Скансен: вітряки в неволі

Автор/джерело -  © Ірина Пустиннікова, бюлетень «Український Музей»  

На вулиці Світловодській, 2 в Чернівцях знаходиться обласний державний музей народної архітектури та побуту. Простіше (і коротше) кажучи – скансен, один із шістьох, існуючих в Україні.

Якщо раптом слово «скансен» звучить незрозуміло, пояснимо: в 1891 році у Стокгольмі етнограф Артур Хацеліус відкрив перший в Європі етнографічний музей просто неба. Назва знаменитого на весь світ Скансена скоро перетворилася з власної на загальну. Так називають оази давнього побуту, коли хати крили очеретом і не вміли користуватися компьютерами.

Популярність ідеї створення музеїв просто неба спонукала й чернівчан не відставати від музейної моди. Ще в 1906 році на засіданні Наукового товариства в Зальзбурзі Володимир Залозецький, сенатор, директор музею народовідання та популярний у Чернівцях меценат, вирішив увічнити дерев’яні пам’ятки Букового краю.

Між задумом і реалізацією пройшло кілька десятиліть та одна світова війна. Та в 1934 році справа зрушила з мертвої точки: на гору Цецин, де колись стояла фортеця Черн та де пан Володимир успадкував садибу, було привезено з Карпат селянську садибу. На схилах замкової гори, де Залозецький завзято навчав місцевих дітлахів кататися на лижах, дбайливо відтворили хату та господарські споруди, а вела до мінімузею гарна різьблена брама. Лише вона пережила Другу світову. Зараз аксакала чернівецького скансену можна побачити недалеко від входу до музею.

Місце для сучасного музею народної архітектури та побуту, створеного (чи відновленого?) у 1977 році, вибрали вдало: на схилах великого яру. Із протилежного боку на крила вітряків із заздрістю поглядають сучасні багатоповерхівки. Проте поруч зі скансеном Чернівці з обласного центру перетворюються на напівсільське поселення: одноповерхові хатки з городами, багато зелені, спокій.

З 60-х до 70-х років ХІХ століття десь тут неподалік була міська шибениця. Хоча від центру сюди неблизький шлях, подивитися на страти збирався чималий натовп: юрба завжди охоча до крові. Зараз замість сумнівної якості глядовищ можна поблукати музейною територією (8,65 га) та уявити, якими побачили Чернівці австрійські вельможі наприкінці XVIII століття, коли місто відійшло до імперії Габсбургів.

З усіх споруд, що розміщені в музеї просто неба, а їх тут понад три десятки, око відразу відмічає силуети трьох двоярусних вітряків, що стоять осторонь від старих сільських садиб. Їх привезли із села Рукшин на Хотинщині та Шишківців з Новоселицького району. Типові буковинці! У тих краях крилаті млини ніяк не відправляться на пенсію: і в ХХІ столітті стоять уздовж доріг, мелють муку, допомагають селянам. І ніякої залежності від газопостачання чи перебоїв з електрикою!

Колись працювали не лише крила: весь корпус вітряка обертався навколо стовпа, закопаного в землю. Довгі роки вітряки у скансені стояли без крил, як поранені птахи. Зараз вітер знову призивно свище поміж дерев’яними лопастями, кличе до роботи. Тільки відвикли музейні експонати працювати...

Між вітряками – біленька хатка. Корчма. Неподалік кузня. Одна родом з Кельменеччини, друга – з Хотинщини.

Ось невелика дерев’яна церква св. Миколая. Збудували її зі смереки в селі Драчинці на Кіцманщині. Дерев’яні храми – візитівки кожного українського регіону, а часом навіть і району. За їхніми силуетами можна вивчати географію Батьківщини. Ця споруда – так званого «хатнього типу», характерного лише для Буковини. Коли краєм володіла Османська Порта (XVI–XIX ст.), християнам не дозволялося зводити показні високі церкви. Стоять у селі хатини, а поміж ними й церква. Не було б хреста на високому даху, і не здогадатися б, що це храм. Драчинську церкву побудували в 1810 році, коли турки вже давно залишили Чернівеччину. Та будувати продовжували як і за яничар – сила звички.

Зрубна дзвін­ниця (1786) походить з с. Берегомет. Колись у її першому ярусі містилася комора із церковним майном, а другий займали дзвони, що кликали вірних до церкви.

Зайдіть усередину храму, щоб побачити ще один типово місцевий прояв мистецтва: ікони «буковинського примітиву».

Уздовж музейної «вулиці» вишикувалися за майновою ієрархією три селянські садиби: від хати бідняка до заможного обійстя.

Зрубну хату бідняка (1860) привезли до музею із с. Гаврилівці Кіцманського району. Дерево використовували в таких оселях лише як каркас, а щілини між кілками заповнювали сумішшю глини та соломи. Дах вкривали очеретом. Над плануванням приміщень довго не роздумували: сіни та кімната, ось і все. Поруч немає жодної господарської споруди: звідки в бідняка коні чи корова? Тож і стайні чи стодоли не треба. Немає навіть димаря: за нього довелося б платити чималий податок (подимне).

За плотом розташувалася хата позаможніше (1875). Таких у селах Кіцманщини, звідки вона родом, було на межі ХІХ та ХХ століть найбільше. Ті самі дерев’яні кругляки, взяті за основу, так само обмазані глиною; знову очерет на даху. Та хата вже трикамерна: хатчина, сіни та світлиця. А печей навіть дві: у хаті мешкало два покоління, для молодят зробили окрему піч. Поруч з хатою – комора для зерна, карник для свиней, курник, стайня та криниця. Жити можна.

Нарешті, найбагатша оселя із с. Рідківці Новоселицького району. Вона ж і найстаріша – з 1835 р. Бачите на даху невеликі отвори? Це димники, щоб не вчадіти в холодну пору року. А на обійсті – і велика стодола, і дві кошиці, і навіть клумби з квітами. Коли є достаток, є час подумати і про красу.

Остання перед церквою споруда на вуличці – примарія (30-ті рр. ХІХ ст.) із с. Ревне на Кіцманщині. Так на Буковині називали сільську управу. В одній її частині проводили засідання сільські депутати, в іншій розташовувалася жандармерія та житло для шефа жандармів.

Усі хати перетворені на музейні зали, де експонуються півтори тисячі експонатів: килими та посуд, одяг та реманент.

А якщо пощастить потрапити до скансену в дні новорічних свят, на Маланку чи Івана Купала, можна стати учасником справжнього народного свята.