Пошесть

Автор/джерело -  © Сергій Дмитриченко, головред “Аратта-Україна ” 

Наша країна і разом з нею ми, українці, поза власним бажанням сьогодні здаємо черговий іспит. Іспит, який нам улаштувала доля. Можна у розпачі волати: у наш дім прийшло лихо, страшне лихо. Хтось втратить своїх близьких, хтось – сплатить власним життям.

Епідемія у дуеті із кризою, це – як і війна – іспит на виживання, насамперед, для нас, маленьких українців, яких самозвана еліта вважає не чим іншим, як біомасою, гарматним м’ясом, що гарантує їхнє владне благоденствіє.

А на війні, як і під час кризи – головне люди, а точніше, те, наскільки ми здатні мобілізуватися аби здати найважчий у природі іспит: на виживання.

Саме тому, ми умисно винесемо за дужки суто специфічні аспекти медицини, не будемо аналізувати гірку статистику людських втрат. Бо по-суті, важливо навіть не це. Важливо зрозуміти що саме відбувається навкруги, в чому найбільша небезпека і тільки тоді ми матимемо змогу знайти той єдиний шлях який називається «виживання». Отже, що відбувається?

Паніка, психоз чи загострення хронічної суспільної хвороби?

Коли кожен із нас зрозумів реальність небезпеки і те, що завтра починається та година «Х» за якою фізично відчувається реальна загроза не просто захворіти, а смертельна небезпека, природно – кожен кинувся шукати порятунку, тобто до аптек.

А там – або черги, або просто відсутність найнеобхіднішого. Хіба це не природна реакція адекватної людини шукати те, що дає хоч найменшу надію на виживання?

Втім, очевидно, із подачі певних осіб, як виправдання їхньої нікчемності, у ЗМІ миттю зарясніли повідомлення про паніку. А чи була паніка насправді?

Про те, що нас очікує епідемія нової хвороби всі знали заздалегідь. За багато місяців, тобто за час який надавав можливість підготувати усе необхідне. Як пересічні громадяни, так і лікарі, аптекарі, посадовці й бізнесмени, зокрема ті, хто мав би виконати свою суспільну функцію. Ця суспільна функція полягала у тому, що як фахівці, чиновники й бізнесмени, що працюють у сфері фармації мали б розрахувати потребу суспільства в їхніх послугах та у потрібний момент надати їх споживачам, тобто, нам, громадянам. Але ми, громадяни, у момент нагальної потреби несподівано побачили нездатність задовольнити цю потребу, що поставило під загрозу здоров’я та життя кожного із нас.

Візьму на себе сміливість стверджувати, що ті, хто мав би забезпечити нас усім необхідним, тим самим виконати суспільну функцію мінімізації ризиків, свідомо не зробили цього. Чому я так стверджую? Моя аргументація дуже проста і, сподіваюся, зрозуміла кожному.

Захворюваність на гострі респіраторні вірусні інфекції (ГРВІ) має чітку особливість – вона має вигляд епідемії та властивість щорічно повторюватися, як правило, два рази на рік. Тобто, ні для лікарів, ні для фармацевтів виникнення сезонних епідемій не є новиною. І тим більше – несподіванкою. Боротьба із епідеміями ГРВІ та грипу, зокрема, також не є чимось невивченим чи невідомим медичним працівникам. Тобто, комплекс профілактичних заходів добре відпрацьований і є фактично стандартним. Загальновідомо, що з метою запобігання інфікуванню громадянам потрібно вживати певні профілактичні препарати, дотримуватися певної дієти та носити маски, які бувають одноразові та багаторазового використання. Окремо зазначу, що для фармакологічного бізнесу виникнення сезонних епідемій ГРВІ це – гарантований плановий прибуток від реалізації ліків, профілактичних препаратів та засобів індивідуального захисту людини.

Існують й прогнозовані кількісні та якісні показники захворюваності населення спричиненої тим чи іншим різновидом вірусу. Наразі мені не вдалося знайти згадки про те, що територія України стала джерелом будь-якої всесвітньої пандемії чи батьківщиною нового вірусу-мутанту. Ще раз окремо зазначу, що про пандемію каліфорнійського грипу українські лікарі, фармацевти та чиновники знали заздалегідь, за багато місяців до того, як вірус потрапив на територію нашої держави. Спрощено кажучи, у годину «Х» в аптекарській мережі мали бути накопичені медичні маски та інше необхідне, причому, з розрахунку мінімальної потреби – хоча б по дві маски та мінімальній набір лікувально-профілактичних препаратів на кожного громадянина.

Однак, коли настав той самий час «Х», ми, громадяни, лише побачили черги біля аптек а згодом відсутність як індивідуальних засобів захисту, так і профілактично-лікувальних препаратів. Враховуючи, що державної мережі аптек в Україні не існує, а переважна більшість – у руках приватного бізнесу, виникає питання: або наші бізнесмени недолугі, або ж їм просто непотрібні гроші. Бо ж, погодьтеся, треба бути геть дурним, щоб відмовитися від нагоди гарантовано отримати непогані прибутки та й ще із мінімальним ризиком та максимальною користю для суспільства. Втім, вже зараз стало очевидним, що вітчизняний бізнес скоріше прагне заробити прибутки цинічно піднімаючи до небес цини. Відтак виникає цілком логічне запитання: а чи не самі власники аптечних мереж змовилися та утворили штучний дефіцит? Хоча, зрозуміло, шукати винуватців серед кінцевих реалізаторів ( те, що наразі активно робить влада), те ж саме, що стріляти в небо. Бо більшість із них не є прямими постачальниками, а лише купують свій товар у посередників – великих оптових операторів ринку, що мають і потужні склади, і прямі зносини з ексклюзивними виробниками, в тому числі – закордонними. Хоча, очевидно, що накручували ціни практично всі учасники ринку.

Підозри у штучній природі дефіциту протигрипозних засобів підтверджується й особистим досвідом кожного українського громадянина. Адже, вже важко пригадати, скільки штучних дефіцитів ми пережили за останні декілька років: «олійних», «цукрових», «м’ясних», «соляних» тощо. При чому жоден з них ніхто й ніколи не прив’язував до будь-яких виборів. Мабуть з причини очевидної абсурдності такої ідеї. Але, кожного разу, до речі, ті, хто мав би природно задовольнити наш з вами попит, робив нас винними, обвинувачуючи у паніці чи надмірних споживацьких апетитах. Хоча насправді, кожен такий досвід лише переконував: в Україні немає ринкової економіки, натомість те, що ми маємо так це – сурогатний базар. Бо так звані бізнесмени вітчизняно-бандюковського пошибу завчили тільки одну формулу: попит підвищує ціни, проте не засвоїли головну – попит стимулює пропозицію і чим він більший – тим більша пропозиція, як адекватна реалізація бажання чесно заробити гроші. Тобто, інакше кажучи, підвищений попит, наприклад, на цукор, мав би логічне продовження у бурхливому розвитку цукрової промисловості. Проте, як раз цього ми не спостерігали. Натомість, спостерігали, як, в даному випадку, на нашій недолугості заробили іноземці, бо штучно утворений дефіцит влада покрила за рахунок імпорту. При тому, що у підсумку кожної ажіотажно-дефіцитної кампанії, гучних скандалів та іншої балаканини нікого так й не було покарано, хоча за чинним законодавством, такі дії учасників ринку є протиправними. До речі, після короткотривалого ажіотажу, дефіцит того чи іншого товару, сам собою зникав, а на спомин залишалися нові, більш високі ціни. Це також свідчить про штучне інспірування ажіотажного попиту, яке не могло статися без змови зацікавлених осіб. Але повернемося до реалій сьогодення.

Отже, ситуація, яка виникла з початком епідемії є в цілому типовою, адже вітчизняним ділкам абсолютно наплювати на чому косити бабло чи то на продуктах харчування, чи то на ліках. Вона зробила очевидною ще одну ваду: деформовані взаємини державного управління та приватного бізнесу, зокрема у сфері фармацевтичних послуг. І ось чому.

Якщо подивитися з цього боку, то не можна казати, що державне управління не готувалося до початку епідемії. Чиновники активно засідали, утворювали штаби, розробляли плани, які ж самі завзято виконували. Проте, енергія чиновницької активності влади вирувала у паралельній площині до приватного фармацевтичного бізнесу. Бо демонтувавши командно-адміністративну систему законодавець, свідомо чи ні, фактично створив систему паралельних вимірів: влада не може диктувати бізнесу скільки й чого саме виробити або закупити. За геніальним задумом законодавця, виробник товарів і послуг, який, за здоровим глуздом, керується прагненням чесно заробити якомога більше, враховуючи поради уряду, та керуючись прогнозованим співвідношенням попиту-пропозиції, сам мав би виконувати цю суспільну функцію. Очевидно, що в даному випадку похибка – у сподіванні на здоровий глузд та ілюзія у формулі «чесно заробити». Бо можна, за існуючих умов, із значно меншими зусиллями та фінансовими витратами заробити нечесно: створити штучний дефіцит і нарощувати прибутки просто піднімаючи ціни. Хіба не це ми спостерігаємо сьогодні? Тим більше, що, виходячи із формулювань чинного законодавства встановити факт корпоративної змови, а тим більше, довести його у суді – практично неможливо.

Тетяна Бахтєєва - головний оППозиційний законодавчий куратор охорони нашого здоров'я

Ситуація взаємин влади і бізнесу ускладнюється й суб’єктивним фактором. Принциповий, як він себе вважає, «риночник» Президент Віктор Ющенко, жорстко, своїми Указами призупиняє будь-які директивні спроби уряду. За версією гаранта, влада має домовлятися з бізнесом, досягаючи компромісу. Проте, ми, виборці, жодного разу не почули, в чому саме має полягати компроміс влади з бізнесом, якщо той явно не бажає бути законослухняним? Може зараз, коли за вашу принциповість, ваші виборці сплачують своїм здоров’ям та життями, ви, Вікторе Андрійовичу поясните, нам, сіреньким, ваш геніальний алгоритм під назвою «компроміс»? А головне, чому ви досі не виклали його суспільству у вигляді законодавчої ініціативи? Наразі ми почули від Президента лише загадкове: «треба міняти систему»…

Не дивує навіть і те, що серед 450 народних обранців досі не знайшлося жодного, хто б критично поглянув на цю ситуацію та реалізував своє право законодавчої ініціативи, аби виправити «похибку» попередників. Адже, судячи із полум’яних промов, які ми часто-густо чуємо у їхньому виконанні, метою життя кожного із них, нами обраних, є саме наше з вами благополуччя. Чи ми, пересічні громадяни, не можемо конкурувати із грошовитими лоббістами-замовниками певних рішень? А може така ситуація цілком улаштовує багатьох обранців-мільйонерів з депутатськими мандатами? В усякому разі, ми бачимо лише унікальний консенсус між правлячою більшістю і опозицією. До речі, головний парламентський Комітет, який мав би законодавчо опікуватися нашим здоров’ям друге скликання поспіль очолює лікар-терапевт вищої категорії, кандидат медичних наук, доцент кафедри клінічної фармакології Донецького державного медінституту Тетяна Бахтєєва. Вона, окрім медичної освіти, має й економічну. Тобто, судячи з усього, її знання цілком дозволяють внести корективи у існуючу систему, принаймні у системах і забезпечення ліками населення, і безпосереднього лікування. Та й кредо її політичного лідера Віктора Януковича «Україна – для людей» – нібито до цього зобов’язує. Звичайно, якщо людьми вважати нас, пересічних українців. Проте, від неї поки нічого, окрім корпоративних агіток – не чутно. Це, як каже у рекламі Віктор Федорович, його конкретний результат.

До речі про систему. Систему охорони здоров’я. А точніше – про її залишки. В цій царині форма вже давно знаходиться у стані антагонізму зі змістом. Зовсім донедавна наша країна демонструвала всьому світові прогресуюче економічне зростання: зростав ВНП, зростали надходження до бюджету, зростав добробут громадян. Здавалося, мала б спостерігатися й відповідна динаміка покращення якості медичного обслуговування кожного громадянина. За логікою, мали б розбудовуватися й усучаснюватися поліклініки та лікарні. А що відбувалося насправді? А насправді – громадяни заходячи у звичайну поліклініку чи потрапляючи до лікарні опинялися у найгіршому варіанті минулого. Тобто, у такому собі раритетному заповіднику загнивання соціалізму: від інтер’єру до обладнання. Від сьогодення в цих заповідниках з’явилися хіба що далеко не соціалістичні приватні аптечні кіоски, в яких хворі, або ж їхні родичі повинні купувати практично все: від перев’язочних матеріалів до ліків. При цьому, хвороба стала буквально покаранням для родини: чим важче хвороба – тим тяжче покарання для близьких. Я цілком відповідально це можу стверджувати, тому, що сам пройшов цей іспит, пару років тому, потрапивши у тяжкому стані до типової районної лікарні. Не десь у глибинці, а у сорока кілометрах від вулиці Банкової, де працює гарант моїх і ваших конституційних прав. І я вдячний долі не тільки за те, що вижив, а й за те, що на власні очі побачив, в яких умовах виживають пересічні українці. Ті самі, які є джерелом влади в Україні.

Президент Віктор Ющенко з народом

Коли я прийшов до тями у палаті-боксі інфекційного відділення, то побачив, що поруч на семи (!) ліжках лежать такі ж самі хворі з різноманітними інфекційними хворобами, включаючи й гепатит. Санвузол працює умовно, тобто, що таке гаряча вода із крану хворі не знають, а лікарі – не пам’ятають, коли вона була. Німим свідченням що таки колись була – є кран та залишки душової кабінки. А на стінах і стелі боксу – комарі. Попри те, що за вікном – зима. Як пояснили знаючі громадяни, ця живність освоїла підвал, де проходять водо-каналізаційні комунікації. Зрозуміло, сам факт, що ці комунікації ще діючі – є ще більшим дивом, ніж самі комахи. Але пори це, прості сільські лікарі, які вже з десяток років працюють у, без перебільшення, екстремальних умовах, не тільки жодного разу не допустили виникнення вторинного ураження хворих, а й ще примудрялися виліковувати небезпечні хвороби в умовах, які шокують будь-кого. Бо вони просто звикли мовчки робити свою справу, напевно тому, що знають – для тих, кого спіткало лихо саме вони є останньою надією…

А навкруги – благодатна земля: українські чорноземи. На них, мов гриби після дощу – на очах ростуть маєтки та котеджні містечка. Воно й зрозуміло: коли країна на підйомі громадяни вкладають гроші у добробут. Тільки от чомусь цього самого підйому не спостерігалося, як мені вдалося дізнатися, у місцевому бюджеті. Зокрема, від продажів землі, але це – вже інша величезна системна вада, яка потребує окремого дослідження. Наразі можна лише звернути увагу на те, що існує прямий зв’язок між станом місцевої медицини, як споживача бюджетних коштів, та земельного дерибану за активної участі як місцевих, так і столичних посадовців. Можу хіба що додати, що мешканці міста, лікарям якого зобов’язаний життям, неодноразово зверталися щодо очевидного злочинного дерибану і до правоохоронців, і у парламент, й особисто до Президента, який бував у цьому місті неодноразово, проте, як кажуть: віз і нині там, хіба що наповнений під зав’язку макулатурою з відписками посадовців народові. Як і на своєму стільці злодійкуватий мер міста, який публічно видав перл, що якнайточніше характеризує сучасний стан влади на всіх рівнях: «Між нами, злодіями, все має бути чесно».

Отже, пошесть в Україні розпочалася не зараз, і не вчора. Вона триває не перший рік, бо судячи з того, що мені довелося побачити на власні очі – палати у інфекційному відділені типової районної лікарні не були порожніми й декілька років тому та були наповнені і хворими на гепатит, і хворими на інші не менш суспільно небезпечні хвороби. Не настільки масові, як грип чи ГРВІ, проте реально існуючі й не менш, а можливо, більш загрозливі для кожного з нас. І те, що ми спостерігали у жовтні-листотаді у Тернопільщині, Львівщині та інших регіонах – є лише наслідком, але аж ніяк не причиною. Наслідком цілком логічним й закономірним з низки хронічних хвороб влади й самого суспільства, які наразі набули ознак гострої хвороби. Хвороби, яка має завершитися кризою, і будемо сподіватися – одужанням. Але, щоб це сталося, ми мусимо для себе чітко з’ясувати причину хвороби, її походження і стратегію лікування, а не бути слухняними маріонетками у брудних рученятках та виконавцями масовки лохотронних технологій…

Далі буде…