Секрети країн, вільних від чиновницької мафії

Автор/джерело -  © Юрій ВИШНЕВСЬКИЙ, “Коментарі: Kyiv Weekly”, № 5, 12 лютого 2010 

Десятку найменш корумпованих держав світу утворюють країни, що розташовані в різних частинах світу, в різних кліматичних зонах, які сильно різняться за розміром території, структурі економіки, політичного устрою, історії розвитку, культурних традицій і т.д.

Але все ж таки у них є щось спільне, завдяки чому вони і опинилися зонами, вільними від організованої корупції.

Є три розхожих теорії щодо причин корумпованості чиновників.

Одна говорить про те, що вся справа в суспільному ладі: мовляв, корупція притаманна тоталітарним режимам і автократичним державам, а тому найкращим запобіжником і ліками від цієї напасті є демократія. Якби це було так, то в Україні хабарництво зникло б ще п'ять років назад, відразу після Майдану.

Друга теорія стверджує, що корумпованість державного апарату - доля бідних країн з слаборозвиненими ринковими відносинами, а в міру зростання ВВП та зміцнення конкурентних впроваджень у національній економіці, залежність бізнесу та громадян від чиновників стає все більш слабкою. Якщо й це правда, то нам потрібно просто запастися терпінням, яке ще залишилося, розпродати держвласність і чекати, коли економіка досягне європейського рівня.

Нарешті, третя теорія вказує на особливості національних традицій: нібито одні країни схильні до хабарництва і тому в них воно існувало споконвіку, а в інших його зроду не було, оскільки від нього захищала суспільна мораль. Якщо вірити цій теорії, то в Україні корупція буде процвітати завжди

Однак реальний світ, на щастя чи ні, влаштований інакше. Суспільний лад, стан економіки, історичні традиції - все це може заважати або сприяти поширенню корупції, але не більше того. Для викорінення хабарництва та подібних явищ треба щось інше: щоб цією метою переймалися і влада, і суспільство.

Якщо суспільство хоче, а влада - ні, суспільство може спробувати змінити владу. Якщо влада хоче, а суспільству все одно, влада може спробувати переконати суспільство. Але якщо ні у влади, ні у суспільстві немає волі до боротьби з корупцією, вони і далі будуть розважати одне одного розмовами про те, що цю боротьбу потрібно вести.

Сінгапурське диво

Прикладом того, як може перемогти корупцію бідна країна з авторитарним режимом і глибоко вкоріненими традиціями хабарництва, є Сінгапур. У момент отримання незалежності в 1959 році це була злиденна країна, якій доводилося імпортувати навіть прісну воду й будівельний пісок. Однак уряд на чолі з Лі Куан Ю поставив перед собою амбітне завдання перетворити Сінгапур у фінансовий і торговий центр Південно-Східної Азії. Для цього було необхідно залучити іноземних інвесторів, але вони не поспішали приходити з огляду на високий рівень корупції в країні.

"Корупція є однією з рис способу життя азіатського. Люди відкрито брали винагороду, це було частиною їх життя ", - писав Лі Куан Ю в своїх мемуарах. Боротьба з корупцією почалася зі спрощення процедур прийняття рішень і видалення будь-якої двозначності в законах, аж до таких радикальних заходів, як скасування будь-яких дозволів та ліцензій для підприємницької діяльності. Були різко підняті зарплати суддів, на суддівські посади були залучені кращі приватні адвокати. Зарплата сінгапурського судді досягла кількох сотень тисяч доларів на рік, а в 1990-і роки - понад $ 1 млн. Держслужбовцям, що займають відповідальні посади, зарплати було піднято до рівня, характерного для топ-менеджерів приватних корпорацій (до $ 20-25 тис. на місяць ). Зараз місцева бюрократія вважається однією з найефективніших у світі і найбільш високооплачуваною - заробітки сінгапурських чиновників вищі, ніж у рівних їм за статусом службовців у США.

При цьому про демократію в цій країні можна говорити лише з дуже великою натяжкою. З 1965 року в країні політично домінує одна партія - "Народна дія", опозиційні партії хоча й представлені в парламенті, але діють в умовах обмеженої свободи слова, неодноразового придушення мітингів та демонстрацій. Сам Лі Куан Ю правив країною з 1959 по 1990 роки, а з 2004 року уряд очолює його старший син Лі Сянь Лун.

Проте бажання перемогти корупцію у Лі Куан Ю було настільки сильним, що він не робив винятків не тільки для великих представників своєї партії, але і для членів своєї сім'ї. У 1960 році був прийнятий акт про запобігання корупції. Він збільшив тюремні терміни за хабарі і дав агентству по боротьбі з корупцією (АБК), директор якого підпорядкований безпосередньо прем'єр-міністру, повноваження затримувати потенційних хабарників, проводити обшук у них в будинках і на роботі, перевіряти банківські рахунки і т.д. Пізніше покарання за хабарі кілька разів посилювали, наприклад, в 1989 році ввели конфіскацію майна. АБК ініціювало розслідування навіть проти близьких родичів Лі Куан Ю. Декілька міністрів, викритих у корупції, були засуджені до різних термінів ув'язнення, покінчили життя самогубством або втекли з країни. Серед них були і давні соратники Лі Куан Ю, такі як міністр охорони навколишнього середовища Ві Тун Бун. Саме так Сінгапур став одним з найменш корумпованих держав світу.

Змінилося і ставлення сінгапурців до корупції: до боротьби з хабарництвом підключилися спеціально створені громадські комісії. Щоб колишня терпимість суспільства до корупції змінилася на активне неприйняття, Лі Куан Ю заявив, що конфуціанський обов'язок допомагати своїй родині, родичам і друзям повинен виконуватися тільки із залученням власних, а не державних коштів.

Що ж стосується бідності, то разом з викорінення корупції у країну стало надходити все більше іноземних інвестицій. І хоча в 1959 році слова Лі Куан Ю "ми побудуємо державу, яка не просто виживе, але і перевершить інші країни" ніхто не сприйняв всерйоз, - але вже через три десятиліття Сінгапур обігнав за рівнем доходів на душу населення Велику Британію. Таким чином, бідність не стала великою перешкодою в боротьбі з корупцією, а ось боротьба з корупцією виявився дуже ефективним засобом для подолання бідності.

Просто так навіть традиції не підтримуються

Серед цілком демократичних країн теж є такі, де корупція процвітає, і такі, де найменші її паростки викорчовується на корені. Наприклад, за даними опитування Eurobarometer, 78% європейців переконані, що проблема корупції актуальна для їхніх країн. Але якщо в Греції корупцію вважають актуальною проблемою 95% населення, то в Данії - лише 22%.

Якщо запитати самих данців про їхні способи боротьби з корупцією, вони не скажуть нічого виразного. Більшість (за винятком хіба що тих, хто стикався з цим явищем в інших країнах) взагалі не розуміють, як може існувати корупція. Влада теж начебто не приймає особливих заходів для запобігання хабарництва. Більш того, законодавці отримують порівняно невелику зарплату, на рівні начальника відділу рядового міністерства, що, здавалося б, має підштовхувати їх до пошуку "лівих заробітків". Однак секрет некорумпованості датських чиновників полягає не в традиції, а в тих, завдяки кому ця традиція підтримується. У ролі корчувальників паростків корупції виступають ЗМІ: чиновник, якого мас-медіа хоча б запідозрять в корупції, може відразу прощатися з кар'єрою. Це стосується і депутатів: їхнє особисте життя нікого не хвилює, але найменші нестиковки у звітності про доходи і витрати відразу привертають увагу ЗМІ.

Схожа ситуація і у Фінляндії, де ніколи не створювалися спеціальний закон про корупцію або спеціальні органи для боротьби з нею. Державна політика профілактики та припинення корупції викладена у загальнонаціональній "Програмі по боротьбі зі злочинами в економічній сфері", що була прийнята в 1996 році. Власне слово "корупція" в кримінальному кодексі Фінляндії навіть не згадується, натомість йдеться про хабарництво чиновників, за яке передбачається покарання від штрафу до тюремного ув'язнення на строк до чотирьох років, залежно від серйозності правопорушення. Але це не означає, що корупції в країні ніколи не було. У перші повоєнні десятиліття (1945-1954 роки) були засуджені за отримання хабарів 549 осіб, у 1980-1989 роках таких вироків було винесено 81, а в 1990-х - лише 38. У поточному десятилітті щорічно розглядаються три-чотири справи за звинуваченням у хабарництві і стільки ж - у дачі хабара. За останні 20 років були звільнені або самі пішли у відставку з юридичних чи етичних міркувань понад 30 членів уряду і вищих урядових чиновників. У 1993 році, вперше за післявоєнні десятиліття, був скликаний спеціальний державний суду для розгляду справи колишнього міністра торгівлі і промисловості, депутата парламенту від Партії центру Каука Юхантало. Він звинувачувався в тому, що під час перебування міністром сприяв видачі державних гарантій для одного з фінських банків, який знаходився на межі банкрутства, - взамін на отримання, за допомогою цього банку, кредитів для власного бізнесу. Відповідно до рішення суду Юхантало був позбавлений депутатського мандата. У тому ж році в пресу просочилися відомості, що колишній міністр промисловості і торгівлі, депутат парламенту, голова Соціал-демократичної партії Ульф Сундквіст також сприяв видачі кредиту під урядові гарантії банку, в якому він мав власний інтерес і який перебував на межі банкрутства. Сундквіст, звинувачений у злочині (а він, до речі, вважався одним з найбільш вірогідних претендентів на пост Президента Фінляндії), подав заяву про відставку з поста голови СДПФ. Пізніше окружний суд Гельсінкі засудив його до виплати грошової компенсації за завдану шкоду. Вказані випадки, а також кілька інших (корупція у фірмах "Салора", "Валки", "Ноппа", "Метро") стали широко відомі саме завдяки виступам ЗМІ. Оскільки випадки рідкісні, то вони викликають великий суспільний резонанс, і влада не може це ігнорувати.

Про те, що традиція просто так не підтримується, свідчить і досвід Нової Зеландії. Нащадки британських переселенців будували нову державу, навчаючись на помилках як власне Великобританії, так і Австралії (в 1901 році Нова Зеландія відмовилася від можливого приєднання до Австралійського Союзу). І навіть той рівень корупції, який був у цих країнах, новозеландці вважали неприйнятним. У Новій Зеландії державні діячі можуть зустрітися вам прямо на вулиці. Вони ходять без свити і охорони, і можливість поговорити з ними безпосередньо не обмежується нічим і ніким, а більше всього бояться вони журналістських звинувачень у зловживаннях. Хабарі поліцейським не прийняті, а якщо хтось (наприклад, з колишніх країн СРСР) ще не освоївся з місцевими звичаями і спробує замість штрафу "дати на лапу", його чекає ще один штраф або навіть арешт.

Але, незважаючи на цю ідилію, державний гімн, затверджений в 1977 році (його текст був написаний ще в 1870-м), має наступні рядки:

Боже, захисти нашу вільну землю
Від чвар, заздрощів, ненависті.
І вбережи нашу державу від корупції.

Не допустити корупції - стало національною ідеєю новозеландців. І ця ідея спрацювала.