Загадка чорної краватки у крапочку

Автор/джерело -  © Ірина ВИРТОСУ 

5 квітня 2011 року перестало битися серце Анатолія Ігнащенка, народного художника України, почесного академіка Національної академії мистецтв України, щирої і світлої людини...

Анатолій Ігнащенко

Анатолію Ігнащенку,
академіку мистецтв

Кажуть: несхитний, як камінь;
Мертві, як камінь слова…
А Майстер торкнеться руками,
І камінь під ними співа!

“Майстер”, Валентин Чудний

Спочатку я почула голос архітектора Анатолія Ігнащенка. По телефону він звучав врівноважено, впевненно та люб’язно. Домовились із паном Анатолієм про зустріч. Знаючи, яка це величина в архітектурному вимірі, я, нервуючи, почала переглядати посилання в пошуковій системі, перечитувати статті про нього…

Ось про що я дізналась. Анатолієм Ігнащенком спроектовано район Ла-Вілет у Парижі, Алею діячів світової цивілізації в Нью-Йорку. Він є автором пам’ятників: Тарасу Шевченку в Парижі, Лесі Українці у Саскатуні (Канада), Василю Порику, герою французького руху Опору, у Нормандії. За останній твір отримав гран-прі Академії вишуканих мистецтв Парижа. А ще є музейні комплекси: Шевченкові в Каневі, Довженку в Сосниці, Березовському та Бортнянському у Глухові. Якщо Малевич відомий своїм чорним квадратом, то Анатолій Ігнащенко створив чорний куб – історичний музей Трипільської культури на місці розкопок. І це далеко не весь перелік його проектів, утілених у різних містах світу.

…Із трепетом очікувала зустрічі. А ще боялась розминутися на багатолюдній вулиці. Згодом виявилося, що впізнати його легко – такі, як він, помітні.

Цей сивочолий міцний дідусь зовні нагадував мені Архімеда, якого бачила в підручнику 7 класу з геометрії. Усе ж, усвідомлюю, що поруч мене стоїть ніяк не давньогрецький мислитель, а наш, український, автор 260 світових концепцій і проектів. Цікавлюся, чи тяжко нести такий мистецький тягар? “Нелегко, – зізнається Анатолій Федорович, – як почну за кермом обмірковувати нову ідею, забуваю куди їду, можу навіть “збити” тролейбус…”

Чому Ігнащенко не будьонівський комісар

Творча діяльність Анатолія Ігнащенка починалася із супротиву. Його мати Ярина, полячка за походженням, працювала бібліотекарем у будьонівських військах і викладала вишивку та малювання в жіночих гуртках. Тато Тодос, індійський циган, (у паспорті записаний на український манер Федором) був будьонівським комісаром. Батьки переконані, що чоловік має махати шаблюкою або сидіти в танку. А тут: їхній Толик ліпить із хліба та глини, малює, вишиває. І що більше обурювалися “витівками” сина, то наполегливіше він працював.

Юнаком став студентом архітектурного факультету Київського інженерно-будівельного інституту. Там його, разом із двома товаришами, помітив Йосип Каракіс, архітектор, який до війни забудував увесь Київ. За домовленістю з деканом, студентів звільняють від “зайвих” предметів: математики, фізики, політекономії, пічного опалення тощо і віддають їх на виховання Каракісу. “Він нас забрав до себе додому, – пригадує пан Анатолій. – Уявіть, величезна кімната, метрів 70, посередині ретро-рояль, а на ньому – купа книжок. І, стоячи біля того роялю, Йосип Юлійович постійно повторював: “Якщо ви не берете участі у змаганнях, як спортсмен в Олімпійських іграх, то не можете знати напевно, перший ви чи останній”. Таким чином привчив нас працювати на всесвітні конкурси”.

Анатолій Ігнащенко розробив власний спосіб зображення нової ідеї – на чорному тлі. “А технологія така, – почав співрозмовник. – Темною фарбою замальовую цупку картонку, на ній роблю креслення. Потім з яскравого журналу, наприклад, мод, вирізаю необхідні елементи, які вклеюю. Ось така “аплікація” на чорному фоні відображає ідейність проекту: якщо в ньому щось не подобається, завжди легко переробити. А на білому аркуші доки викреслиш, доки пофарбуєш – технічні моменти можуть убити думку, що прагне втілитися.”

У майстерні мислитель звернув мою увагу на велику жовту кулю: “Що таке галактика, як не сфера? Так само як сонячна система, сонце, земля, молекула, атом, електрон, нейтрон… І клітина, з якої виникає людина. То де ж грань між галактикою та людиною для митця? А обиватель бачить тільки очі, сережки, джинси…” Так пояснює своє бачення світу Анатолій Федорович.

Свині в іконах, а люди, як свині?

Найближчий шлях від концепції та замислу до твору – це ковальство та каменярство: берете каменюку, раз-два – і ставите скіфську бабу, чи сфінкса. Так і ковалі відтворюють модель ідеї, викувавши з неї витвір. А з ними Анатолій Федорович співпрацює майже 40 років.

У нашій розмові Ігнащенко особливо тепло згадав коваля Стасюка та показав викувану ним раму за ескізом маестро: чотири штирі, розіп’яті руки, ковальське знаряддя, яким випікають тавро з ініціалами. Цю раму спеціально зробили для полотна “Козаки в бою” Федора Тетянича. Згодом Скандинавія купила картину, а на її місці хазяїн майстерні поставив три ікони із зображенням храму Мусіна-Пушкіна на півночі Чернігівської області. Але жах!, із цих ікон було зроблено ворота у свинячий загін. “Я приїхав, як тільки дізнався про це. А там побачив: сніг, крига, гній, зверху – свині, знизу – ікони, а ще тичками обгорожено – отакий “храм”. Почувши цю історію, Лариса Скорик, архітектор, депутат Верховної Ради ХІІ скликання, пророче мовила: “Тож і державу таку ми будуємо: свині в іконах, а люди, як свині”.

“Маю ікону, зроблену самою природою, – захоплено розповідає далі пан Анатолій. – Ось це ялівцеве коріння. Його хвилею змило в море під час шторму. Кілька десятиліть мило корінь, аж доки він не став білим. І в ньому я побачив розп’яття Христа: усе до дрібниць – розкинуті “руки”, розпатлане “волосся”, навіть пов’язка на “стегнах”…”

Що б не створював Анатолій Ігнащенко, у його творах відчувається образ Христа, скорботи, якоїсь трагічної величності. Можливо тому, що пам’ятники – це зачинені двері в потойбіччя. А біля них уявляється тільки тінь усмішки та світлий спогад.

Коли ж мова йде про трагедію людства – це крик свідомості. “Сьогоднішній” Бабин Яр – одна з концепцій архітектора – яскрава ілюстрація сучасної байдужості. Прикро, але місце розлитої невинної крові перетворили у “затишний парк”, де кияни вигулюють своїх собак, за гроші пропонують свої принади легковажні дівчата. Не про це, певно, мріяв автор. То мала бути рана: яр треба викласти червоною смальтою так, щоб із космосу він проглядався б як просочена кров’ю земля; обабіч урвища – тернове гілля; спеціальна канатна дорога – через увесь яр, аж до Кирилівської церкви (по крові ж бо ходити не можна!). За задумом, у крісла оглядової кабінки треба вмонтувати поліекран, який би показував відвідувачам трагедію Бабиного Яру. Врешті, останнім указом Президента України Віктора Ющенко щодо меморіалу затверджено повернутися до цього варіанту.

Однією з опор канатної дороги має бути стовп, нагорі якого – кута циганська кибитка з гірляндами металевих квітів, ланцюгами та розіп’ятим на дишлі циганом. Ця промовиста деталь у комплексі – пам’ятник для вшанування розстріляних, у першу чергу, циган. Цю кибитку якось вже хотіли спорудити в Бабиному Яру, але в результаті політичних упереджень, її встановили в Кам’янець-Подільському. Що ж, ковалі викують нову кибитку, але чи втілиться колись цей проект – невідомо.

У сні та наяву

“Звідки береться стільки концепцій?” – зачудована запитую у співрозмовника.

“Працюю, як щука: збираю всі негаразди, лягаю спати, і вночі та ідея, яку я хочу вирішити, сниться мені вирішеною” – такою була відповідь Анатолія Ігнащенка. А потім усміхнено розповів історію, що трапилася з ним на конкурсі проектів щодо створення Всесвітнього культурного центру імені Тараса Шевченка. До речі, за перемогу Анатолія Ігнащенка вболівав Жак Ширак. І не без підстав: знав що Радянський Союз обов’язково збудує.

Напередодні радянський конкурсант вивчав організацію музеїв, а вночі не зміг заснути від холоду. Енергетична криза Франції зумовлювала постійну економію: фотоелемент відмикав опалення, а щоб не замерзали труби, включав при позначці 0 градусів на термометрі. “І ось я, незвиклий, тремчу від холоду. Спробував накритися матрасами, стало ще гірше. Тоді вирішив набрати повну ванну гарячої води і в ній “погрітися”. Тільки у воду… А триклята енергоекономія призвела до того, що воду з температурою 40 градусів вже не підігрівали, а після використаних двох відер води, взагалі припинили її подачу. І я, змерзлий – з мене ще й капає – роздратовано засинав із думкою: “Якщо ще й конкурс програю, навіщо було приїжджати!” Сниться мені: храм Писанки, Шевченкові світлиці, кам’яне жорно, верстові стовпи, на яких позначено, що звідси до хати письменника стільки-то миль… Конкурс ЮНЕСКО ми тоді виграли. Навіть почали зводити храм Писанки, але під час перебудови Москва, “посварившись” з Україною, зупинила фінансування будівництва”.

Поряд із цією моделлю на полиці в майстерні стоїть інша – присвячена Нью-Йоркській трагедії. У семидесятих роках Анатолій Ігнащенко спостерігав, як за день виростали чотири поверхи Всесвітнього торгівельного центру. Нестійкість споруди для архітектора була очевидною. Свої песимістичні прогнози він висловив автору каркасів Близнюків, на що той зверхньо вигукнув: “Хто ти такий, щоб нам, американцям, вказувати, що впаде, а що ні?” У день трагедії “провидець” створив проект меморіалу. Треба нічого не відновлювати, а встановити внизу лазерний генератор і пустити в небі по дузі діаметром 100 км рухомий рядок з іменами загиблих. А в Атлантичному океані відбиватиметься друга половина – і коло замкнеться. Цю концепцію подаровано меру Нью-Йорка Майклу Блумбергу, який підписав її у вигляді резолюції: “Маестро, сумуймо разом!”

Дехто, час від часу, подає на розгляд проект відновлення хмарочосів. Минуло вже чотири роки. Нічого так і не будується, але кожний рік 4,5 години читають імена загиблих.

Скільки сили в обірваному нерві!

По смерті поета Володимира Висоцького на Таганці витала ідея “Обірваного нерва” – створити пам’ятник митцю. Були запропоновані різні проекти, але найкращою визнали роботу Ігнащенка. Він запропонував поставити стовп скрученого іржавого заліза, який би і уособлював обірваний нерв.

Оригінал першої моделі вкрали на показовій виставці. Тоді, у співавторстві з ковалями Сергієм Полуботьком і Володимиром Дьоміним, було дещо змінено концепцію меморіалу. Вирішили уздовж однієї грані стовпа вибити ім’я Висоцького, як рядок телеграми, подібним чином на другу грань нанести ім’я поета з України Василя Стуса, на третю – ім’я Давида Сікейроса з Мексики, а на останню – Віктора Хайрома із Чилі. Такі стовпи стоятимуть у чотирьох точках планети: вже точно узгодили місця в Москві, на Таганці біля церкви, й у Парижі, біля собору Олександра Нєвського, щодо майбутніх майданчиків у країнах Мексика та Чилі визначаються. Така розкиданість по світу частин пам’ятника не випадкова, підтекст такий: нерв був – і він обірвався. Лишився самий корінь…

Ігнащенко пригадує: “До справи взялися разом із Стецюком. День народження Висоцького – 25 січня: у Києві був мороз градусів 40, снігові замети… У не зовсім прогріте горно ковалі поклали шмат заліза, до якого приварили чотири стрижні. Четверо здоровенних дядюг мали ними скрутити залізо й надати форму нерва… Коли роботу почали, стрижень луснув і так вистрілив, що пробив наскрізь перегородку з дірчатої цегли. Навіть бувалі ковалі здивувалися потужністі закладеної сили в якийсь (якийсь?) шмат заліза! Тож Дьомін і Полуботько визначили, що для реалізації проекту із заданими параметрами (метр на метр у ширину й довжину та висотою три з половиною метри) потрібна металургія!

Маестро не помічає грані між галактикою та людиною. Може зосередити Всесвіт на клаптиках паперу, розкиданих на робочому столі, а неймовірну ідею матеріалізувати у вирізці з пересічного журналу мод. Монументаліст може зустрічатися на офіційних прийомах із послами різних держав, а якогось вихідного дня виганяти з майстерні руду кішку, яка потрапила через відчинине вікно. Архітектор подорожує країнами світу в одязі, де незмінним елементом вбрання є чорна в білу крапочку краватка-хустинка. Чи не тому, що малюнок краватки є найпростішим утіленням сферичного бачення світу Анатолієм Ігнащенком?..

2008 р.