Предтеча української державності. Лев Ребет: політик, вчений, публіцист

Автор/джерело -  © Ігор СЮНДЮКОВ, «День» 

...Близько 10-ї години ранку 12 жовтня 1957 року до місця своєї роботи (будинок на Карлплатц, 8 у Мюнхені) швидкою ходою наближався середнього віку чоловік із крупними вольовими рисами обличчя. Він, мабуть, дуже поспішав, бо не звернув уваги на те, що на сходах біля входу в будинок на нього чекає незнайомець, який тримав у руках газетний згорток...

Лев Ребет

...В момент, коли людина, що поспішала, проходила повз оцього незнайомого «добродія», той зробив якийсь дивний, різкий рух, і його візаві раптом захитався й впав. Прибулі на місце події лікарі та поліцейські констатували смерть «від паралічу серця» (а той непомітний «добродій», між іншим, миттєво зник...).

Померлим (точніше, загиблим) виявився 45-річний Лев Ребет, один із найбільш відомих політичних лідерів українського національного руху 40—50-х років, професор Українського Вільного Університету (Мюнхен) редактор тижневика «Український самостійник», голова Політичної Ради ОУН (закордонної), визнаний журналіст, політолог, історіософ. Лише згодом виявилося, що він був підступно вбитий пострілом із пістолета, зарядженого спеціальною ампулою з ціаністим калієм та загорненого у газету. В момент зустрічі вбивця — випробуваний агент радянських спецслужб Богдан Сташинський, він же Йозеф Леман, він же Зігфрід Дрегер — скерував пістолет просто в обличчя жертви й натиснув на спускову пружину. Майже через два роки, 15 жовтня 1959 року, там же, в Мюнхені, тим же самим способом (в обох випадках Сташинський ретельно стежив за пересуванням тих, на кого був скерований замах) був убитий Степан Бандера...

Вже дещо згодом, на суді, Сташинський пояснював своє рішення розправитися з Ребетом тим, що, як він дізнався, перед ним був «теоретичний голова (тобто провідний теоретик. — І.С. ) українців в екзилі», бо Ребет «опрацьовував для своїх газет («Сучасна Україна», «Час», «Українська трибуна». — І.С. ) не стільки хроніки подій дня, скільки, в першу чергу, ідеологічні питання». Ось тут і криється пояснення того, чому радянські спецслужби зрештою вдалися до фізичного усунення професора Ребета. Відповідь знаходимо як в біографії нашого героя, так і в ідеях, котрі він розвивав й пропагував. Почнемо з біографії.

Лев Ребет був сином поштового урядовця, народився у 1912 році в місті Стрий на Львівщині. З дитячих років відзначався глибокою релігійністю та відданістю українській національній ідеї. Брав участь у юнацькому русі пластунів, вже в 15 років, навчаючись в українській гімназії Стрия, став членом Української Військової Організації (УВО), згодом членом ОУН. Пізніше, згадуючи ті роки, Ребет писав, очевидно, відносячи ці слова до самого себе: «Головною базою ОУН була молодь, насамперед студентська. Ця молодь виросла вже в традиції української державності, вона пам’ятала існування, хай і короткотривале, самостійної держави, вона на власні очі бачила українське військо , одним словом, уже раз пережила те становище української держави, за яке збиралася боротися. Державна самостійність не була для неї нездійсненою фантазією; молодь цю самостійність уже бачила і вона перед її уявою стояла реально — треба було тільки здобути її».

Лев Ребет, Крайовий Провідник ОУН на ЗУЗ у 1935 році.

Саме цій меті присвятив своє життя Лев Ребет, людина, яка, подібно до тисяч ровесників — учасників національного руху, ще з юності відчував «голод чину» , прагнув активних дій, а не лише красивих, але абстрактних слів про волю. Практично з моменту заснування Організації Українських Націоналістів (1929 р.) юний Лев вступає до її лав. Саме належність до ОУН інкримінувала Ребету польська окупаційна влада і саме за це він був нею ув’язнений. Організаційні здібності та відданість спільній справі були належним чином поціновані керівництвом українських націоналістів: із 1934 по 1938 рік він — провідник Крайової Екзекутиви ОУН у Західній Україні. Характерно, що після розколу ОУН (1940 р.), Ребет підтримує Степана Бандеру, а не Андрія Мельника.

Коли 30 червня 1941 року у Львові було оголошено про відновлення незалежної української держави, Лев Ребет призначається заступником Голови Українського Державного Правління (його очолював Ярослав Стецько), а після арешту останнього певний час виконував функції Прем’єра Правління. Потім — арешт гестапо, яке вистежило його, та ув’язнення в Освенцімі аж до осені 1944 року. У 1945—1948 роках Ребет був головним суддею Закордонних частин ОУН (в цей час він переїздить у Мюнхен), з 1948 року — стає разом із Миколою Лебедем, Іваном Бутковським та Мирославом Прокопом одним із керівників Політичної Ради ОУН (закордонної), а невдовзі — її головою. Останні роки життя (з 1954 по 1957 роки) Ребет був професором Українського Вільного Університету.

Зараз ми поговоримо не про Ребета — політичного діяча (це, зокрема, його непрості стосунки зі Степаном Бандерою — самостійна велика тема), а про його праці з теорії та історії української нації, приміром, такі, як «Теорія нації» (1955), «Формування української нації» (1951—1957), Світло і тіні ОУН» (книга історико-мемуарного плану, 1955— 1956). Бо викладені Ребетом ідеї й зараз, через 50 років, майже ні в чому не застаріли і цілком заслуговують на належну увагу нашої громадськості. Завдання, котре ставив перед собою автор в усіх цих роботах, водночас і просте, і неймовірно складне: з’ясувати, що таке нація взагалі (як феномен), а далі — що таке українська нація, яким є історичний процес її утворення та розвитку, якими є її перспективи.

Ось ключова для Ребета теза з праці «Теорія нації»: «Взаємовідносини між зовнішніми і внутрішніми видами національного життя визначаються коловоротом між буттям, що породило ідею, та ідеєю, що творить буття. Людина родиться і живе в системі цих відносин однаково з природного примусу (родиться в своєму середовищі) й з власного вибору (формує в ньому свою індивідуальність і здійснює свої амбіції). Нація бо як спільнота має найбільшу інтенсивність впливу, і людина належить до неї усім своїм єством і всіма сторінками свого життя». І далі, розвиваючи думку: «З цієї причини нації — це тривкі форми людського життя, і історично витворена соціальна і соціально-психологічна структура кожної нації має безпосереднє відношення до структури держави, в якій віддзеркалюється її характер. Держави бо існують в засаді як національні держави, а держава і нація пов’язані між собою так, як пов’язана форма зі змістом» .

Питання, яке хвилювало Ребета-публіциста: як саме, через які етапи і завдяки чому відбувалось формування української нації, які хронологічні рамки цього процесу? Досліджуючи складні історичні колізії часів Хмельниччини, він доходить висновку (звісно, далеко не всі поділяють цю точку зору), що «український народ в добу Хмельницького ще не оформився в модерну націю. І сам Хмельницький — зрештою, як шляхтич, цілковито в полоні шляхетського світогляду — і козацька старшина, що також виводилася переважно із старих козацьких або шляхетських родів, всупереч «стихії» мали тенденцію будувати державу на їм самозрозумілих станових основах. Отож і природно, що привелеї, та основа станового ладу, були одним із головних домагань козаків у всіх протипольських повстаннях». А це, робить висновок Ребет, якраз є безперечною ознакою відсутності сучасної нації, це — свідчення архаїчного підходу до державотворення, що давно вичерпав себе.

Яким же бачив дослідник майбутню незалежну українську державу (а в тому, що вона постане, Ребет не мав ніколи жодних сумнівів!)? Насамперед як державу демократичну; саме тому ним було однозначно відкинуто гасло «Україна для українців» (про це, до речі, вельми критично відгукнулись представники Степана Бандери). Бо, вважав Ребет, «український народ, будучи у Східній Європі народом із найстаршою хліборобською культурою, має дані бути також речником передових думок людства на тих просторах. Україна може й повинна стати зразком політичної культури для всього оточення і на місце тиранії, яку сторіччями на Сході репрезентувала російська — біла і червона — імперія, показати зразок модерної демократичної держави, де свобода і гідність людини не є пустим звуком».

Очевидно, такі ідеї радянські «органи» розцінили як занадто небезпечні в перспективі для «Союза нерушимого». Саме тому був відданий наказ вбити Ребета (конкретні факти, не виключено, ще ховаються в архівах). Але знищили лише визначного політика й вченого (до речі, доктора права), аж ніяк не його ідеї. Зараз ми є свідками національного демократичного відродження, яке було б неможливим без таких людей, як Лев Ребет.