Вони зробили це

Автор/джерело -  © Сергій Рахманін «Дзеркало тижня. Україна» 

У нас — усе з точністю до навпаки. Янукович закликає будувати нову країну, але при цьому вперто будує безнадійну, огидну радянську державну будівлю. Ющенко постійно апелював до минулого, але не будував нічого. І не зруйнував того, що був зобов’язаний зруйнувати...

Приблизно рік тому в берлінському аеропорту я познайомився з підприємцем з Грузії. Тенгіз, власник невеличкої фірми з виготовлення меблів, з цікавістю розпитував про Україну, яку, за його словами, не відвідував добрих років десять. «У Росії не був іще більше, — додав він, ніби вибачаючись. — Коли бізнес почав зростати, став частіше бувати в Європі. В Туреччину взагалі разів п’ять на рік їжджу». Про батьківщину випадковий знайомий розповідав охоче, іноді не приховуючи гордості. Признавався, що не є особливим шанувальником Саакашвілі, і події п’ятиденної війни лише посилили давнє упередження. Що, втім, не заважало співрозмовникові щиро віддавати належне змінам, які відбулися в країні після «революції троянд». «Раніше тільки встигав гроші відстібати. Навіть копійчаний бізнес потребував „даху“. Будь-яке питання треба було погоджувати з криміналом. А з 2005-го я не заплатив жодного хабара. Нікому! Ні рекету, ні владі, ні поліції, ні податковій. Ані копійки! Розумієш? Ні, ти не розумієш! — гарячкував Тенгіз. — Ти не жив у тій країні!». Помовчавши, запитав: «А у вас, що, правда, даїшники досі по кущах ховаються?». Я похмуро кивнув. Меблероб заливисто розреготався. Усвідомивши певну безтактність, він, ніби вибачаючись, запитав: «Але ж це смішно, погодься?». Я покивав головою...

Та розмова пригадалася зо два тижні тому. Приватник, який підвозив мене, кивнув на даїш­ника, що причаївся за стовпом і напружено вдивлявся в прилад для вимірювання швид­кості: «Шостий за сьогодні... Стаха­новці!». По автомагнітолі передавали випуск новин. Вік­тор Янукович закликав громадян особисто інформувати його про факти корупції. Лідер парла­ментської фракції Партії регіо­нів Олександр Єфремов рекомендував брати на озброєння грузинський досвід анти­корупційної боротьби. Я жваво уявив собі Тенгіза, який пише Саакашвілі скаргу на грузинських даїшників, що окопалися в придорожніх заростях. І запіз­ніло посміхнувся.

Якщо для боротьби з ко­рупціонерами треба писати чолобитні особисто главі держави, то це означає, що держава з корупцією не бореться. Це зрозуміло всім, крім керівників держави. Нашої.

Незрозуміло інше. Як, до біса, це вдалося грузинам? Кавказьке хабарництво було притчею во язицех і сприймалося як давня, невикоріненна традиція, якщо хочете, як невід’ємний елемент національної культури. До речі, приблизно те саме зазвичай говорять про Україну. Але тамтешні правителі, на відміну від наших, ризикнули. І зробили. Всупереч загальній невірі.

Перевтілення грузинської правоохоронної системи не єдина й, як на мене, не головна реформа нової влади республіки.

Ці реформи просто хвалити й зручно критикувати. Їхні достоїнства очевидні, хиби виразні. Їхній перебіг важко назвати плавним, але незаперечною перевагою є те, що йдеться про конкретний процес, а не про абстрактну декларацію. П’ять днів, проведених автором цих рядків у Грузії кілька місяців тому, не тільки переконали, що Україна втратила як мінімум п’ять років. Вони подарували зриме, чітке відчуття того, що ж саме ми за ці п’ять років втратили. Ми втратили реальний шанс змінитися.

У цьому сенсі «поліцейські реформи» в Грузії надзвичайно важливі для розуміння подальших подій. І вельми цікаві для тих, хто ще не відчаявся побороти корупцію в Україні.

Поліцейські і злодії

Чудесне перетворення най­корупційнішої структури гру­зинської держави відбулося приголомшливо швидко. Відразу з органів внутрішніх справ звіль­нили майже всіх. За відомостями, наведеними ЗМІ з посиланням на міністра внутрішніх справ Грузії Вано Мерабішвілі, загальна кількість звільнених — 35 тисяч співробітників. Тільки з лав ДАІ, як вказує те саме джерело, в один день «вичистили» 14 тисяч. Хоча інші представники грузинської влади казали про 40 і навіть 60 тисяч відправлених на відпочинок.

Поліцейська служба стала шанованою і престижною про­фесією. Детектив може отримува­ти до 2 тис. доларів на місяць (це приблизно разів у десять вище за середню зарплату по країні). 400—600 доларів — оклад дільнич­ного поліцейського, праця пат­рульного оцінюється від 450 до 1200 доларів. Зарплата у право­охоронних органах зросла в 20—25 разів. Такою роботою пишаються, нею дорожать. Не дивно, що поліція стала справжньою опорою нової влади у всіх значеннях. Не дивно, що хабар людина в погонах візьме хіба що під дулом пістолета. Тим більше що за ці роки грузинських охоронців закону остаточно переконали: згрі­шиш — відплата буде неминучою. А строк — переконливим. Жорст­кий контроль і постійні перевірки служби внутрішньої безпеки тримають систему в тонусі.

Хабарів жахаються як чуми не тільки поліцейські. Коли торік заступникові міністра фінансів Автандилу Хараїдзе двоє заїжд­жих підприємців запропонували сім мільйонів «зелених» за можливе «сприяння», він негайно добровільно заявився в місцеву «інквізицію» — департамент конс­титуційної безпеки. Причому цей вчинок у співгромадян не викликав ані здивування, ані захоп­лення. Він уже сприймається як само собою зрозумілий.

Чому перший серйозний реформаторський проект почався саме з МВС? На те було кілька причин. Нова влада швидко усвідомила, що головна біда в країні — саме корупція. А найкорумпованішою структурою була саме міліція. І оскільки
йшлося про так звану структуру закритого типу, повний демонтаж старого бачився єдиним способом навести порядок. «Косметичний ремонт» міг призвести тільки до інтенсивного процесу мутації корупціонерів і появи нових штамів хабарництва.

Реформа поліції проводилася в той момент, коли кредит довіри до влади був надзвичайно високий. І його потрібно було конвертувати у відчутний результат. Боротьба за чистоту лав МВС, яке масово «кришувало» бандитів (а подекуди їх з успіхом заміняло), мала певний шанс здобути під­тримку у всіх верствах суспільст­ва. Але тільки в тому разі, якщо йшлося саме про рішучу боротьбу, а не про нудну імітацію.

Була ще одна важлива обставина: економічні реформи могли дати ефект тільки в довгостроковій перспективі. Тим більше що ці реформи носили й носять аж ніяк не соціальний характер. А таке в будь-якій пострадянській державі спричиняє неодмінне загострення відносин між владою і суспільством. Лешек Бальцерович з його знаменитою «шоковою терапією» — жалюгідний популіст порівняно з ідеологом «грузинського економічного дива» переконаним лібертаріанцем Кахою Бендукідзе. Обраний формат перетворень загрожував збільшити протестний електорат.

Нова грузинська влада це розуміла з самого початку. Вона осмислено грала на випередження. Відразу ж після «революції троянд» була потрібна швидка, ефектна перемога. Потрібен був яскравий вимпел змін. Реформа МВС для такої мети годилася якнайкраще.

Керівники МВС, посилаючись на соціологічні вимірювання, стверджували: до «революції троянд» 75% молодих людей мріяли бути злодіями в законі. За словами Вано Мерабішвілі, свіжі опитування показують, що нині про кар’єру «законника» подумують лише 0,1%. 35% хочуть стати поліцейськими. Конкурс до школи МВС — десять осіб на місце. Не судитиму про точність цифр. Навіть якщо припустити, що цю математику прикрасили, беруся стверджувати, що не занадто.

Той-таки Мерабішвілі (кошмар хабарників і одночасно гроза опозиції) в одному з інтерв’ю наводив і інші цифри: «За перші роки кримінал убив 36 полі­цейських, 38 бандитів було вбито під час перестрілок». Війна з криміналом була війною в прямому значенні цього слова. Деякі непримиренні противники Саака­швілі у приватних розмовах натякали, що часом ішлося не про перестрілки, а про найсправжнісінький відстріл кримінальних авторитетів. Не можу сказати, чи багато правди в цих натяках. Але бути кримі­нальною країною Грузія перестала. Про це казали адепти режиму і його противники, чиновники і студенти, офіціанти й домогосподарки, підприємці і безро­біт­ні. Легендарних грузинських злодіїв на диво швидко вивели як клас. Значна частина вчораш­ніх хазяїв життя перебралася у ворожу Росію. І в дружню Украї­ну. І там і тут сумно відомі «апель­сини» почуваються ком­фортніше, ніж удома. Це — факт. Утішний для Тбілісі, сумний для Києва.

Не зайво згадати, що анало­гічний «відстріл» криміналу ні­бито мав місце й у наших краях. Коли міністром МВС був Юрій Кравченко. Тоді лави вітчизняних «авторитетів» помітно порід­шали. Але результатом «неприродного відбору» стала симетрична заміна «товстолобиків» на товстосумів. Бізнес не став прозорішим. Повітря не стало чистішим.

У Грузії на зміну тим, хто передчасно пішов і своєчасно виїхав, ніхто не прийшов. Грішне місце виявилося порожнім.

Швидка й рішуча зміна всього в цьому відомстві — облич, вивісок, будинків, транспортних засобів, функцій, завдань — була умисною. І Грузія часів антирадян­щика Гамсахурдіа, і Грузія епохи великого радпрацівника Шевард­надзе були, по суті, всього лише варіаціями Грузії радянської. А міліція сприймалася як головна опора пострадянського, як осередок і уособлення найогиднішого в совку — хамства, відсталості, тупості, жадібності, лицемірства, байдужості. І заміною назви, форми й керівництва тут обійтися було не можна. Треба було ламати — навально й безжалісно.

Швидкість, наскільки можна судити, взагалі є відмінною рисою грузинського національного реформування. Але у випадку із зачищенням міліції швидкість перетворень була життєво потрібна. Передусім з міркувань безпеки. Впливові грузинські політики в розмовах не приховували, яким небезпечним тоді видавалося вигнання з системи десятків тисяч людей. Які вміють стріляти й яким нема чого втрачати.

Ефект раптовості не дав змоги сформуватися системі органі­зованого спротиву. Пізніше частина відставлених правоохоронців знайшла собі пристановище в лавах опозиції. Але (наскільки можна вірити тамтешнім експертам) лише незначна частина. Борці з режимом Саакашвілі, за словами обізнаних, не надто охоче приймають учорашніх «синьосоро­чечників» — дуже вже незавидна у тих репутація. Більше того (знову ж таки можу вірити тільки на слово), вчорашні міліціонери, котрі намагаються знайти своє міс­це в країні, яка весь час змі­нюється, намагаються по можли­вості не світити своє героїчне минуле. Але більшість із них свого місця так і не знайшли. І вони ненавидять режим Саакашвілі найбільш щиро.

Частину звільнених охорон­ців закону прийняли назад. Але після ретельної атестації. І стежили за ними особливо пильно. Якщо вже спіймали — то карали немилосердно.

Ще одна особливість цього бліцкригу — він був доручений людям, по можливості, далеким від правоохоронної спільноти, не пов’язаним путами корпоративних взаємозаліків, цехових зв’язків та субординаційних умовностей. Відсутність потреби зберігати правонаступність завдання полегшувала. Тим більше що йшлося якраз, навпаки, про потребу знищити наступність.

Згадуючи майбутнє

Важлива деталь. Грузія, яка 26 травня відзначила день державного народження, наполегливо іменує цю дату днем віднов­лення державної незалежності, проголошеної в 1918-му. Гру­зинсь­ка влада цілком свідомо й абсолютно розумно підкреслює: наше минуле — у старій, нера­дянсь­кій Грузії, наше майбутнє — в Європейському Союзі. Ми шануємо героїчних предків, ми будуємо завтра для нащадків. Нинішня влада заперечує прямий родовий зв’язок із Грузією остан­ніх десятиліть, Грузією пострадянського феодалізму.

У нас — усе з точністю до навпаки. Янукович закликає будувати нову країну, але при цьому вперто будує безнадійну, огидну радянську державну будівлю. Ющенко постійно апелював до минулого, але не будував нічого. І не зруйнував того, що був зобов’язаний зруйнувати. Його заклики видалити радянську символіку з фасадів не знайшли відгуку, а відповідні укази не виконувалися. Багато в чому через те, що його готовність видалити «совок» із життя не викликала довіри. У Грузії відбувалося інакше. «Хартія свободи», яка забороняє радянську символіку й запустила механізм люстрації, з’явилася 31 травня 2011 року, майже через вісім років після «революції троянд». За ці роки влада переконала населення у спроможності будувати майбутнє. А населення переконалося в спроможності розпрощатися з минулим. І ще один примітний факт — «Хартію свободи» грузинський парламент ухвалив одноголосно. З подачі опозиційної меншості. Усього через п’ять днів після розгону поліцією мітингу противників режиму. Події на проспекті Руставелі продемонстрували наявність тактичних протиріч між владою і опозицією. Одностайне голосування в парламенті продемонструвало спільний підхід влади і опозиції до стратегічного курсу — на остаточну дерадянізацію Грузії.

У жовтні 2010-го в інтерв’ю часопису GQ Саакашвілі з гордістю заявив: «У нас є, наприклад, міністр сільського господарства, він не був навіть піонером, йому 28 років. Він не пам’ятає, хто такий Володимир Ленін. Це зовсім інший менталітет». З таких засіків нова грузинська влада черпає свої кадрові ресурси. І річ не тільки, і не стільки у віці.

Вони інакші. Це розумієш, коли зустрічаєшся з тамтешніми високопоставленими чиновниками. Молоді, енергійні, відкриті. Які у масі своїй добре знають англійську й нерідко отримали непогану освіту за кордоном. Вони до прикрого не схожі на наших. Томного барства, втомленої значущості і чванливого все­знайст­ва (такого властивого ук­раїнським кабінетникам, незалежно, до речі, від віку) не побачити на їхніх обличчях. А в їхніх кабі­нетах — не побачити вульгарної претензії на розкіш. І це в грузинів, із їхнім автохтонним потягом до візуальних ефектів!

Вони справою зайняті. Перма­нентна ротація кадрів — річ абсолютно повсякденна. Їх безперервно перекидають із місця на місце, з міністерства в міністерство. Не тільки для того, щоб уберегти від спокуси пустити коріння й зара­зитися корпоративною (читай — корупційною) етикою. А й для того, щоб не закисали, відчували потребу постійно доводити свою спроможність. І для того, щоб те, що відбувається в їхній країні, у політиці, в економіці, вони могли бачити з різних боків, а не тільки з однієї відомчої дзвіниці.

Показова кар’єра. 33-річна Ека Ткешелашвілі встигла побувати заступником міністра юстиції, заступником міністра внутрішніх справ, головою апеляційного суду Тбілісі, міністром юстиції, генеральним прокурором, міністром закордонних справ, секретарем Ради безпеки, міністром реінтеграції. І це — за сім років. У нас років по десять у перспективних ходять. Один український політик, який непогано знає грузинські урядові реалії, сказав, не приховуючи заздрощів: «Уявляєш, у них між міністрами налагоджено постій­ний контакт, обмін ідеями, плана­ми, інформаціями. У них постійне суперництво, трапляється зазд­рість, але немає ворожнечі. Тому що вони — соратники у справі, а не суперники з розпилу бабла».

У розмовах грузинські держчиновники зізнавалися: їхня ді­яль­ність передбачає мінімум па­перової роботи. Такі шановані нашими чиновниками пухкі кон­цеп­ції, об’ємні програми та бага­то­­­­ярусні кольорові діаграми тут не вітаються. Зійшлися — обговорили — вирішили — зробили. Помилилися — по ходу справи виправили. Несолідно? Секретар Радбезу Гіга Бокерія усміхався: «Найкращий спосіб завалити реформи — почати писати план їх проведення. Ми намагаємося все робити швидко, тому що в нас немає часу робити повільно».

Вони пишаються тим, що стають творцями нових, незвичних для цих країв правил. А нова поліція стала першим каменем у процесі творення нової гру­зинської ментальності. Вартові порядку нового формату, хвацькі, молодцюваті, підтягнуті, мають абсолютно кавказький вигляд, але при цьому — виклично не радянський.

Рівень довіри населення Грузії до поліції сягав, за різними оцінками, від 80 до 84%. Її репутація майже не постраждала навіть після гучного скандалу п’ятирічної давності, коли четверо поліцейських були визнані винними у жорсткому вбивстві банкіра Сандро Гіргвіліані.

Маю підозру, що останні події в Тбілісі позначилися на цій арифметиці. Наскільки — поки що судити важко.

Експерти закликають не пере­більшувати того, що сталося на проспекті Руставелі в ніч на 26 трав­ня. Хоча б тому, що дії опозиції були не такими вже одно­значними. А її підтримка в суспільстві — не такою вже масовою: противники режиму вивели на вулицю разів удесятеро менше, ніж розраховували. На час розгону, за свідченням очевидців, на проспекті Руставелі було не більше п’ятиста мітингувальників — смішна цифра для Тбілісі, який звик до сотень тисяч протестантів. Що анітрохи не применшує ні драматизму, ні важливості подій.

Жорстокість, продемонстрована поліцією, була очевидною. Доцільність такого відвертого застосування сили — сумнівною. Хоча було очевидно: в такій ситуації поліція віддає перевагу обвинуваченням у жорсткості перед обвинуваченнями в слабкості.

Проте річ не в репутації Саакашвілі. Дореформена міліція носила клеймо нахлібників і кровопивць. Постреформена поліція у суспільній свідомості перетворилася на символи опори та надії. Якщо після тбіліського і батумського інцидентів слово «поліцейсь­кий» у якоїсь, досить великої, частини населення стане асоцію­ватися зі словом «каратель», це може вдарити по грузинській владі, грузинських реформах не менш відчутно, а можливо — і більш відчутно, ніж війна.

Як це робилося у Тбілісі

Було б смішно стверджувати, що все у республіці гладко. Да­леко не все, зроблене ними, прийнятне для нас. Відчутних проблем — безліч. Незбалансо­ваність бюджету, інфляція, надмірна доларизації банківської системи. Грузія не може похвалитися масштабним експортом. Непросто вирішується проблема зайнятості. Попри всі намагання поставити на ноги малий і середній бізнес, поки що близько 2/3 ВВП припадає на частку великого.

Навіть на вулицях відносно благополучної столиці ще багато бідності, хоча всі помічають, наскільки менше стало безвиході в очах жителів. У Тбілісі старі будівлі сусідять із розкішними готелями, які представляють усе­світньо відомі мережі. Фешене­бельні готелі є предметом роздратування — для одних, предметом гордощів — для інших. І приводом для оптимізму третіх, для тих хто вважає такі проекти свідчен­ням віри в Грузію, в її здатність захищати інвестиції. Символом договороспроможності Тбілісі, в яку раніше мало хто вірив. Потяг грузинів до зовнішньої атрибутики перестав бути ірраціональним, він набуває цілком прагматичного смислового наповнення.

Задля об’єктивності слід сказати, що світова криза і п’ятиденна війна з Росією вдарили по національній економіці саме тоді, коли вона була особливо уразлива, — на етапі серйозних структурних змін. До 2008-го, якщо вірити статистиці, економіка Грузії зростала зі швидкістю 9—12% на рік.

Саакашвілі не приховував, що серйозно ставить на приплив прямих іноземних інвестицій. Роз­рахунок зрозумілий. Грузія — країна невелика, 10% зростання ВВП, за оцінками експертів, досягається з допомого. вливання 2—3 млрд. доларів. Тому постреволюційна Грузія зосередила свої зусилля на створенні максимально привабливого інвестиційного клімату.

Натхненник реформ Каха Бендукідзе любить підкреслювати, що забезпечення економічної свободи і боротьба з корупцією — дві сторони одного процесу. І процес рухається в обох напрямках.

Андрій Клюєв у недавньому інтерв’ю нашому тижневику заявив: «Переконаний, мало знайдеться країн у світі, які б у такий стислий час здійснювали такий велетенський обсяг нормативної й законодавчої роботи зі спрощення ведення бізнесу». Не переконаний.

Порівняймо. Санітарний і пожежний нагляд у Грузії лікві­дували, анітрохи не жалкуючи, щоб далі не заохочувати економічне мародерство. Регістр власності — в Інтернеті, у від­критому доступі. Звичного для нас «плану» зборів для митниці, по суті, немає. Ефективність її роботи, за великим рахунком, оцінюється швидкістю «розмитнення». До речі, у поліції — схожа історія. Традиційну радянську звітність зведено до мінімуму. Розкриття злочинів — на рівні 30—35%. «Якщо хтось каже вам, що вони розкривають 60% злочинів або більше, вам брешуть», — цитує грузинська преса міністра внутрішніх справ. Розмитнення авто, техогляд, постановка машини на облік і видача номерів у сервісному агентстві МВС, за словами тбілісців, забирають від 15 хвилин до півгодини часу. Усе комп’ютеризовано.

Заробляєш менше 16 тисяч доларів на рік — податків не платиш. Кількість самих податків зменшили у три з половиною рази. Тепер їх залишилося шість, до наступного року мають відмерти ще два. До двох ставок було скорочено кількість митних тарифів (0 і 12%), при цьому 86% тарифних позицій не оподатковуються. На 84% поменшало лі­цензій та дозволів. Платники податку на прибуток отримали право на відстрочку платежу за умови збитковості підприємства впродовж п’яти років.

Реєстрація бізнесу забирає від кількох хвилин до кількох днів (останнє швидше рідкість, ніж правило). Діє принцип єдиного вікна. Відкрити будь-яку фірму можна в найближчому відділенні банку у спеціального уповноваженого Мін’юсту. Податкова до реєстрації бізнесу стосунку не має.

За підсумками минулого року, за оцінками Світового банку, Грузія посіла 11-те місце серед 183 країн за комплексним показником умов для ведення бізнесу (у 2003-му вона була 137-ю). Саакашвілі, посилаючись на дослідження Forbes, торік восени стверджував, що в частині лібе­ральності податків Грузія перебу­ває на четвертому місці у світі, після Катару, ОАЕ і Гонконгу.

Такі реформи дають шанс ініціативним та енергійним. Але тим, хто звик до державного патерналізму, хто (з різних причин) перебудуватися не зміг або не захотів, — непросто. Передусім грузинська лібералізація вдарила по людях літніх.

«Чому держава конче повинна платити грошову допомогу інвалідам? — переконував автора цих рядків Бендукідзе. — А якщо цей інвалід — власник п’ятизір­кового готелю? Навіщо потрібен пенсійний фонд, якщо він — самообман, фікція? Коли п’ята частина ВВП йде на виплату пенсій, це — суїцид. Людина повинна сама накопичувати собі на ста­рість. (Спробували б наші реформатори озброїтися такою риторикою! — Прим. автора.) А держава повинна створити людині всі можливості для того, щоб вона могла заробити...»

Заробити вдається не всім. Представники влади стверджують, що рівень безробіття в Грузії становить 16—17%. Опозиція вважає ці цифри некоректними і стверджує: незайнятих (з урахуванням прихованого безробіття) як мінімум удвічі більше.

Соціального податку немає, пенсійного фонду немає. Меди­цина — у приватних руках. За ствердженням влади, приблизно чверть населення (йдеться про найбільш незахищені його верстви) може розраховувати на мінімально необхідний обсяг медичної допомоги. Недержавні підприємства не виплачують допомоги з догляду за дитиною. Роботодавець, який захоче звіль­нити працівника, не зобов’язаний підкріплювати своє рішення згодою профспілок.

Світова економічна криза вимушено скорегувала плани. До­дала проблем війна. Відновлення зруйнованої інфраструктури, поповнення людських і матеріальних втрат у збройних силах, облаштування біженців потребували додаткових коштів. У вирішенні цих питань, безумовно, допомагає Захід. Будівництво житла для грузинів, котрі залишили Південну Осетію під час і після п’ятиденної війни, переважно фінансували США та ЄС. Але ці кошти виділялися без побоювання, що їх розкрадуть, як це, наприклад, неодноразово траплялося з грішми, які давала Москва на відновлення економіки Чечні. Жоден вимушений переселенець із Південної Осетії в Грузію не зустрів 2009 рік у наметі. А ось у місцях недавніх боїв усе трохи інакше. Цхінвалі, за словами очевидців, так як слід не відбудований досі. Ще торік улітку прокуратура Південної Осетії за підсумками перевірки процесу відбудовних робіт порушила 11 кримінальних справ. На той час Москвою на аналогічні потреби було виділено 28 млрд. рублів. Але куди вони поділися, ніхто так і не зрозумів, — Цхінвалі стояв у руїнах, попри обіцянки високих осіб відбудувати його за лічені місяці.

Сьогодні, розраховуючи, як і раніше, на іноземні вливання, Грузія зосереджується на програмах стимулювання внутрішніх заощаджень та заохочення внутрішніх інвестицій. Впро­ваджується нова програма подат­кових пільг для малих і середніх підприємців. Розробляються додаткові заходи боротьби з корупцією, зокрема створюється комісія аудиторів, покликаних жорстко контролювати роботу податкових інспекторів.

Економічна філософія сьогоднішньої Грузії досить проста. Отож:

— бюджетні витрати не повинні перевищувати 30% ВВП;

— дефіцит держбюджету не повинен перевищувати 3% ВВП;

— сумарний держборг не повинен перевищувати 60% ВВП;

— забороняється збільшення кількості вже встановлених ліцензій;

— забороняється створення нових державних регуляторів;

— забороняється державне регулювання цін на будь-які продукти чи послуги;

— забороняється володіння державою банками та іншими фінансовими посередницькими інститутами;

— забороняється обмеження конвертованості національної валюти.

Триває масштабна привати­зація. Частково — для мобілізації коштів, частково — для підви­щення ефективності управління. Географія не хвилює, хвилює біографія. «Приватний власник ефективніший за державу», — підкреслює Бендукідзе. «Якщо репутація компанії заслуговує довіри, не важливо, звідки вона», — заочно погоджується з ним Бокерія.

Мало відомий широкій спільноті, але дуже прикметний факт. Одним із найбільших інвесторів у грузинську економіку є російське ВАТ «Интер РАО ЕЭС». У квітні нинішнього року росіяни (які володіють однією з найбільших електророзподільних структур «Теласі», компанією «Мткварі Енергетика» і кількома ТЕЦ та ГЕС) провели переговори про купівлю двох гідро­електростанцій на річці Храмі й заявили про готовність побудувати ще три.

Цей факт — переконлива одповідь тим, хто стверджує, що в Грузії процвітає русофобство, що дві держави неспроможні домовитися. І тим, хто впевнений, що ідеологія — завада економіці.

До речі, грузинська влада вважає великою перемогою позбавлення споконвічного головного болю — дефіциту енерго­носіїв. Постійна відсутність світла й тепла, що було давньою бідою республіки, — в минулому. Віце-спікер парламенту Леван Веп­хвад­зе, представник опозиційних християнських демократів, нещодавно публічно дорікнув прези­дентові у «кришуванні» схем пос­тавок газу з Азербайджану. Саакашвілі парирував: «Назвіть країну, де газ дешевший, ніж у Грузії!». Відповіді не було. Не знаю, чи корупція це. Але гадаю, у нашій державі багатьом хотілося б такої корупції.

Саакашвілі критикують за те, що він (на думку опонентів) робить не так. А наших змінюваних правителів традиційно й справедливо критикують за те, що вони не роблять нічого. Або як мінімум не виконують обіцяного. Відчуйте різницю.

У Тбілісі неодноразово доводилося чути дещо примітивну і водночас напрочуд містку характеристику Саакашвілі — «зрозу­мілий президент». Прибічники глави держави вимовляли це словосполучення з підкресленою гордістю, противники — з відвертою іронією. Але суть від цього принципово не змінювалася, він досить послідовний і цілком передбачуваний. Ідеологічні, економічні, зовнішньополітичні установки провладної команди можна поділяти, можна не сприймати. Але вони знають, що будують. І будують те, що обіцяли. Гіга Бокерія з цього приводу пожартував: «Грузія нарешті дізналася, яка в неї ідеологія, яка в неї політика і який курс».

«Продали країну за долари». «За гроші Сороса вигодували поліцію — сторожових псів режиму». Це — найпримітивніші характеристики того, що відбува­ється в Грузії. Наскільки можна судити, дуже поширені в Росії. Та й у нас їх можна почути.

«Ми відкриті для критики, але втомилися відповідати на брехню. Ми робимо помилки, але намагаємося їх виправляти. Ми готові прийняти будь-яку допомогу, якщо вона щира. Ми під­тримаємо будь-який еконо­мічний проект, якщо він вигідний економічно і не ставить під загрозу нашу безпеку. Ми не любимо, коли нам ставлять умови. Але якщо ми їх приймаємо, то ми їх дотримуємося. Ми не приховуємо, що без зовнішньої допомоги не реформували б поліцію і не побудували б будинки для біженців. Але ж украсти ці гроші було б набагато простіше, правда? Наша поліція — опора влади, але високий рейтинг довіри до неї в суспільстві — свідчення правильного кроку. Ми не змушуємо нас любити, але ми маємо право вимагати поваги. Наш шлях багатьом не подо­бається, але це — наш шлях. Критикам ми відповідаємо — обирайте свій. Ми почали з найскладнішого — поламали хребет корупції...» — каже Бокерія.

Для подолання корупції насамперед потрібна політична воля. У грузинського Президента, хай там що про нього кажуть, вона знайшлася. На відміну від президентів наших. І за це чимало співгромадян Саакашвілі багато чого йому пробачали. А пробачати є що. Слабкості і уподобання глави держави за­галь­новідомі. При такому державному лідері, як Саакашвілі, Грузії, напевно, особливо гостро потрібна тверезомисляча, ефективна опозиція. Інакше процес наведення порядку ризикує перетворитися на хрестоматійну диктатуру.

«Багато розвинених країн, які проходили етап реконструкції економік, здійснювали модерні­зацію через авторитаризм», — днями нагадав нам Володимир Литвин. Але набагато гірше, коли авторитаризм модернізацією не супроводжується. Коли він, авторитаризм, є метою, а не засобом.

Незалежні експерти, високо оцінюючи зроблене в країні за останні роки, визнають, що взятий курс на лібералізацію еконо­міки поки що не видається незворотним. А процес демократизації суспільства просувається повіль­ніше, ніж розраховували. Тому те, що сталося в Тбілісі і Батумі наприкінці травня — черговий тест на міцність чинного грузинського режиму. Тест дуже серйозний.

Війна і ми

Втім, перший, значно серйоз­ніший, іспит на спроможність грузинська влада склала. Йдеться про п’ятиденний воєнний конфлікт влітку 2008-го. Війна виявилася серйозною перевіркою спроможності держави.

І річ навіть не в тому, що серпневі події не призвели до повстань проти режиму Саакашвілі, на що, схоже, серйозно розраховували у певних російських колах. Війна невблаганно принесла в Грузію страх, розгубленість і дезорганізацію. Проте страх (усупереч побоюванням центру) не переріс у паніку, розгубленість — у параліч, дезорганізація — у хаос. Про це можна судити, спираючись на численні дані очевидців. У тому числі, й тих, хто налаштований не надто прогрузинськи.

Практично всі державні інститути і муніципальні структури функціонували увесь час перебігу конфлікту і у всіх районах. Навіть тоді, коли російська 58-ма армія перекрила головну транспортну артерію, що з’єднує захід і схід країни. Відрізавши таким чином частину провінції від центру.

Війну «08-08-08», мабуть, буде справедливо назвати боліс­ною невдачею самого Саакашвілі. Але так само справедливо можна говорити про успіх створеної ним системи, яка довела свою життєздатність.

Напевно, про війну варто сказати ще. Оцінки тих сумних подій, у викладі російських і грузинських політиків та медіа відрізняються радикально. Що загалом і зрозуміло. «Розстріл сонного Цхінвала» чи «Вимушений захист грузинських сіл, які зазнали нападу»? «Грузинські агресори» чи «Російські агресори»? «Боягузлива втеча безпорадної грузинської армії» чи «Героїчна оборона та організований відступ»?

Я не був на тій війні. І вже через це не маю права давати власних оцінок. Хоча розумію, що будь-який свідок не може всього бачити, а будь-який учасник — не може всього знати. Та мене непокоїть, що Україна покірно сприйняла нав’язане ззовні «чорно-біле» сприйняття того, що сталося в серпні 2008-го. У нас точно так само героїзують одних і демонізують інших.

Для чого осмислення тієї війни нам? Вона вплинула не тільки на грузинсько-російські відносини. Вона (хочемо ми собі в цьому признаватися чи ні) змінила ставлення багатьох з нас до Грузії і до Росії. До країн, народи яких, наскільки різні, настільки ж і однаково близькі нам. Щоб ті події стали трохи зрозумілішими, пошлюся на думки людей. Двох росіян, чия репутація в автора цих рядків викликає повагу, а слово — довіру.

Аркадій Бабченко, письменник, публіцист, ветеран двох чеченських кампаній. Його воєнні репортажі для «Новой газеты» і записи в онлайн-щоденнику в серпні 2008-го були позбавлені слізливої патетики і книжної героїки...

«Начиная от Алагира, дорога забита военной техникой. Идет 58-я армия. По-моему, вся. Колон­на растянулась километров на шестьдесят, если не больше. Мно­го поломавшейся техники. По дороге насчитал штук десять перевернувшихся машин. Все как обыч­но — техника в говенном состоянии…

Головы не поднять. Под таким огнем я еще не был… Нам противостоит мощная профессиональная армия, хорошо оснащенная, с тяжелым вооружением... Вчера сбили нашу очередную «сушку». Какое на хрен «мы на подступах к Тбилиси?..

О потерях среди жителей Цхин­вали ничего сказать невозможно — сведений просто нет, своих погибших родственники забирают сами. Но не тысячи — точно. В районе 12-й школы погибли восемь человек. Пытались уехать из города на легковушках, были расстреляны и сожжены…

Грузинских пленных никто не бьет, дают воду, еду, бушлаты на ночь. Это обычные мужики, резервисты. Они говорят, что за уклонение от мобилизации дают четыре года тюрьмы. Сдавать их собираются кому угодно, только не осетинам — убьют сразу…

В грузинских селах на Транс­каме горит все. Оставшихся грузинских военных осетины ищут по подвалам и стреляют на месте. Эйфория разрушения и разграбления — тащат абсолютно все, от автомобилей и мебели до баранов в багажнике. Южную Осе­тию Грузия потеряла навсегда, это очевидно. Ненависть абсолютная. Тем более после того, как Цхинвал фактически уничтожен. Сейчас туда понаехало много «левых» — именно пограбить…

По Первому каналу был показан фильм «08.08.08. Война в прямом эфире». Я конечно, понимаю, что работа пропагандистов — это пропаганда, а не журналистика. Но нельзя же так-то, в конце концов…

Никаких «грузины едят осетинских детей» или «осетины пьют кровь беременных грузинских женщин» здесь не будет… В таких войнах обе стороны одинаково быстро докатываются до мерзости. Но это совсем не значит, что мерзка вся нация — та или другая. Ублюдки были всегда, везде, на любой войне и в любой стране. Если грузины хреначили градом по городу, полному женщин и детей — это факт. Если осетины жгут грузинские села — это факт. Но обобщать не будем…»

Ці враження можна вважати суб’єктивними, але в них — спроба піднятися над міфами і штампами. І досить чесна оцінка війни, дана людиною, яка знає про неї не з пропагандистських сюжетів.

І ще одна довга, але, спо­діваюся, виправдана цитата.

Лев Рубінштейн, письменник і публіцист, так описав свою поїздку в Грузію через два роки після війни...

«Я с радостью убедился в том, что русский язык по-прежнему ассоциируется в этой стране скорее с Пушкиным и Толстым, чем с Путиным, Медведевым и 58-й армией…

Я все время вспоминал одного упертого виртуального идиота, которому в ответ на его злобные и необычайно глупые наскоки на Грузию и грузин, я посчитал нужным сообщить, что я вот как раз собираюсь в Грузию. И что, мол, там передать? «Передайте им, — ответил упомянутый угрюмый идиот, — чтобы учили русский язык. Пригодится». Имелось, как я понял, в виду, что этот виртуальный боец невидимого фронта вот-вот въедет на сверкающем бронетранспортере на улицу Руставели, где ему будет удобно, чтобы мирное и немирное население говорило с ним именно по-русски, а не на «туземной тарабарщине» или, пуще того, на натовском English. Да говорят они по-русски, дорогой дурачок, и без твоих рекомендаций. Не изволь сомневаться. И многие из них говорят на нем куда лучше, чем ты. И, слава богу, не о том, о чем ты…

На рынке пожилая женщина, торговавшая грецкими орехами, услышав нашу русскую речь, спросила, откуда мы, не из Киева ли. «Из России», — сказали мы ей. «Милости просим в Грузию», — сказала она, но все же, подняв кверху палец, прибавила: «Только не надо воевать».

Грузини не приховують особ­ливо теплого ставлення до Ук­раїни. Але й антиросійських настроїв я в республіці не помітив, хоча багато читав про подібне в російських ЗМІ. І це, схоже, ще одна прикмета нової Грузії.

«Після війн 90-х ненависті було більше. Ми втомилися від неї», — признався немолодий таксист, який підвозив мене. Ми проїжджали перехрестя, з нами порівнялася поліцейська «тойота». Молодий вартовий порядку помахав таксистові рукою. «А ти звід­ки?» — поцікавився в мене таксист. «З Києва», — відповів я, напружено очікуючи запитання про даїш­ників у кущах. «У вас теж усе вийде», — несподівано сказав чоло­в’яга, широко усміхаючись.

Я кивнув.