Книжкова війна

Автор/джерело -  © Ніна Кур’ята, ІМІ 

Сьогодні мені вкотре стало соромно за свою державу. Точніше, за окремих представників її політичної та культурної еліти (не будемо брати це слово в лапки, адже сьогодні кожен визначає приналежність до еліти на свій лад). Вкотре державні чиновники і невтомні борці за «процвітання» та «відродження» нашої «солов’їної», «калинової» (список можна продовжувати) мови підписалися під власною безпорадністю.

Наприкінці минулого тижня уряд вирішив обмежити імпорт літератури іноземною мовою. Якщо бути більш точними – рішення стосувалося насамперед російськомовної літератури. Своє рішення чиновники обґрунтували тим, що торік наклад друкованих видань українською значно поступався завезеним в Україну російським. Приблизно 54 мільйони примірників проти 70 мільйонів.

Кількість найменувань книг внутрішнього ринку торік, у порівнянні з 2004 роком, зросла на 6-7% - так говорить статистика. У той же час, в 2005 році, у порівнянні з 2004 роком, тиражі україномовних книг знизилися на 8%. 61% від усього офіційного тиражу становлять україномовні книги, а 31% - російськомовні.

"Це диктує нам те, що внутрішній ринок треба захищати від серйозної конкуренції", - сказав віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань В’ячеслав Кириленко. Саме так – не розвивати його треба, не допомагати виготовленню якісної вітчизняної книгопродукції в потрібній кількості, не сприяти поширенню кращих зразків сучасної літератури в усіх містах і селах, де ще залишилися люди, які вміють читати, а обмежувати імпорт іноземної продукції (напевно, якщо в постанові не вказано «російської», то це стосуватиметься і польської, і німецької, і португальської, і взагалі всіх книг і всіх літератур?..)

Але чомусь виникає думка, що таке рішення викликане саме станом російської мови і російської книги в Україні. За останні пару тижнів російська мова отримала статус регіональної в семи містах та регіонах. "Стан української мови, культури є настільки загрозливим, що всі заходи уже виправдовуються", - сказав письменник Іван Драч. Так, стан мови є загрозливим – але чи покращиться він від заборони ввезення іноземних і, зокрема, російських книг? Наскільки ми всі можемо пригадати, будь-які заборони на ввезення тягли за собою процвітання не «вітчизняного виробника», а контрабанди.

«Без крайньої потреби…»

Товариство щодо підтримки української мови "Просвіта" в особі його голови, письменника Павла Мовчана закликало громадськість «без крайньої потреби не читати книжок російською». На мою особисту думку, у нас зараз «без особливої потреби» взагалі ніхто книжок не купує і не читає – на це завжди бракує або часу, або грошей. Але якщо світовий бестселер ще не перекладено українською (і, можливо, не планується в високих кабінетах) – хто тоді визначатиме «крайність» цієї потреби? Чи, може, товариство «Просвіта» ім. Тараса Шевченка складе список книг російською мовою, які підлягають прочитанню при «крайній потребі»? (Сподіваємося, туди увійшли б твори самого Тараса Шевченка?)

Іван Драч назвав серед українських бестселерів «Солодку Дарусю» Марії Матіос. Цитуючи його слова, навіть україномовні вітчизняні ЗМІ неправильно написали ім’я та прізвище письменниці – авторки бестселера (між іншим, лауреата Шевченківської премії, тож журналісти вже мали шанс це ім’я чути раніше – я вже не кажу про читання самого роману…)

Будьмо щирі: чого можуть домогтися можновладці своїм рішенням? Невже тоді кожна російськомовна родина (чи бодай значна їх частка) свідомо перейде на державну мову, яку так дбайливо взялися захищати чиновники? Невже там, де за 15 років Незалежності українська мова звучала хіба на офіційних заходах, вона стане лунати в парках, скверах і на дискотеках? Невже українська книга, яка в Україні бореться за життя всупереч багатьом постановам доморощеного – не закордонного! – чиновництва, враз отримає шалений попит в бібліотеках? Сумніваюся.

Максимум, чого можна домогтися такою постановою – це зміни процентного співвідношення української і російської книги на душу населення в Україні. От і все. Але чи побільшає від того кількість якісних, цікавих і популярних українських книг? Навряд чи. Отож, насправді чиновники знов піклуються не про людей, а про статистику: якщо співвідношення українського і російського є не на користь першого, тоді обмежимо друге. Проста арифметика: якщо не вдається збільшити чисельник, тоді можна зменшити знаменник – от і досягнемо більшого значення дробу! А саме це і треба для статистики..

На відміну від успіхів у благородній справі захисту рідної мови, ми отримаємо зовсім інший результат – і не важко здогадатися, який. Останнє рішення Кабміну тільки піділлє масла у вогонь тим, хто, живучи в російськомовному регіоні (і не маючи потреби вчити українську), з подвоєною силою візьметься волати про те, як гноблять його рідну російську мову. Ці люди, як то кажуть, «на чистейшем русском языке» розкажуть нам про порушення прав людини, громадянина, про те, що їхні діти відтепер не побачать віршів Пушкіна і Лермонтова в оригіналі, що російська література – одна з найсильніших у світі (і з цим важко сперечатися), і що, врешті, світочі української літератури Тарас Шевченко і Леся Українка також писали російською! А підсумком такої боротьби за права російської мови в російськомовних регіонах стане заклик негайно захищати свої спаплюжені права – та не просто оголосити російську мову регіональною, а якомога швидше приєднуватися до Росії!

Стратегічна лінія Росії

"Треба не просто скорочувати надходження літератури з Росії. Не варто, я гадаю, скорочувати Аверінцева, Пушкіна, енциклопедичну чи технічну літературу. Треба зупинити вал поганої літератури з Росії – всі ці бездарні детективи, порнографію, гламурні журнали, одне слово – сумнівне чтиво», - вважає народний депутат Лесь Танюк. Так-то воно так. Але давайте спитаємо себе: чи все погане чтиво – виключно російське? І чи немає у нас власних газет з українськими назвами, сторінки яких пістрявіють заголовками на кшталт «Івана Мясоєдова убили в електричці» або «Вітчим ґвалтував маленьку Ганнусю»? То з чим борються чиновники – з поганою літературою чи російською?«Визнання російської мови регіональною – це є російський план розколу України», – сказав на круглому столі на тему «Ні – мовному сепаратизму в Україні» голова Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Шевченка Павло Мовчан. Він застеріг усіх від «розколу України за етнічними принципами», і тут же пояснив, що цей план «розроблявся спільними зусиллями П’ятої колони і нашим «добрим» братом". От вам і небажання розколу за етнічними принципами…

Існування плану з посилення статусу російської мови підтвердив і Лесь Танюк. За його інформацією, «мовний парад» в регіонах – це тільки частина, і регіональний статус російської мови сімома регіонами не обмежиться. На думку Л.Танюка, в цьому полягає нова стратегічна лінія Росії: їй потрібен плацдарм в Україні, тому вона збільшила фінансування захисту російської мови.

А що робить українська сторона для захисту української мови, окрім того, що обмежує імпорт «конкурентів»? Чи багато було створено за роки Незалежності україномовних фільмів - не просто з залученням українського капіталу чи творчих одиниць, а саме україномовних – щоб ішли вони на широкому екрані і збирали велику аудиторію (не кажучи вже про гроші)?. Чи задоволені вітчизняні книговидавці системою оподаткування їхнього бізнесу? Якщо так, то чому вони час від часу збираються палити свої дітища під тим же самим Кабміном? Чи спромоглася держава за 15 років створити дійсно цікавий і популярний україномовний телеканал (я не про «1+1», який був першим комерційним україномовним каналом і довів, що україномовне телебачення може бути і цікавим, і успішним, а саме про державне телебачення), який би хотілося дивитися всім, незалежно від регіону проживання?

«Нам потрібна нова пропаганда»

На думку Міністра юстиції Сергія Головатого, для виховання справжнього громадянина та підтримки української мови треба зовсім небагато грошей. Треба лишень, щоб «на телеканалі "УТ-1" населення могло дивитися передачі про історію і культуру України не з 2 ночі до 6 ранку, а вдень або ввечері», а також, щоб «український гімн звучав на радіо, як колись щодня о 6 годині ранку звучав радянський». От і все.

"Нам необхідна нова пропаганда, тому що радянська пропаганда нас знищила", - вважає Головатий. Однак тут є одне але: в радянські часи пропаганду було проводити легше, тому що не було конкуренції. А хто сьогодні проконтролює, щоб населення України дивилося не серіали та ток-шоу (знову-ж таки, завезені з Росії), а «передачі про історію і культуру України» на УТ-1?

При Кабміні треба відновити мовну комісію, – вважає Лесь Танюк. Ця комісія змогла б займатися «культурним моніторингом» і визначати, яку літературу з Росії можна ввозити, а яку – ні. Вам це нічого не нагадує?

"Упродовж багатьох років в Україні політики не ставилися серйозно до мовної політики. Спочатку її ігнорували націонал-демократи, а тепер і помаранчева влада»,- вважає професор політології Оттавського університету Домінік Арел, який досліджує проблеми мовної політики у багатонаціональних державах. Цей професор, позбавлений характерної риторики з домінуванням штампів на кшталт «російська мова – мова окупантів» чи, навпаки, «русский язык – язык великой нации», може собі дозволити зробити простий висновок: «Російська мова в Україні залишається домінуючою в половині регіонів країни". І, в той же час, «державна політика залишається незрозумілою, права російськомовних громадян не врегульовані, а тому вони можуть бути по-різному розтлумачені бюрократами".

Справді, якщо статус регіональної мови – це можливість написати цією мовою заяву до місцевого суду або органів місцевого самоврядування – що ж тут поганого? (Згадаймо обіцянки Віктора Ющенка на Майдані: чиновники будуть говорити з громадянами тією мовою, якою громадяни до них звертатимуться. Пам’ятаєте? То, може, надаючи російській мові статус регіональної, представники Партії регіонів втілюють передвиборчу програму Президента Ющенка?..).

Канадський політолог бачить в усіх заходах, запропонованих Кабміном для «порятунку» української мови, не вихід з кризи, а «застосування адміністративних ресурсів, щоб створити враження, що проблеми нема". І наводить приклад Європи: якщо "принаймні 20% населення регіону говорить мовою, яка відмінна від державної, то їм забезпечуються мовні права, тобто можливість користуватися цією мовою у державних установах, школі і таке інше". А ось Міністр юстиції Сергій Головатий, навпаки, тяжіє до російської моделі: на його думку, українська мова в Україні повинна мати такий самий статус, як і російська в Росії.

"Повинна бути створена правова система, яка б забезпечувала використання української мови у цих регіонах разом з певними правовими гарантіями щодо використання російської мови", - наголосив він. В Росії немає двомовності, і російська мова істотно домінує, тоді, як Росія є федеральною державою. "А Україна хоч і унітарна країна, але українська мова не має такого статусу, як російська в РФ", - додав міністр.

За що боремося, панове?

За 15 років Незалежності Україна могла виростити вже не одне покоління молоді, яке б знало українську мову не тільки в контексті творів Тараса Шевченка – Івана Франка - Лесі Українки, а просто послуговувалось би нею в повсякденному житті. Ходило б в кіно, купувало б книжки цією мовою, і головне – думало б нею. «Якою мовою ти бачиш сни?» - пам’ятаєте? Однак у нас завжди існують системні перепони на шляху до цієї благородної мети: спочатку не було педагогічних кадрів, потім – підручників, потім вітчизняні книговидавці волали про бодай якесь пільгове оподаткування, переживали кризи жанру, кадрів і менеджменту вітчизняні ЗМІ… А, як то кажуть, «святе місце пустим не буває» - от і дивимось ми тепер копії іноземних – здебільшого, російських – телевізійних програм кількарічної давності, купуємо детективи, газети та решту всякого мотлоху, через який нас намагається виховувати інша держава. А ми тим часом волаємо про її «культурну експансію», «засилля чужинської книги» тощо… Тим часом, напевно, в жодній країні світу немає такого населення, яке б все без винятку в 6-й годині ранку слухало свій гімн, а після роботи дивилося б передачі «про історію і культуру» рідного краю. Однак, наважуся припустити, що навряд чи уряди цих країн піднімають статус національних мов шляхом обмеження імпорту книг від сусідів.

Я не думаю, що таке рішення Кабміну істотно вплине на популярність в Україні книжок Оксани Забужко чи Юрія Андруховича, які давно вже стали завсідникам європейських книжкових ярмарків і лауреатами численних міжнародних премій. І своєю популярністю вони завдячують, напевно, аж ніяк не українському урядові (яких за найновішу історію у нас було вже півтора десятки). Я не певна, що після обмеження імпорту російської книги до України всі побіжать купувати книгу Марії Матіос «Солодка Даруся», хоча Іван Драч і назвав її бестселером. Адже якісна література завжди мала менші тиражі, ніж масова, і це – закономірність в усьому світі. Навіть в таких країнах, які ми звикли брати за взірець «європейської демократії» (приміром, Велика Британія), існує попит на детективи, жовту пресу і «гламурні журнали» - чи хтось думає, що там усі поголовно зранку до ночі читають Шекспіра?..

Я не захищаю російську мову в Україні (оскільки виросла в російськомовному регіоні, я прекрасно пам’ятаю реакцію перехожих і пасажирів на українську мову). На мою думку, в російськомовних регіонах проблеми російської мови не має, даруйте цю тавтологію. Але давайте будемо чесними: за що – чи проти чого – борються наші чиновники?

За збільшення процентних співвідношень української і російської книг? Тоді треба не забороняти чуже, а розвивати своє – і не тільки книговидавництво, а і виробництво українського кіно- і телепродукту.

Проти низькопробного «чтива»? Тоді варто було б почати з виховання культурного попиту на високоякісний продукт (хоча на фоні світових тенденцій малоймовірно, що таке станеться: чим вищий рівень такого продукту, тим менша його аудиторія, а ринок є ринок. Елітарне чтиво ніколи не стане масовим, просто треба забезпечити людям і те, й інше). Проти засилля російських книжок на наших прилавках? Тоді треба починати з власного книговидавництва і з виховання читача для української книжки. Простим обмеженням надходжень попиту не збільшиш – на відміну від курячих стегенець, книга – це їжа все-таки духовна, і вона не входить до списку товарів життєвої необхідності на щодень. Але ми не придумали нічого кращого, ніж піти примітивним та безрезультатним шляхом, даючи активістам всіляких форм зайвий привід для розмов про нещадні утиски всього російського в Україні.

На мою особисту думку, до всього того, що відбувається з українською мовою і книгою в Україні, найкраще підходить, даруйте, російське прислів’я: «Пока гром не грянет – мужик не перекрестится». Спочатку ми на рівні держави не дбаємо про наявність якісного книжкового продукту, тоді як в Росії існує державна політика, і держава дбає про підвищення престижу книг і читання. Ми не бачимо проблем вітчизняного книговидавництва, поки видавці не спалять кілька десятків книжок перед Кабміном. Ми не дбаємо про престиж рідної мови, аж поки вона в окремих регіонах не захиріє настільки, що її вживання просто відімре «за ненадобностью». Ми проводимо шевченківські свята з портретом світоча національної ідеї в вишитому рушникові і ставимо чергову «галочку» для місцевого управління культури, вважаючи, що наша місія з популяризації української мови і культури на цьому вичерпана. І воліємо краще заперечувати факт домінування російської мови на половині наших територій, аніж визнати це, закріпити цей факт у межах правового поля, дати людям можливість вільного спілкування, але водночас піднімати саме в цих регіонах престиж і значимість української. А якщо кількість конкурентноздатного українського книжкового продукту нижча, ніж нам би хотілося, можна просто обмежити іноземний продукт до тієї кількості, щоб статистика була знов «на нашу користь». Ніколи не думала, що моя мова заслуговує на такі поліцейські методи.

А поки чиновники вживають екстрених заходів та створюють різноманітні комісії з вивчення і поліпшення, на всесвітніх книжкових ярмарках українські стенди і надалі являють собою жалюгідне видовище, де над кількакілограмовими фоліантами з історії козаччини незмінно висить портрет Тараса Шевченка в вишитому рушникові. До стендів інших країн шикуються черги, щоб придбати свіжу літературу, а Тарасу Григоровичу доводиться тільки спостерігати спини відвідувачів. І ніякі заборони та обмеження не змінюють цієї сумної картини. Чи довго це триватиме?