Як чекісти провокативними методами руйнували зсередини потужний народний рух

Автор/джерело -  © Дмитро СНЄГИРЬОВ, “Буковинські старожитності” 

Провокації, терор та розстріли заручників стали нормою для чекістів. Основним методом стало «внєдрєніє» чекістів та завербованих колишніх повстанців до діючих загонів, аби ліквідувати керівництво та деморалізувати повстанські відділи. З цього розпочав свій кривавий чекістський шлях Дмитро Медведєв.

У лютому 1921 року тодішній головнокомандувач усіма збройними силами Російської республіки Лев Каменєв у доповіді Леніну про стан боротьби з бандитизмом змушений був визнати, що «банди на території України мають характер місцевих організацій, які користуються підтримкою та співчуттям населення. Сила банд коливається від 100—250 бійців і має загальну чисельність близько 2500 бійців».

У березні 1921 року V Всеукраїнський з’їзд Рад, організований більшовиками, прийняв рішення про посилення боротьби з «бандитизмом», тобто проти всіх своїх політичних супротивників, оголосивши це «государственной задачей первостепенной важности». У липні 1921 року в офіційній доповідній записці Каменєва згадується 18 повстанських загонів лише на Донбасі, які об’єднували близько 1500 кіннотників та мали 19 кулеметів.

«Допомога» з Росії

На час тих подій повітові надзвичайні комісії (тобто ЧК) в Україні були ліквідовані, бо для них тут бракувало працівників. Їхнє місце посіли так звані політбюро, які входили на автономних правах до міліції. Повітові ЧК були збережені тільки в небагатьох особливо важливих центрах Донбасу, наприклад у Маріуполі. Керували такими повітовими ЧК завжди відомі чекісти, яких направляли на цю роботу з високих посад в апараті губчека. Про це нині можна дізнатися з розсекречених архівів. Так, про «підбір кадрів» та їхню мету красномовно свідчать шифровки, які органи ВЧК передавали своїм низовим каральним структурам: «Як встановлено, контрреволюційні організації та угруповання добре обізнані з тим, що ВЧК даного часу вимушена на, так би мовити, деяку пасивність. Про те, що таке становище тимчасове, знає кожен з нас... Переконані, що ілюзії наших ворогів, які припускають думку про капітуляцію радянської влади, швидко розвіються, а веселі усмішки на їхніх обличчях зміняться на гримасу жаху і дикого тваринного страху перед лицем всеперемагаючої стратегії комунізму».

Не розраховуючи на місцеві кадри, з Росії для безпосереднього керівництва оперативною діяльністю органів держполітуправління цілого регіону України призначили більшовика Євдокимова. Сотні чекістів із різних губерній Росії відрядили в Україну. Серед них — відповідальний працівник Брянської ЧК Медведєв, якого призначили головою Старобільської ЧК.

Україна вирувала в антибільшовицьких повстаннях. Червона влада посилювала каральні заходи й терор. Тим часом V Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив амністію всім «бандитам», які бажали б припинити боротьбу. Амністія діяла до 15 червня, потім її продовжили ще на місяць. Згідно з офіційними даними, амністією скористалося приблизно 10000 повстанців. З–поміж тих, хто зголосився скласти зброю, були керівники штабу Махна — Звєрєв, Полєно, Вдовиченко. Проти останнього чекісти використали брудний провокативний метод. Його, важко пораненого, Махно скерував на лікування до Новоспасівки. Там у непритомному стані більшовики захопили Вдовиченка в полон. Піддавши страшним тортурам та моральному тиску, чекісти примусили його підписати заяву про перехід до більшовиків та звернення до повстанців про припинення збройної боротьби.

Частина повстанців перейшла на сторону влади під загрозою розстрілу. ЧК тоді вирішило використати їх, аби деморалізувати повстанське військо зсередени: одних «навчили, що казати» і відправили до повстанців, інших наказали розстріляти їхнім колишнім бойовим побратимам. Ця поразкова пропаганда поєднувалась із жорстокими репресіями проти поранених повстанців та їхніх сімей. До того ж, коли у чиїйсь хаті знаходили пораненого повстанця, карали й родину, в якій він переховувався. Подібні методи чекісти використовуватимуть у боротьбі проти повстанців на Західній Україні у 1940—50 роках.

Завербовані страхом

Провокації, терор та розстріли заручників стали нормою для чекістів. Основним методом стало «внєдрєніє» чекістів та завербованих колишніх повстанців до діючих загонів, аби ліквідувати керівництво та деморалізувати повстанські відділи.

У липні 1921 року Медведєв (той, що з Брянська), який тоді був уже начальником Старобільської ЧК, отримав інформацію, що у районі діє великий повстанський загін у кількасот шабель. Загін поводився пасивно, здебільшого, захоплював провізію. Отже, не мав міцного керівництва. Медведєв заслав туди завербованого ним чоловіка, колишнього штабс–капітана царської армії на псевдо Басня. Спираючись на колишніх повстанців, перевербованих та повернутих у загін, чекістам за чотири доби вдалося ліквідувати керівників загону, а самих повстанців — 350 шабель, — переконати добровільно зголоситися Совєтам.

Приблизно за такою самою схемою чекісти ліквідували загін Огнєва. Цей загін мав характерну деталь: після кожної операції його учасники розходилися по домівках та лісах, очікуючи наказів командира. Цим і скористався Медведєв. Загін, у складі близько сотні багнетів, застали зненацька біля хутора Семікозова у момент їхнього збору. Місце і дату Медведєв знав заздалегідь, бо за допомогою колишніх перевербованих повстанців сам їх і запропонував.

Але найбільш показовою операцією з використанням псевдоповстанських загонів стала ліквідація повстанського командира Івана Блохи, загін якого базувався у селі Бараніковка Біловодського району. Невелике формування в 50 шабель було активним і здійснило менш ніж за місяць десяток успішних операцій. Про перебіг подій під час чекістсько–військової операції збереглись мемуарні свідчення учасника, командира 14–го стрілецького полку 2–ї Донської дивізії.

22 червня 1921 року чекісти захопили у полон одного повстанця із загону Блохи. Під час допиту він розповів, що штаб загону разом iз командиром Іваном Блохою переховується в очереті біля села Бараніковка. Та, не знаючи місцевості і проходів, військові самостійно не наважились ліквідовувати повстанський штаб. У цей час на допомогу військовим прибув окремий загін ВЧК зі Старобільська. Мешканці села Бараніковка, які підтримували повстанців, не знали чекістів в обличчя. Тому «хлопці Дзержинського» вирішили видати себе за повстанський загін. Поширивши між селянами інформацію, що «новоприбулий повстанський загін» роззброїв та захопив у полон частину Червоної армії, чекісти спробували таким чином витягнути з очерету повстанців.

Орден за смерть

«24—25 червня загін ВЧК, видавши себе за бандитів, з’явився у селі Бараніковка та після короткого бою заарештував на очах у місцевого населення загін контррозвідників мого полку, чим викликав велику радість місцевого населення. Відразу ж командиру загону псевдобандитів пішли скарги місцевого населення на контррозвідників. В одного селянина взяли бика, в іншого — коней, у третього — барана та корову. Скаржились на те, що комуністи їх зовсім пограбували, відібравши останній хліб. Вони стали бити заарештованих, плювати їм в обличчя, кидати каміння, вигукуючи «Вот вам, сволочи–комунисты, разверстка», — писав у своїй доповідній командир Червоної армії. Така–от картина «народної любові» до червоних визволителів.

Після суду мешканців села над полоненими червоноармійцями старший загону ВЧК, який вдавав із себе та своїх людей повстанців, роздягнув червоноармійців, провів їх селом, аби мешканці переконались, що діють справжні повстанці. Червоних вояків закрили у хліву, випустивши звідти заарештованого полоненого повстанця. Запевнивши його, що в селі діє невідомий йому повстанський відділ, перевдягнені чекісти веліли повстанцеві привести до них на перемовини щодо спільних дій отамана Блоху разом із повстанським штабом. Переконаний в «істинності» повстанців, Іван Блоха разом зі своїми 20 соратниками прийшов до виконкому, де містився штаб ВЧК, і відрекомендувався місцевим командиром повстанських військ. Увечері того ж дня мав відбутися суд над полоненими червоноармійцями. У час, коли для штабу Блохи подали коней, щоб їхати на псевдосуд, Івана Блоху вбив командир загону ВЧК, а псевдоповстанці розправилися з керівниками повстанського штабу. Двом повстанцям вдалось утекти. Усе це бачили мешканці села, які зрозуміли свою помилку, але зарадити вже нічим не могли.

«Після ліквідації штабу Блохи контррозвідники мого полку були звільнені з–під варти, після чого разом iз загоном ВЧК розстріляли кілька десятків мешканців села, які проявили себе як люди, які співчувають повстанцям. 26 червня контррозвідники повернулися до свого полку. Начальник загону ВЧК вручив подяку мені, товаришу Баклушинському та всім червоноармійцям, які брали участь у проведенні операції», — зазначив у своїй доповідній командир полку.

28 листопада 1921 року колегія Донгубчека нагородила голову Старобільського ЧК Медведєва золотим годинником «за умелую и усиленную борьбу с бандитизмом в Старобельском уезде». Це була перша нагорода на довгому кривавому чекістському шляху Дмитра Медведєва. Через 20 років він у лісах Рівненщини знову використовував досвід провокацій та псевдозагонів, який він здобув на Луганщині, але вже у боротьбі із загонами УПА.

Могилу отамана Блохи, незважаючи на 80–річне комуністичне панування, доглядають мешканці села Бараніковка.

Дмитро Медведєв

Кривавий шлях ворога української державності і українського народу

Медведєв Дмитро Миколайович - командир партизанського розвідувально-диверсійного загону «Переможці», що діяв на території Рівненської та Львівської областей окупованої Української РСР, полковник.

Народився 10 (22) серпня 1898 року в містечку Бєжиці Брянського повіту Орловської губернії (нині - в межі Брянська) в сім'ї сталеливарника. Росіянин. Член ВКП(б) / КПРС з 1920 року. Закінчив гімназію, навчався в Одеському інституті народної освіти (фізико-математичний факультет), закінчив Курси вищого керівного складу НКВС СРСР (1936). У 1917 році секретар відділу Брянського повітової ради.

З 1918 року в РСЧА: у 4-ій Орловській стрілецькій дивізії; учасник боїв з військами М. Юденича. З травня 1920 року в органах ВЧК-ОГПУ-НКВС-МВС. З 1920 року в територіальних органах ВЧК-ГПУ. З осені 1920 року заступник завідувача Особливим відділом - член колегії Брянської надзвичайної комісії (ЧК), з лютого 1921 року в Донецькій губернській ЧК, потім голова Старобільської повітової ЧК, Шахтинської повітової ЧК, начальник Особливого відділу Донецького губернського відділу Державного політичного управління (ГПУ), з серпня 1922 року в Одеському губернському відділі ГПУ (З червня 1923 року начальник відділу).

З 1926 року в Харкові, потім у Дніпропетровську, з 1928 року в Херсоні, з 1929 року в Куп'янську, потім у Бердичеві, Сталіно, Лубнах. У 1932 року начальник Секретно-політичного відділу Київського обласного відділу ОГПУ. З 1933 року начальник Новоград-Волинського відділу ГПУ - начальник Особливого відділу 14-ї кавалерійської дивізії, в 1935 році начальник Кіровоградського відділу НКВС. З 1936 року інспектор при начальнику УНКВС по Харківській області.

У 1937 році був виключений з партії і звільнений з органів НКВС (по анонімному заявою «за необгрунтоване припинення кримінальних справ»), в 1938 році був відновлений.