Неприємно те, що ми спостерігаємо кожного дня – чвари у вищому державному керівництві. І нам, українським виборцям, які у 2004 році на своїх плечах занесли Віктора Ющенка у президентське крісло не зрозуміло: невже Віктор Андрійович не здатен усвідомити, що він своїми діями нищить і українську владу, і українську державу? І, власне, тут немає на що ображатися. Хіба що на самого себе. І саме за це, як показують соціологічні дослідження, 70% українських виборців із полегшенням сприйняли б, якби Президент написав заяву про добровільне складання повноважень. Якщо пан Президент у це не вірить – може легко переконатися, використавши своє право на ініціацію референдуму про довіру.

Проте, казати про це у вульгарній формі неприпустимо нікому. Навіть Президенту Росії чи США, або Повноважному Послу. Бо це – образа для всього українського народу, а не для певної особи у владі. І втручатися у наші, суто внутрішні справи ззовні – теж не припустимо нікому. Бо ми, українці, обрали цю владу і тільки ми маємо виключне право її або терпіти, або змінити у законний спосіб. І можемо завірити особисто Путіна й Черномирдіна, що ми здатні із цим впоратися без їхньої допомоги. Що наочно матеріалізувалося у слові «Майдан». Слові від якого кремлівських керманичів й донині проймає тваринний жах. Бо вони добре розуміють: Майдан – це кінець ілюзії влади чиновника над народом. Майдан – це момент істини і народний суд, від якого не сховатися й не врятуватися ні за міліцейськими кийками, ні за армійськими багнетами. Із однієї простої причини – і ті, хто тримають кийки, і ті, хто тримають багнети – теж народ. Народ, який вже неможна зіштовхнути лобами.