Відлуння катівської сповіді

Автор/джерело -  © Ігор Федик, “Дух Волі” 

Нарешті сталося! Нещодавно побачили світ спогади колишнього екзекутора (краще-ката) з польської Армії Крайової, виконавця смертних вироків, що здійснювалися на безневинних українцях в часі війни і після неї.

Маємо на увазі спогади чи мемуари бойовика диверсійного відділу польського національного підпілля Стефана Дембського (Stefan Dąmbski), що вийшли під назвою «Виконавець» (Egzekutor) у видавництві «Osrodek KAPTA».

Перша назва, тобто «Кат» краще відтворює зміст книжки ніж «Екзекутор», бо розкриває моральне обличчя юнака, який у передвоєнний час виховувався у ненависті до всього українського, а в часі війни і після неї, своє виховання, втілював у життя, вбиваючи (разом з такими ж приятелями) українців, тільки лише за те, що вони були українцями і проживали на своїй, не чужій землі.

Скільки томів різних книг було опубліковано, сотень статей було написано, скільки усних виступів було виголошено з уст польських істориків, письменників, публіцистів та громадсько-політичних діячів проти українських патріотів з ОУН, УПА і проти українців в цілому. Який тільки словотвір, прикрашений негаціями, аж до відкритих прокльонів, падало на УПА. Від початку двадцятих років і понині принижується, оббріхується, перекручується все те, що стосується наших національно-визвольних змагань.

І Європа вірила. Чи не на кожній міжнародній конференції, що стосувалася воєнного і повоєнного періоду, грубо фальсифікувалася українська історія, перекручувалася мета довготривалої боротьби українців, ліпився образ української меншовартості, образ повстанця-варвара, що винищував невинних людей.

Знаємо, що в після воєнний період українців депортували, кидали в тюрми і концтабір Явожно, позбавляли їх громадянства, забороняли поклонятись батьківським могилам і забороняли молитися у церквах, де їх хрестили. І це практикувалося як з боку властей, так і тих, хто боровся за вільну Польщу. Польські екстремісти за кордоном, їх побратими в комуністичній Польщі, і в нинішній демократичній країні – спільно паплюжили українців за те, що хотіли мати свою державу і позбирати докупи свої, загарбані чужинцями, землі.

І ось нарешті сталося! Відкрилося те, що давно старанно приховувалося перед демократичним світом. Висвтлено характерний епізод з діяльності кількох молодих вбивць з АК, що був лише одним кільцем в ланцюгу антиукраїнської діяльності цієї підпільної військової формації. Ці спогади допоможуть людям, в Польщі та Україні, зрештою і в цілому світі відкрити очі на правду. Сповідь ката особливо боляче вдарить по кресов’яках, мілусніках та їх прихильниках, що найбільше приклалися до витворення ксенофобських негацій щодо українців. Хочеться побажати «отцю» Ісаковичу-Залєському , що спеціалізується на пропагандистських нападах на учасників наших національно-визвольних змагань, щоб уважно, з олівцем в руках, прочитав книжку спогадів ката.

Але перейдемо до книги, щоб ознайомити читача з діями терористів з АК. Не всі знають, що у Львові і на теренах Галичини діяв спецпідрозділ «Чотирнадцятка», що був створений у 1943р. і який спеціалізувався на вбивствах українців. Саме через них мусів переховуватися у митрополичих палатах видатний львівський лікар - Мар’ян Панчишин.

Бойовик Стефан Дембський і його друг Станіслав Палац – «Стах», керовані вищими керівництвом АК більше винищували українців та й поляків ніж фашистів.

Бойовики, керовані вищими керівництвом АК, більше винищували українців та й поляків ніж фашистів

Управління диверсій (Кедив) і двійки вміло готувало і скеровувало молодь на винищення українців. Нехай читачі пробачать за жорстокі слова цитат, але без них не можна бодай частково розкрити зміст споминів. Цитуємо з перекладу: «Саме цей «Твардий», якого другим псевдо було «Вілусько», після мого прибуття до Ласкувки, був призначений самим «Драже» разом зі мною, «Славіком» та «Люїсом» до спеціального карного відділу створеного для ліквідації українців. Це була наша регулярна робота щодня (!). На більшу роботу долучалися ще «Шофер» і «Мушко». Наші операції були за своїм типом близькі до українських, з тією лише різницею, що ми обирали села, де переважало польське населення, бо завдяки цьому нам було легше прикінчити українців.

Не було в цих акціях жодної жалості і жодних вибачень. Не міг я нарікати і на своїх товаришів по зброї. Тільки «Твардий», який мав особисті претензії до українців, перевищував сам себе».

Нагадуємо читачеві, що АК підлягала керівництву польському, лондонському урядові на чолі з ген. В. Сікорським, що діяв під керівництвом уряду англійського, а отже, англійці без сумніву знали про звірства АК щодо українців, але дипломатично мовчали, боячись реакції Сталіна. Згадаймо як англійський уряд видав Сталінові російських козаків, і що з ними далі сталося. Треба було понад 50-років, щоб англійці попросили вибачення за цей злочин. Перед українцями і донині ніхто не оправдовується. Звернімо увагу і на те, що АК через свій уряд, були союзниками і США, і Англії і СРСР. Ніхто з «Великої трійки» (Сталін, Черчіль, Рузвельт - далі Трумен) не заступився за трагічну долю українців, які мусіли (в часі війни) боротися з фашистами, польською АК, польськими комуністичними партизанами, радянським підпіллям. Це була війна на збереження самої нації. Дії підрозділів АК скеровували перш за все її керівництво; це генерали С.Ровецький, Л.Окульницький, командуючі Львівською округою АК ген. В. Філіпковський, полковник С. Червінський та інші.

Але читаємо далі: «Коли ми входили до українського будинку, наш «Вілусько» ставав буквально шаленим. Статурою, як добре розвинена горила, коли тільки бачив українців, очі виходили йому з орбіт, з відкритих губ починала капати слина і він справляв враження скаженого… Я з «Луїсом» переважно ставали під дверима та вікна, натомість напівпритомний «Твардий», старий ножевик зі Львівських Пасік, кидався на скам’янілих українців та різав їх на шматки. З нечуваною вправністю розпорював їм животи чи розрізав горлянки, аж кров бризкала на стіни. Неймовірно сильний, часом замість ножа використовував звичайну лавку, якою розколював черепи, неначе макові головки.»

Таких молодих маніяків вишколювали гонорові польські офіцери і дуже «віруючі» католики. Як бачимо з цих спогадів «доблесна» АК більше воювала з невинними українськими родинами, бо від вояків УПА втікали без огляду. Пригадаймо, як кілька сотень УПА майже сім років били багатотисячне ВП і їх помічників з АК. Зрештою, останні дуже швидко склали зброю, бо зрозуміли, що повністю програли боротьбу і в Польщі і у складі альянтських військ. Всіх їх переміг Йосиф Сталін.

Читаймо далі : «Одного разу зібрали три українські родини в одному домі й «Твардий» вирішив прикінчити їх «весело»…, взявши зі столу скрипку, почав грати на ній. Поділив українців на чотири групи та … наказував їм співати : «Тут узгір’я, там долина, в дупі буде Україна» і під загрозою мого пістолета бідаки співали, аж шибки у вікнах дрижали. Це була їхня остання пісня. Після закінчення «концерту» «Твардий» жваво взявся до праці, що ми з «Луїсом» втікали до сіней щоб нас часом помилково не зарізав».

Довгі роки польська націоналістична і комуністична преса змальовували тільки жахи (часто надумані), чинені УПА і суворо було заборонено, бодай щось розповідати про звірства АК і польської комуністичної влади.

І далі: «У ліквідації українців нам допомагала також місцева громадянська міліція і органи внутрішніх справ соціалістичної Польщі. Ми мали один свій відділок, розташований в околиці Динова, близько Сяна, який допомагав нам тим, що після арешту українців, які підозрювалися в підпалі польських сіл (тобто – українських, спалених самими українцями під час насильницької депортації, щоб не майно не дісталося полякам – І.Ф.) просто давали нам знати через зв’язківця, що такий і такий українець чекає на нас у відділку та може бути забраний. Тоді була лише робота для мене і «Твардого». Йшли туди переважно ввечері і потім над річку. Тут ставили людину на підвищення для певності дірявили її кулями з автоматів, так що вже мертве тіло падало до води… Вояки відділу Кедиву «Лонка» з Новогрудського округу АК у диверсійному підрозділі робилися часом речі, які навіть мені самому не подобалися».

Є у цій книжці спогадів Дембського розповідь про гвалтування і звіряче катування зовсім юної, ні в чому невинної української дівчини і не менш жахливий морд греко-католиків.

У цій сповіді галанівська термінологія часів 40-их років ХХ ст. була повністю втілена в життя на українцях. Нагадаймо читачам, що цей юний кат навчався у Львові і в 1942р. сімнадцятирічним вступив в АК, де разом з друзями, відшліфовував, перш за все на українцях, своє катівське ремесло.

Цей вояк за свою «мужність» отримав від командування АК «Хрест борців», що була другою нагородою серед польських військових відзнак.

Ніхто з американських сенаторів чи конгресменів, ніхто з ФБР чи поліції не виступив із заявою про арешт чи депортацію цього злочинця. Яким же чином він, і сотні йому подібних, опинилися у США. Оглянувшись на своє життя, «Герой» АК закінчив своє життя, застрелившись в Маямі 13 січня 1993р.

Публікація спогадів польського бойовика обернулася «луною в Бещадах» проти польських імперіалістів, які однобоко стверджували про злочини українців і описували янгольські дії бійців АК та АЛ. Звертаючись до о. Ісаковича-Залєського, який і надалі фальсифікує історію наших національно-визвольних змагань, щоб він задумався над безперспективністю своїх нападок і склав жертвам офіру молитвами скорботними.

Ігор Федик,
науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху,
член Національної спілки краєзнавців України