Історичні паралелі з сучасністю. 63 роки тому підірваний у Рівному пам’ятник Сталіну послужив початком арештів школярів

Автор/джерело -  © Валентина Одарченко, “Радіо Свобода ” 

Сьогоднішнє відзначення 66-ї річниці визволення Рівного від нацистів не відбувається гучно. Боротьба мешканців цього західноукраїнського міста тривала ще довго по тому. Щоправда, підпільно, і вже проти одного ворога – радянського режиму.

За окремими джерелами, пам’ятник Сталінові був підірваний у Рівному в ніч із 1 на 2 січня 1947 року. Цей факт послужив початком переслідувань і арештів національно свідомої молоді, котра і справді підтримувала контакти з УПА. Нині рівненські просвітяни домагаються від місцевої влади увічнення пам’яті 16–18-річних школярів, котрі загинули або втратили здоров’я на каторзі й засланні.

Домагатися увічнення пам’яті своїх товаришів взялася корінна рівнянка Наталя Негребецька. Її сестра Людмила була активною учасницею організації, однак 16-річна Наталя опинилася серед заарештованих школярів.

Минуло півстоліття з того часу, як вона отримала довідку про реабілітацію, і 70 років від часу, коли почалися поневіряння сім’ї Негребецьких по чужих світах.

Вперше Наталку відірвали від рідної землі у 8-річному віці. Тому, що народилася в сім’ї петлюрівського сотника, учасника Другого зимового походу, члена товариства «Відродження» і секретаря Українсько-народної демократичної організації Миколи Негребецького. Ще за часів панської Польщі Миколу Негребецького затримували сім разів – за те, що розповсюджував націоналістичну літературу й агітував за створення блоку національних меншин, брав участь у відзначенні Шевченківських днів.

Дівчата з табору в Інті. У центрі – Людмила Негребецька

Прагнення до волі – спадок від батьків

«Я ще дитячими очима могла побачити все те, що тоді було, і зараз починаю розуміти, яка була боротьба в ті часи. Батько був проста людина, робітник, щоправда, працював у редакції газети... Я розуміла, що щось робиться. Збиралися люди, особливо молоді хлопці. Про щось говорили. Десь ховали літературу, навіть у дитячі ліжка. Батько не раз мені говорив: «Якщо потрапиш до тюрми – ні в чому не признавайся: не знаю, не бачила».

Випускник історичного факультету Українського вільного університету у Празі, Микола Негребецький очолив Рівненську організацію «Фронту національної єдності», котрий противився полонізації Волині. У червні 34-го він був заарештований за те, що розповсюджував листівки на Козацьких могилах під час вшанування пам’яті полеглих козаків.

Однак польська влада не зачіпала членів родин. Тож Миколу Негребецького виселили до Станіслава, а сім’я лишилася у Рівному.

Наталчина бабуся була серед засновниць рівненського «Союзу українок», мама працювала в Управі «Союзу», вчила молодих союзянок крою та шиттю, тож дівчатка росли в атмосфері любові до народних звичаїв, обізнані з культурою свого краю.

Наталя Негребецька пригадує ті дні як найщасливіші в своєму житті. «Мені ті часи – до 39-го року Польща – здавалися такою славною країною, місто було провінційне, але дуже чисте і гарне, – каже вона. – Старалися зробити такі доріжки, парк був гарно прибраний і підготовлений для відпочинку. Там часто грала музика, відпочивали люди... Але, як прийшла у 39-му радянська влада, зразу почалися страшні часи».

Микола Негребецький повернувся до Рівного наприкінці 39-го – з надією нарешті лишитися в рідному місті. Однак – не судилося. «Заарештували всіх тих хлопців, які приходили до нас і працювали з моїм батьком. Батька одразу ж заарештували, а нас негайно відправили на заслання в Північний Казахстан», – згадує Наталя Негребецька.

Органи НКВС звинуватили Миколу Негребецького в контрреволюційній націоналістичній діяльності і засудили на 8 років виправно-трудових таборів і доправили до Ухти. Там він пробув до 1947 року. Наталку Негребецьку разом із мамою та на два роки старшою сестричкою Людою, рідною тіткою, сім’ями директора української гімназії і священика запроторили до далекого казахського колгоспу з німецьким поселенням.

«Почалася війна. Всі знають, який то був голод і страх. Ми, малі, вже з дитинства знали, що виборсуватися з цієї біди повинен сам. І я вже в 13 років сама втекла з Північного Казахстану в Україну», – розповідає Наталя Негребецька.

Наталя Негребецька: нарешті вдома

Чотири повернення додому

До Новосибірська Наталка їхала разом зі знайомою українкою. Першої ж ночі у дівчинки з-під голови вкрали всі її речі. Але їй-таки пощастило: солдат із потягу, котрий прямував до Києва, дозволив залізти на платформу і заховатися в машині.

У Києві дівчинка забилася під нижню полицю потяга, який їхав у бік Рівного. А коли поїзд рушив, її впізнала землячка, котра й привезла Наталю до тітки.

До шостого класу Наталя пішла вже вдома. Через рік із Казахстану повернулися і мама із сестричкою, обидві з підірваним здоров’ям, пригадує Наталя Негребецька.

«Сестра – така тонка була душа, грала з дитинства на піаніно, а довелося – по таборах, під дулами, – згадує вона. – Її переслідувало те життя, і коли вона приїхала, то казала: «в мене немає жодної клітинки, яка б не боліла».

Коли восени 47-го батько нарешті повернувся додому, біля хвіртки його зустрів похмурий натовп людей, а в хаті – домовина: дружина померла від туберкульозу.

Людмила Негребецька розповсюджувала повстанські листівки, читала антирадянську літературу, збирала медикаменти, фарби і папір для повстанців, разом із друзями видавала підпільний молодіжний журнал «Зоря».

У 1947 році на центральній вулиці Рівного підірвали пам’ятник Сталінові. Підозра впала і на школярів, котрі відкрито висловлювалися проти радянської влади – зокрема, Степана Куйбіду, Бориса Рудакова. В’ячеслава Новака... Після одного із зібрань антирадянської молодіжної націоналістичної організації, яке відбулося на квартирі Негребецьких, батька, обох дівчат та ще кілька десятків старшокласників кинули до в’язниці.

Наталка з жахом усвідомлювала: вона – «ворог народу». «Але якого, собі думаю, народу, я ж українка, і живу тут, в Україні... Шкільних товаришів позасуджували, повідправляли в Інту, Караганду, на Далекий Схід і в Північний Казахстан. Мене тоді вже одненьку виперли в Томськ на заслання. У документах написали: «особливо небезпечна, стаття 54-12 («Знав, але не сказав»)», – зауважує жінка.

Тоді, у 48-му, з Рівного до Сибіру були вивезені 63 особи. Більшість із них уже ніколи не повернуться на Батьківщину.

Наталя повернулася – після закінчення Львівського торгово-економічного інституту. Але для того, щоб незабаром на вимогу КДБ надовго покинути батьківщину.

Вона провела більшу частину «вільного» трудового життя на Донбасі, там одружилася з шахтарем – хлопцем із грецько-української родини. Після проголошення Незалежності України вони назавжди приїдуть до Рівного.

Цього разу її зустріли привітно. «Як українців, які постраждали, правда, я нічого абсолютно не вимагала (у родини Негребецьких збереглися документи на будинок, який відібрала в них радянська влада – ред.). Але чоловік, шахтар, мав дуже хворі легені і незабаром помер... Працюю в бібліотеці «Просвіти», бо не можу не працювати й не бачити, що робиться навкруги мене. Хочу хоч чим-небудь допомогти українцям цю державу відстояти», – розповідає Наталя Негребецька.

Нині в Рівному, окрім неї, мешкають лише кілька репресованих у 48-му тодішніх учнів, котрі також повернулися після каторги і заслання – зокрема, Володимир Кулій. Зібравши докупи свої та їхні спогади та попрацювавши в архівах, Наталя Негребецька написала книгу «Дороги долі», у якій відтворила атмосферу рідного міста між двома війнами та змалювала портрети найсміливіших земляків. Серед них – і свого батька, котрий після багатьох років поневірянь помер, не маючи жодних громадянських прав – йому відмовили у видачі радянського паспорта.

Меценатами книги виступили обласна організація Української народної партії, однокласник Людмили Негребецької, відомий канадсько-український діяч і меценат Ераст Гуцуляк, а також товариство Української мови імені Тараса Шевченка у США. Просвітяни пропонують перейменувати одну із вулиць міста на вулицю «Шкільних лицарів».

Тим часом ніхто і досі не може достеменно стверджувати про те, що рівненського Сталіна 63 роки тому підірвали школярі.