Біси теж вірують

Автор/джерело -  © Ігор Луценко, “Українська правда” 

Як у кожному пристойному феодальному суспільстві, церкви в Україні є невід’ємними елементами повсякденного соціального життя.

Про те, що за Конституцією у нас Церква відокремлена від Держави, забувають навіть гаранти тієї самої Конституції

Факт такої значущості та успішності насправді не має негайного стосунку до релігії як такої. Просто правлячий клас пасує перед церквою, створюючи для ієрархів останньої колосальні небезпеки. Звісно, духовного порядку.

Ієрархам традиційних (і не тільки) церков, простими словами – церковним чиновникам – чиновники класичні створюють страшенну спокусу. Влада боїться церкви, і всіляко намагається “вирішити питання” з нею шляхом підлабузництва та підкупу. Підкуп і зовнішня демонстрація лояльності з боку влади потенційно є колосальною загрозою для церкви, оскільки може розбестити священників та їх паству, створити в них почуття власної значимості та навіть винятковості, і в результаті сприяти поразці у їх духовній боротьбі.

Помилково було б вважати, що демонстративно лояльне ставлення до релігійних організацій є лише популярною частиною “обов’язкової програми” українського політика, незалежно від його внутрішніх переконань.

Насправді серед політиків чи олігархів є багато людей, котрі досить щиро вірять. Проте якість цієї віри інколи досить оригінальна. Пам’ятаєте біблійне "біси теж вірують і тремтять"?

Приміром – є досить великі бізнесмени, котрі у 90-х по ходу своєї безжальної бізнес-кар’єри створили братські могили й цілі кладовища своїх конкурентів. (І не тільки конкурентів, а й друзів). При цьому намагаються бути християнами, але на свій манер і у відповідності зі своїм світовідчуттям.

Серійні душогуби, які не відчувають докорів сумління, існують. Та все ж переважна більшість убивць рано чи пізно починають жалкувати про скоєне. Власноруч створені кладовища приходять у снах, і, можете бути певними, життя цих людей стає досить важким, незважаючи мільярдні активи. Їм не позаздриш, їм дуже зле і до божевілля – один крок.

І от, уявіть, що такі люди починають “вирішувати питання” - так, як вони вміють, гадки не маючи про те, що таке справжнє каяття. Вони приходять до священників, вони хочуть лояльності – а лояльність вони звикли купувати. Коштовні подарунки, чималі пожертви? Без питань! Допомогти вирішити якість проблеми з чиновниками? Тільки скажіть!

Все, що завгодно, щоб тільки не згадувати ті кладовища. Мабуть, і вбивати далі готові – тільки щоб за віру, тобто з санкції Бога…

Не забуваємо і про такий бік стосунків церкви одного патріархату зі своєю паствою...

А тепер уявіть себе на місці священика – равина, ксьондза чи муфтія, словом, на місці людини, від якої очікують індульгенції і “за ценой не постоят”. Як мінімум є небезпека загордитися. А як максимум – мерседеси, ролекси, резиденції, сусальне золото на куполах у пустих храмах, депутатські посвідчення та інша мерзота, даруйте, марнота.

Менш яскравим, але більш масовим, є випадок з бісами дрібнішими – корупціонерами. І ці теж інколи вірують, і цих теж вряди-годи свербить сумління. В них теж є рефлекс відкупитися, в тому числі і від власного сумління.

Отож роблять ці крадії “добрі справи” для церкви, у відповідності зі своїм світовідчуттям та схильностями. Продовжують красти, але красти вже не для себе – для церкви. Приміром, віддають храми – не свої-ж бо, а державні – у руки релігійних громад, котрі стосовно майнових питань нічим іншим від звичайних об’єднань громадян де-юре не відрізняються. Фактично, займаються тіньовою приватизацією майна.

При цьому чиновники відчувають себе виконавцями якоїсь божественної місії – як, наприклад, побудувати за гроші платників податків церкву і передати її тій чи іншій конфесії.

Той факт, що якесь майно передається в руки саме релігійних організацій, не є жодним виправданням. Держава втрачає майно, ним починає користуватися група приватних осіб, для своїх потреб. А якщо ця група осіб (як зветься “церквою” чи ще якось) ставить себе вище інших і вважає за нормальним існувати з чужий рахунок, якщо вона відчуває себе вправі забрати у когось майно через чиновників-посередників, то це – крадійство.

Чи буде благодать в украдених церквах?

Отак, через комплекс вини, через нещире каяття і прагнення самозаспокоєння, через матеріальні інтереси, відбувається повзуче з’єднання церкви і держави, від чого церкву може заразити весь той моральний гній, котрий бурхливими потоком циркулює у владних українських коридорах.