Обличчя влади очима українця

Автор/джерело -  © Сергій Дмитриченко, “Аратта-Україна ”, головред 

Чому українці традиційно не довіряють владі, а відтак не поважають осіб, які її здійснюють? Здавалося б, у такому ставленні ми бачимо явний алогізм. Адже, влада, згідно з чинним законодавством обирається народом на всіх її рівнях, і власне кого обрати – вирішують самі громадяни. Проте, ті ж самі громадяни вже через кілька місяців буквально плюються на своїх обранців.

Отже, давайте спробуємо знайти коріння цього, на перший погляд, парадоксального явища. Мені доводиться доволі часто слухати думки різних людей, в тому числі – щодо їхнього ставлення до влади. І саме на підставі цієї інформації, я можу стверджувати: для більшості українців обличчям влади не є ні Президент, ні прем’єр-міністр, ні губернатор, не є обличчями, по яких громадяни формують своє ставлення до влади ні народні депутати, ні депутати обласних рад. Бо вони сидять на бюрократичній драбині дуже далеко від пересічного українця і йому треба витратити чимало зусиль, аби потрапити на особистий прийом до «високопоставленого тіла». Та й візити до таких посадовців, як правило, закінчуються тим, що той, на кого скаржиться громадянин, врешті й «розбирається» по суті проблеми, ним же й створеній. Така вже в Україні совково-бюрократична традиція.

Насправді ж обличчями влади для більшості українців є селищний чи міський голова, депутати сільської чи міської ради, а у великих містах – депутати райради (там, де ці представницькі органи влади ще існують).
І які ж вони, ці обличчя, які нині закінчують свою каденцію і ті, що можуть прийти їм на заміну?

У столиці громаді просто немає з чого обирати, оскільки влада фактично позбавила киян такого права. Мер, якого в народі називають «Космосом», невідомо де: чи то у космосі, чи то за кордоном. Наразі столицею керує чиновник, якого одноосібно обрав всенародно обраний Президент. Погано чи гарно він керує президентський обранець – це поки що особливо непомітно, проте, головне в тому, що ніхто в нас, тобто столичної громади, не запитував і ми, громадяни Києва, ніяких повноважень чиновникові Президента не надавали. Але на цьому конкретному прикладі ми наочно побачили, що таке реальне самоврядування, нібито гарантоване нам, громадянам, Конституцією.

Приклад Космосу, проілюстрований численними кримінальними справами за фактами розкрадання грошей та майна столичної громади також засвідчив, як для нас, киян, що у столиці увесь цей час не було, як таких, ні правоохоронних органів, ні контролюючих державних інституцій, ні, навіть бажання місцевої ради, аби вчасно упіймати злодіїв «на гарячому» і показово віддати у руки правосуддя.
Чи є столиця виключенням з чіткого правила неухильного дотримання законності місцевою владою? На жаль, можу стверджувати, що явище столичного «Космосу» - є загальноукраїнською закономірністю.

Наприклад, у Херсоні – свій «Космос»: Володимир Сальдо. Це про нього, а не про когось іншого, екс-прем’єр, а нині Президент Віктор Янукович сказав, оглянувши місто на власні очі: «Побачивши, скільки сміття в Херсоні, в якому стані дороги, я можу сказати: у місті немає господаря. Якби потрапив мені до рук цей мер, коли я отримав би владу – то тільки б його шкура залишилася в мене в руках». Наразі, як стверджують пересічні громадяни, у Херсоні аж нічого не змінилося, проте, Сальдо нині, за підтримки партії «будівничих №1», знову націлився на місце міського голови.

У Харкові теж є свій «Космос» - член Партії регіонів Геннадій Кернес. Щоправда, він був в. о. мера тільки декілька місяців цього року, проте, харків’яни розповідають про нього легенди. Здебільшого, як про «авторитета» у колах, які м’яко кажучи, не товаришують із Законом. А як, власне, влада поважає громадян, які її ж обрали, вся Україна побачила на прикладі вирубки парку Горького. А про те, як насправді у Харкові функціонує конституційна гарантія на свободу слова – наочно свідчить зникнення редактора газети «Новий стиль» Василя Климентьєва та очевидна безпорадність правоохоронців у розслідуванні цієї кримінальної справи.

Це – типові приклади великих міст. Проте, у невеличких містечках ситуація мало чим відрізняється від великих міст і мегаполісів.

Поруч із столицею знаходиться місто Васильків. У ньому мешкає 40 тисяч громадян. Колись, а точніше 20 років тому, Васильків мав всі можливості для наповнення місцевого бюджету, аби задовольнити першочергові потреби мешканців. Сьогодні – все інакше.

Зовсім недавно, перебуваючи у редакційних справах у Василькові, я опитав громадян, чим їм запам’яталося перебування у владі міського голови Сергія Іващенка? Хтось пригадав, що у школах старі дерев’яні вікна замінили на сучасні. Щоправда, тут же уточнили: у вікнах одинарний склопакет, а роботи здійснювала фірма, близька до Іващенка. А щоб був тендер – не пригадують навіть депутати міськради. Серед змін, які сталися за каденцію чинного міського голови, опитані мною громадяни відзначили погіршення забезпечення дитячих учбових закладів. Якщо раніше дітей годували за рахунок бюджету, то нині – за рахунок батьків. А у дитячі садки, окрім грошей, батьки ще носять і продукти харчування. Як повідомив мені депутат міськради Юрій Крахмальніков, дитячі учбові заклади Василькова нині фінансуються приблизно на 55% від потреби. Але батьки й тому радіють, бо, наприклад, аби влаштувати дитину у дитсадочок, потрібно ставати у чергу з дня її народження, або заплатити хабара десь у межах 1000 грн. Ще, серед добрих справ місцевої влади громадяни назвали сезонне «латання» доріг та налагодження освітлення вулиць у центрі міста. До речі, що таке освітлення вулиць не у центрі – люди вже просто забувають, більш того, вже виросло покоління, яке навіть і не уявляє, що не центральні вулиці їхнього рідного міста повинні освітлюватися. До речі про освітлення. Васильків може бути цікавий для туристів та студентів технічних вузів: на вулицях міста можна побачити на стовпах електромереж діючі екзотичні трансформаторні підстанції, які вироблялися у СРСР у середині минулого століття. Щоправда, місцеві мешканці від цієї екзотики не у захваті – бо у разі поганої погоди: сильного вітру чи дощу, чи снігопаду декілька кварталів залишаються без світла. Буває, що на декілька днів, поки місцеві умільці-електрики не відремонтують ці музейні артефакти.

За словами мешканців міста тривалий час накопичуються і ніяк не вирішуються місцевою владою проблеми міських комунікацій, зокрема таке благо цивілізації, як централізоване водопостачання та каналізація – доступні далеко не всім, а проблема питної води загострюється з кожним роком і поступово наближається до критичної позначки. Централізоване тепловодопостачання може теж хіба що стати предметом для туристичної екзотики: у місті досі експлуатують котли минулого століття з ККД 30% та шаленим споживанням енергоносіїв, що в свою чергу відчутно б’є по сімейним бюджетам громадян та створює хронічну заборгованість міста перед постачальниками газу.

У занепаді будівництво житла. Точніше кажучи, перспективи молодій сім’ї отримати кватиру чи землю під забудову – вже стали подібними до мрій помандрувати на Місяць чи Марс. Бо, як кажуть місцеві депутати, земель запасу, за часів головування Іващенка, практично не залишилося, при тому, що й черга на отримання землі під забудову тільки зросла. За дивним збігом обставин, водночас збільшилися забудови киян та інших громадян, які ніколи не мешкали у Василькові.

А ще часи міського голови Іващенка запам’яталися місцевим громадянам активною боротьбою влади проти народу. Насамперед проти тих, хто наважувався публічно виступати у опозиції.

Я вже неодноразово про це писав. Зараз лише нагадаю хронологію цих подій.

26 вересня 2007 року загадково, у день виборів, безвісти зникла громадська активістка Олена Лавриненко. Справу досі не розкрито.

11 червня 2008 року в 01.35 був здійснений напад на громадського активіста головного редактора газети «Візаві» Сергія Бірюкова. В той же день о 03.02 був підпалений автомобіль дружини депутата Олександра Бабарики. Незадовго до того був здійснений напад на головного редактора Олександра Бабича. До цього були підпали агітаційних наметів опозиції та багато інших злочинних посягань, скоєних проти опозиційно налаштованих по відношенню до Васильківського міського голови Іващенка людей.

З приводу всіх цих протиправних дій стосовно громадських активістів міста протягом 2007-2008 років до Васильківського міськвідділу ГУ МВС України в Київській області надійшло 11 заяв. Жоден з зафіксованих подій злочинів не був до кінця розслідуваний, більш того, не всі заявники отримали навіть формальну відповідь.

13 квітня 2009 року серед білого дня у військовому містечку №11 на очах багатьох людей було здійснено напад на голову громадської організації «Рідне місто» Анатолія Боровика з нанесенням йому тілесних ушкоджень.

Впродовж 2010 року декілька разів невідомі особи били вікна в квартирі іншого опозиційного депутата Юрія Крахмальнікова, та вчинили підпали майна громадського активіста Віктора Панджакідзе.

9 червня 2010 р. близько 17 години група молодих людей, членів організації «Патріот України» здійснили напад на офіс Васильківської міської організації ВО «Батьківщина», де мала відбутися її конференція. В результаті спровокованої бійки декілька мешканців Василькова отримали тілесні ушкодження.

6 липня 2010 р. в офіс міської організації партії «Фронту змін», в якому на той час був голова організації, о 03.30 у вікно було кинуто гранату. Справу фактично не розслідувано, потерпілого про хід слідчих дій не поінформовано досі.

24 липня 2010 р. близько 1 години ночі групою невідомих осіб було здійснено підпал двох автомобілів, які належать сім’ї опозиційного до Іващенка депутата Васильківської міської ради Богдана Корчинського, який до того ж заявив про свій намір балотуватися на посаду міського голови на виборах 31 жовтня 2010 року.

11 жовтня 2010 р. відбулася подія, яку місцеві мешканці назвали «Кришталева ніч». Приблизно о першій годині ночі у трьох магазинах, які належать опонентам ПР та чинного мера, невстановлені особи побили вітрини.

Окремо зазначу, що громадяни Василькова неодноразово зверталися зі скаргами на міського голову Іващенка до Президента Віктора Ющенка, в ГПУ, до народних депутатів України. Проте, хоча й іноді порушувалися формальні розслідування – вони закінчувалися нічим. І насправді, кому на столичному Олімпі потрібні пересічні виборці Василькова, які стратегічно не вирішують ні долю виборів Президента, ні депутатів парламенту?

Нині у Василькові, як у решті країни, йде запекла передвиборча боротьба. За одностайною думкою більшості опитаних мною громадян, це – найбрудніші вибори за всю сучасну історію міста. Тільки за фактами порушень чинного законодавства виборчкомом до суду було подано 147 позовів. Підкреслю, така кількість скарг не у мегаполісі, а у місті де 40 тисяч населення і лише 18 виборчих дільниць. Дії Васильківського тервиборчкому були навіть предметом розгляду на засіданні ЦВК, яке скасувало незаконні рішення про відмову кандидатам у реєстрації. Власне, наскільки демократично відбуваються вибори у цьому місті можна легко переконатися навіть за наявністю наглядної агітації: у стороннього спостерігача, який завітає у Васильків, може скластися враження, що окрім Партії регіонів, у місті немає інших претендентів у місцеве самоврядування. При тому, що на міського голову вдруге претендує, тепер вже регіонал, Сергій Іващенко.

Втім, є, як не дивно, й інші кандидати.

Чи з’являться нові обличчя влади у Василькові?

На думку більшості опитаних мною мешканців Василькова, реальним претендентом на посаду міського голови є лідер місцевої організації партії «Народна довіра», голова громадської організації «Рідне місто» Анатолій Боровик. Хоча б тому, що чинний мер Іващенко за минулу каденцію не набув позитивної популярності в народі. Він хоч і має реальний адмінресурс і фінансові можливості, більшими ніж його опоненти, але трапляється так, що все це далеко не завжди гарантує бажаний результат.

Сам Боровик вважає, що шанси на перемогу в нього є, хоча й усвідомлює, що проти нього задіяні не тільки величезні фінансові ресурси, але й адміністративні можливості влади. Зокрема, він вважає, що будуть мати місце і фальсифікації, і провокації, і цілком можливо виборчком, у останній момент, може тупо зняти його з «дистанції» через якусь надуману причину.

Щодо чесності ТВК у Боровика є сумніви. Серед тих порушень виборчого законодавства, які мали місце під час реєстрації кандидатів, окрім загальновідомих, він назвав й нетипове: «Під час подачі документів на реєстрацію кандидатом, ТВК має висловити свої зауваження, а громадянин – має час і право їх виправити. Так наголошує закон. Наша ж місцева ТВК діяла інакше: відправляли з Києва листа з відмовою у реєстрації. Лист йде приблизно п’ять днів. Отже, громадянин, отримавши офіційне повідомлення виборчкому, у такий спосіб навіть позбавляється можливості оскаржити рішення виборчкому у суді». «Очевидно, що це – грубе порушення закону про вибори». – наголосив він.

Я поцікавився, а яка головна проблема місцевої влади у Василькові?

«Головна проблема влади – це недовіра громадян. І влада, яка не користується довірою і підтримкою громадян, просто приречена. Тому я твердо обіцяю людям: якщо вони мені довірять владу, я зроблю її максимально прозорою. Кожен зможе прийти у виконком і отримати відповідь, в тому числі – письмову на своє питання. Всі рішення місцевої влади друкуватимуться у місцевій пресі та на Інтернет-представництві влади. Більше не буде ні підпільних постанов, ні інших дій, які б викликали у громадян підозри у нечесності влади». – відповів Боровик.

Я заперечив, мовляв, чесність – це добре, але у місті накопичилося стільки проблем, що для їхнього подолання потрібен стабільний і великий бюджет. А відтак, чи має він і його команда своєрідний бізнес-план?

«Для того, щоб щось конкретне планувати, треба спочатку чітко знати фінансові можливості міської казни. Тому ми спочатку проведемо аудит. Проте, навіть без цього, кожному зрозуміло, що коштів значно менше, ніж прогнозованих витрат на подолання хоча б першочергових потреб міста. Отже, очевидно, що стратегічно важливо зробити такі умови, щоб до нас прийшли інвестори. Наприклад, надавати під інвестиційні проекти землю за символічною ціною, але під певні жорсткі зобов’язання. Другим стратегічним напрямком ми вважаємо створення максимально комфортних умов для підприємницької ініціативи кожної людини. Це і реальні надходження у міську казну, і продуктивне рішення проблеми безробіття. Третій напрямок – оптимізація роботи самої управлінської інфраструктури міста, впровадження сучасних управлінських технологій. Управлінський персонал, кожен працівник, має працювати ефективно, а чисельність має бути мінімальною. В наших умовах кожна копійка, вкладена платником податків в управлінця містом має приносити громадянинові максимальну віддачу. Як бачите – наразі на початковій стадії ми не плануємо ніяких ноу-хау, весь інструментарій загальновідомий, повністю відповідає і вимогам уряду, і Президента України». – наголосив Боровик.

Боровик вважає одним із шляхів вирішення нагальних проблем Василькова є постійний і продуктивний діалог влади з керівниками діючих підприємств. За останні роки такого діалогу не було. І відсутність порозуміння між владою і виробниками – має наслідком той занепад соціальної інфраструктури, який ми сьогодні бачимо. Підприємства виживають самі собою, а влада дивиться на них, м’яко кажучи, не доброзичливо. Це тому, що за ці роки Іващенко так і не зрозумів, що найбільшим і найнадійнішим інвестором міста мають бути самі його мешканці, які тут живуть і працюють. «Влада повинна створювати умови, щоб кожне підприємство заробляло якомога більше: тоді будуть і заплати працівникам, і інвестиції у соціальну сферу. І якщо бізнес це буде робити свідомо, бачити конкретну віддачу від цих інвестицій – проблем відчутно поменшає». – переконаний Боровик.

Проте, мене більше цікавила, конкретика. Наприклад, чому у Василькові, який є одним з найдавніших міст України, аж ніяк не розвивається туристичний бізнес, який до речі, потенційно міг би приносити у казну чималі гроші?

«Васильків – має всі можливості для цього, проте влада, яка є нині, їх просто не використовує. Наприклад, наше місто цілком мало змогу взяти участь у формуванні пізнавальних програм для туристів, які приїдуть в Україну на Євро-2012. Адже, Васильків зовсім поруч із Києвом і для того, щоб сюди приїхали потрібно лічені хвилини. Якщо мені люди довірять владу, то першочергово звернусь до урядовців, аби, якщо така можливість ще існує, потрапити до державних програм, які сьогодні відпрацьовуються з підготовки чемпіонату. Але, Євро-2012 – це лише стартовий проект. Насправді цілком реально відновити зв’язки з містами, які колись були побратимами Василькова. В нас практично ідеальні природні умови для відпочинку. Тому, звичайно, будемо вишукувати можливість для будівництва баз відпочинку. Для цього цілком реально розробити спільні проекти з Васильківською районною владою, від яких користь буде усім». – сказав Боровик.

Звичайно, спілкуючись з кандидатом у мери, неможливо було обійти увагою соціальні проблеми. Найгостріша з яких – житло.

«Сьогодні, чесно кажучи, житлове будівництво у Василькові, м’яко кажучи у занепаді. Як вирішити проблему? По-перше, треба вишукати місце і дозволити тим громадянам, які мають кошти, вкласти їх у будівництво і гарантовано отримати житло. По-друге, ми обов’язково проведемо ревізію земельного фонду і якщо виявиться, що хтось отримав землю незаконно – через суд ми її повернемо у власність громади. По-третє, врешті буде вирішена проблема з чітким визначенням меж міста та розробкою генплану забудови. Водночас ми розпочнемо активний діалог з Міністерством оборони – адже, це абсолютне неподобство, коли офіцери української армії не мають нормальних умов життя. Врешті, військові – це наші громадяни, виборці, які мають рівні конституційні права з усіма. І я вважаю, що ми не можемо чекати, поки у держбюджеті з’являться необхідні кошти». Боровик пропонує долати проблему спільно. Як можливий варіант вирішення цієї проблеми він пропонує спочатку побудувати менш комфортне і не дороге соціальне житло, що значно краще ніж совітський гуртожиток, а потім вже будуватимуться капітальні будинки, де військовим, після звільнення зі служби, буде гарантована власність на помешкання. «На сьогодні головне не розмови, а конкретні справи. Принаймні я можу публічно завірити – при мені ніякого дерибану не буде. Все буде робитися публічно і відкрито». – наголосив Боровик. «Але, на жаль – житло це далеко не єдина кричуща проблема. У Василькові треба негайно вирішувати питання і з постачанням питної води, і з комунікаціями, які вкрай зношені, і з централізованими теплопостачанням. Ті котли, які зараз експлуатуються, не тільки застарілі, а й занадто дорого коштують і громадянам, і бюджету міста». – додав він.

Я підкреслюю, що не маю жодного наміру брати участь у агітації за когось чи проти когось. Проте, як громадянин своє країни – маю визначену громадянську позицію.

Оскільки влада Василькова у різний спосіб заважає кандидатам не від «партії будівничих №1» донести до виборців свою позицію, я вважаю за свій громадянський обов’язок захистити конституційне право громадян.

І мене, у цьому зв’язку, непокоять ті принципи, за якими Партія регіонів формує керівні кадри у регіонах. Я шукаю відповіді і не можу найти пояснення: навіщо регіонали мобілізували у свої лави осіб, які м’яко кажучи, не популярні серед виборців і навряд чи можуть пишатися якимись досягненнями на користь держави і народу? Навіщо партія, яка перемогла на виборах Президента, висуває кандидатами у місцеві органи влади осіб з кримінальним минулим?

Хіба важко було знайти більш прийнятні кандидатури, принаймні без «хвостів» негативу? Навіщо демонструвати абсолютно непотрібну і навіть кумедну «фішку» з номером один у виборчому списку в кожному регіоні? Навіщо на увесь світ демонструвати абсолютно наглий і примітивний адмінресурс під час реєстрації кандидатів? Навіщо забороняти чи обмежувати можливості агітації опозиціонерам?

Якщо хтось вважає, що у такий спосіб особи, що тимчасово обіймають владні посади, демонструють нам свою силу, то можу їм повідомити: насправді всі ці дії сприймаються не інакше, як прояв патологічної слабкості влади. Влади, яка, що очевидно, панічно боїться народу, який її обрав. А ще більше ці посадовці бояться вільних і демократичних виборів, бо розуміють – чесної перемоги не здобути.

Тільки нечесна перемога – це лише ілюзія влади, яка рано чи пізно закінчується. І натомість приходить тваринний страх. Страх неминучої розплати.

Мені вже доводилося бачити тваринний страх в очах компартійних функціонерів у 1991 році, коли народ не побажав жити далі у комуністичному «раю» і вони чекали, що до них поставляться, як вони ставилися до своїх опонентів. Але українці – люди добрі і шляхетні: лежачого не б’ють.

Вдруге щось подібне я бачив в очах функціонерів у 2004 році. Але й тоді минулося, бо влада опинилася у того ж самого кучміста-невдахи та його «любих друзів».

Але в мене знову питання: чи варто випробовувати долю в третій раз? Невже двох попередніх не вистачило, щоб зрозуміти: всіх українців поставити на коліна просто не вдасться. І не факт, що втретє переможе народна шляхетність.