Андрій Білоус: “Театр має лікувати душу глядача”

Автор/джерело -  © Людмила ГУРЕНКО, «ПЕРСОНАЛ ПЛЮС» 

Андрій Білоус, молодий український актор і режисер, переможець різноманітних конкурсів молодих режисерів, володар кількох премій “Київської Пекторалі”, лауреат Державної премії імені Олександра Довженка, є справжнім, а не номінальним митцем-патріотом.

Андрій Білоус в ролі козака Мамая

Він гідно долає потужні соціально-мистецькі рубікони. Веде творчий діалог у часі й просторі зі Сковородою (фільм "Пейзаж душі після сповіді"), Мамаєм (фільм "Мамай"), Стусом (Театр Збройних Сил), не вважає українську класичну драматургію архаїчною (режисер вистав "Украдене щастя" і "Безталанна"), багато і сміливо експериментує з творами зарубіжних авторів («Жінка в пісках», «Сірано де Бержерак»).

- Андрію, чим обумовлений той факт, що після закінчення акторського факультету Національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого ти закінчив ще режисерський факультет?

- По-перше, не хотів бути залежним від режисерів, тому іншого шляху реалізувати себе в театрі не бачив. А по-друге, режисером я хотів бути завжди.

Акторський курс (1994 - 1998) у нас вела Юлія Семенівна Ткаченко. Тоді був такий час, що влаштуватися актором у театр було практично нереально. Та я мав театральну практику ще з третього курсу. Працював у Костянтина Костянтиновича Лінартовича у Театрі Збройних Сил, який потім ліквідували - виявилося, що новій армії театр не потрібен. Через рік я спробував вступити на режисуру, та Едуард Маркович Митницький визнав мене профнепридатним. Однак я наполегливий - тож вже наступного року навчався на курсі Володимира Миколайовича Судьїна. На третьому курсі я поставив у Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра у Митницького виставу "Веселіться, все гаразд" за п'єсою "Аделаїда" Євгена Унгардіа. На жаль, нині вона не йде. У мене пов'язано з нею багато приємних спогадів.

«Жінка у пісках»

- Яким чином, на твою думку, український театр намагається чи справді долає русифікацію свідомості глядача?

- Цього не відбувається. Хоч як це банально звучить, та вже всі звикли до скрутного становища, в якому перебуває український театр. Однак про це треба весь час нагадувати. Якщо театр й україномовний, то це ще не означає, що він український. І це велика проблема. Національний театр імені Івана Франка з відходом Сергія Данченка втрачає цю свою місію. Хотів би помилятися, але… Згадаймо, навіть за часів перебудови, коли всі театри ставили суцільну гетьманіану, Данченко ставив класику – нібито й не українську, але за суттю своєю українську. А тепер відбувається щось не зрозуміле… Моїсеєв у Молодому театрі останніми прем'єрами, свідомо чи ні, але намагається наблизитися до українськості. Напевно, ще існують стереотипи - місто російськомовне, тож українською мовою вистави не дивитимуться.

- Як ти ставишся до антимистецьких експериментів франківців? Чи не запрошували туди тебе?

- Були перемовини з автором, який хотів, щоб я поставив його п'єсу. Однак вона мене не зацікавила, тому я відмовився. Що ж до експериментів, то я згоден з думкою Митницького, що в театрі, хоч би як там було, головний - режисер. Та якщо все є - і вішалка, і буфет, і ремонт, і актори, і зарплата висока, - а немає головного режисера, то немає й театру. У цьому сенсі Національного театру імені Франка нині немає.

А що йому залишається, окрім експериментів? Інша справа, чи потрібно їх виносити на основну сцену Національного театру? Адже він має інші функції і завдання. Нині у мене період пізнання, навчання, опановування різних стилів, жанрів, напрямів. Я люблю експериментувати. Років через 50 театр являтиме собою суцільну еклектику стилів і видів. Нині в мистецтві відбувається активний процес глобалізації, взаємопроникнення. Напевно, з цих різнорідних барв моє народитися цікава палітра.

- В чому ти вбачаєш негативний бік глобалізації?

- Це дуже серйозна проблема, адже коли все знеособлюється і настає такий собі суцільний макдональдс… Я пишався, коли в моєму паспорті було зазначено національність - українець. Схоже, її скасували ті, кому було соромно за свою національність.

«Украдене щастя»

- Яким ти бачиш подальше сучасної української театральної освіти, зокрема акторської і режисерської?

- Я дуже багато думав про це, оскільки вважаю, що професія викладача спонукає до творчості в процесі навчання. Твердження, що освіта має бути консервативною, правильне тільки до певної міри. Основа справді має бути консервативною, а власне навчання - творчим. Підхід до кожного студента має бути індивідуальним. Слава Богу, це можливо, адже на курсі по 5-6 осіб. По-друге, часто не вистачає системності й методології навчання. Іноді воно має хаотичний характер. До нашої театральної школи я ставлюся позитивно. Подейкують, що наш театральний університет ще за радянських часів називали "деревообробним комбінатом", вважалося, що тут нічому не вчать. Я іншої думки. Можливо, тому, що мені пощастило з вчителями. Зрозуміло, що важливо не так навчити чомусь, як навчитися. Викладач повинен лише контролювати, спрямовувати.

- Як би ти міг визначити професійний рівень театральних труп, адже працюєш у багатьох театрах України?

- Маємо те, що маємо. По Києву більш-менш стабільний стан, хоча, звісно, багато залежить від керівника театру. Найцікавішим вважаю акторський склад Театру на Лівому березі. Це заслуга керівника, який, неначе селекціонер, раз на два тижні продивляється акторів, які приїздять з різних регіонів України. У провінції за останні 15 - 20 років виник своєрідний вакуум, бо для них випускники київської школи недосяжні. Тож тамтешні митці створюють свої театральні школи, студії. Авторський рівень там значно гірший. Що ж, така соціальна ситуація у нас, та й не скоро вона вирішиться. А в Києві, звісно, є можливість заробити - і на рекламі, і на серіалах…
- Хто з нинішніх режисерів і акторів тобі цікавий?

- Для мене немає абсолютних авторитетів. Ідеальний режисер має перебувати у вічному пошуку. З акторів середнього покоління, як на мене, цікаві Віталій Лінецький, Микола Боклан, Андрій Самінін. З Театру на Лівому березі вважаю дуже перспективним молодого актора Томусяка з ТЮГу на Липках…

«Закохана витівниця»

- Які риси мають бути притаманними головному режисеру чи художнику керівнику будь-якого театру?

- У цьому сенсі Митницького вважаю своїм вчителем. У такому театрі немає чвар, конфліктів, постійно триває мистецький процес. Трупа постійно оновлюється, такий театр не залежний від зірок. Вважаю унікальним Миколаївський український театр драми та музичної комедії, де нині паралельно працюю. Стовідсотково заповнені зали у російськомовному місті! Дуже розумно веде справу його директор Микола Берсон.

- Чи може поліпшення фінансового стану вплинути на творчу якість робіт митців?

- Нині в Києві знімається дуже багато серіалів. І цікаві актори, яким набридло жебракувати, тягнуться туди. Отак часто зв'язки з театром обриваються.

- А як щодо якості цих серіалів?

- Якби в театрі актор отримував ті самі гроші, він би туди ніколи не пішов, адже розумів, що це - халтура, він виглядає на екрані не достойно. І все одно іде…

- А як же бути з принципами?

- Страшно казати, але нині вони є, а завтра їх може не бути. Це як мораль - вона не вічна, її диктують умови. Принципами нині нехтують усі. Актори не виняток.

- Яке твоє ставлення до соціальності в театрі? Схоже, у своїх виставах "Сірано…" чи "Жінка в пісках" ти нівелюєш її. Це задля глядача? Чи вбачаєш у цих творах тільки глибинні, вічні істини?

- Нині театр абсолютно не реагує на соціальні виклики. У моїй першій виставі "Веселіться, все гаразд" мене хвилював саме соціальний аспект. Я намагався наблизитися до розуміння причини духовної порожнечі в нашому пострадянському суспільстві. Так само й "Украдене щастя", теж вистава соціальна. Я не уникаю соціальності, адже вона є одним із зв'язків з глядачем. Самими мистецькими формами глядача не проймеш. Аксіома - театр існує для глядача. Ми ж лікуємо його душу.

- Яке місце займає український кінематограф у світі?

- 178 (сміється).

- Який фільм з останніх ти можеш назвати справді українським?

- А які останнім часом виходили українські фільми? Це "Молитва про гетьмана Мазепу", "Мамай". "Молитва…" - спроба відкриття нового способу існування в кіно, стилю, жанру. А "Мамай" я вважаю шедевром. Його по-справжньому оцінять років через десять. Нині він не на часі. Дуже якісне кіно, яке оцінене у світі - фільм увійшов у десятку найкращих іншомовних на "Оскарі". У ньому закладено багато і соціального, і мистецького, і художнього… Це продовження українського поетичного кіно в сучасному світі, в часі…

Нарешті наша національна ідея починає активно формуватися. На все свій час. Я прибічник еволюційного розвитку.