Транзитом через Україну в нікуди?

Автор/джерело -  © Ігор ЛОСЄВ, “День” 

Малоросійство як форма духовної інфантильності інтелектуальної верхівки нації часто призводило в Україні до століть неволі. Втім, ще не пізно розділити відповідальність зі своїм народом за спільну з ним долю, вірячи в те, що вона буде кращою.

Ці вибори, на яких так багато поставлено на карту, коли доля країни може бути вирішена на досить довгий період (якщо не назавжди), заставляють кожного громадянина України взяти на свою совість величезний тягар відповідальності. Ми переживаємо екзистенціальний виклик на останній межі, стоячи, без жодного перебільшення, над історичною прірвою. Вибір справді не дуже відрадний, але іншого немає. У грудні 1981 року польський генерал Войцех Ярузельський, який, на думку багатьох аналітиків, врятував Польщу від повторення чехословацької трагедії зразка 1968 року, звертаючись до поляків, сказав: «Бувають ситуації, коли нації доводиться робити вибір не між добром і злом, а між більшим і меншим злом». Так, сьогодні вибір не настільки однозначний і зрозумілий, не настільки надихаючий, як 2004 року, але не менш доленосний і ще більш небезпечний. Може статися так, що всі жертви впродовж останніх 20 років, усі колосальні зусилля, всі надії виявляться марними. А можливо, й ні.

Цей вибір неабиякою мірою залежить від тих, кого називають «володарями дум», представників елітарної української інтелігенції.

А вони — люди дійсно талановиті, успішні, відомі у світі, які є для світу духовним обличчям України, не ображені визнанням, грантами, запрошеннями до найпрестижніших університетів, сьогодні частенько обирають надзвичайно дивну, якщо не сказати абсурдну позицію, яку можна висловити: «Чума на обидва ваші доми!» З цим можна було б погодитися, якби йшлося про неприйняття лише двох претендентів на вищу посаду в державі, але ситуація така, що «чума» досить реально може впасти на наш спільний український дім. Зарозуміле небажання копатися в убогому наборі, запропонованому нам певною мірою і В.А. Ющенком (зараз не вдаватимемося до деталей, але історія ще дасть оцінку його діяльності і бездіяльності, як дала її Грушевському, Винниченку, Поршу та іншим), на практиці означає реальну підтримку одного з двох кандидатів (так склалася виборча кон’юнктура). Зрозуміло, цим елітаріям не доведеться в разі чого прожити невизначено багато років під «пацанською владою». Їх завжди приймуть Гарварди та Оксфорди, звідки вони зможуть час від часу робити високопатріотичні заяви, давати цінні поради українцям, які залишилися вдома, і писати есе про те, як вони вкотре втратили Україну. А товариш Сталін улітку 1941 року в аналогічній ситуації вжив набагато сильніше дієслово...

Загалом наші «володарі дум» демонструють звичайну емігрантську відстороненість від своєї країни. Це не звинувачення, а констатація об’єктивного факту. Знаю по собі, варто на місяць виїхати із Києва, як потім стільки ж доводиться знову входити в київське життя. Навіть Ленін у швейцарському краї проспав лютневу революцію в Росії, абсолютно не гадаючи, що вона станеться, і дізнався про неї з місцевих газет. Так, на Заході, де так часто вдаються до творчих радощів наші надзвичайно талановиті інтелектуали, будь-які вибори не можуть змінити долю країни і мільйонів людей корінним чином. У нас — можуть. Ось чому до них не можна ставитися із західною інтелігентською іронією. Так, вибір не широкий. Але він поки що є, і національно відповідальна людина повинна шукати різницю між претендентами на «булаву». І навіть якщо вона хоч трохи на користь Україні, то її слід взяти до уваги і підтримати. Більше того, потрібно використовувати свій авторитет, аби всебічно підсилювати цю різницю, укладаючи, скажімо так, публічну угоду про умовну підтримку в разі виконання кандидатом певних умов. Це було б справді (а не на словах) по-європейськи.

Нехай наші таланти не тішать себе тим, що вони виступають «Проти всіх» (як сказав Патріарх Філарет, президента на прізвище «Противсіх» в Україні бути не може) або взагалі не братимуть участі в голосуванні. Насправді, хочуть того чи ні, вони об’єктивно підтримують, голосують за одного з тих, хто йде до влади. І якщо «він» переможе, ці українські інтелектуали, які відсторонилися від важкого вибору, повинні будуть визнати свій особистий чималий внесок у такий результат виборів. Їм не вдасться полегшити свою совість...

Мені б теж хотілося вибирати між абсолютно світлим і абсолютно темним, але історія не надала нам такої можливості. Доводиться тяжко розмірковувати над нюансами.

Як писав Шевченко — «не дуріть самі себе!» У нинішній ситуації елітарна українська інтелігенція, яка не бажає робити непростий і відповідальний вибір між очевидною катастрофою та неочевидним порятунком, докладе свою руку до трагічної історичної поразки України. Вона може виявитися безповоротною...

На жаль, легковажність і безвідповідальність значної частини наших «володарів дум» вражає і пригнічує. Це, до речі, пояснення причин сумної долі України впродовж століть. Малоросійство як форма духовної інфантильності інтелектуальної верхівки нації часто призводило в Україні до століть неволі. Втім, ще не пізно розділити відповідальність зі своїм народом за спільну з ним долю, вірячи в те, що вона буде кращою. Коли потрібно робити дуже важку національну роботу, не слід боятися забруднити свій «білий одяг»...