Парламентський тест на демократію в Україні

Автор/джерело -  © Віктор Каспрук, “Радіо Свобода” 

2012 рік ставить перед Україною черговий тест на демократію. І якщо українські демократичні сили будуть підготовлені до нього так само, як і в 2010 році, то цей тест цілком на багато років вперед може виявитися останнім.

Бо якщо зараз режим «януковичів» уже має «ручний» парламент, то після виборів до Верховної Ради, коли будуть на повну силу застосовуватися політичні «творчі підходи» «донецьких», парламент просто стане «домашнім песиком» тих, хто тримає владу в Україні.

Власне, за півтора роки правління Януковича Україна й так практично втратила право називатися демократичною державою, а за корумпованістю, неефективністю і некерованістю вона на рівних конкурує з такими регіонами лиха в Європі, як Косово і Боснія.

Схоже, за замислом «донецьких», 2012-й – рік парламентських виборів – має завершити остаточну концентрацію політичної та економічної влади в руках Партії регіонів і мусить наочно довести українському народу всю безперспективність бажань вступати у відкриту політичну боротьбу з тими, хто звик завжди вигравати у своїх опонентів, використовуючи «специфічні» способи.

Безумовно, що парламентські вибори 2012 року стануть вирішальним тестом на демократію в Україні. Проте не можна не помітити того, що за багатьма ключовими параметрами (з часу приходу «януковичів» до влади) спостерігається постійний відкат від демократичних позицій. І якщо взяти за точку відліку президентські вибори 2010 року, котрі відбулися в лютому, і подивитися на місцеві вибори, що були проведені в кінці того року, то менше ніж за рік ситуація змінилася докорінно.

Методи і засоби – справа другорядна

Місцеві вибори, у порівнянні з президентськими, виявилася значно гіршими, на що звернули свою увагу й іноземні спостерігачі. Адже погіршення якості виборчого процесу було видно неозброєним оком. «Донецька» влада майже до останнього моменту змінювала правила проведення виборів, відбувалися неприкриті маніпуляції зі складом виборчих комісій та їхніми головами на місцях, а також весь час виникали проблеми з унесенням кандидатів до бюлетенів для голосування.

Однак, якщо місцеві вибори 2010 року продемонстрували явне погіршення якості виборчого процесу, то парламентські вибори 2012 року цілком можуть показати його крах. «Януковичі», розуміючи те, яку «підтримку» в українського народу викликають їхні «реформи», все рівно програвати не збираються. Для них є головною ціль – щоб після виборів 2012 року Партія регіонів мала у Верховній Раді конституційну більшість. А методи і засоби для досягнення такої цілі для них справа просто другорядна.

Хоча для демократичного Заходу, якому діючий в Україні режим від 2010 року з усіх сил намагається навісити локшину свого «європейського вибору», парламентські вибори будуть чітким тестом на те, в якому ж таки напрямку рухається Україна.

Біда сьогоднішньої України, що в силу антиукраїнських дій влади пересічні українці у своїй загальній масі так і не змогли остаточно визначитись. Не визначились із тим, чого ж вони насправді хочуть і якою бачать Україну в теперішньому та майбутньому часі. Владна система, котра нині керує Україною, поставила українців у такі пекельні умови, що дуже часто вони мають тільки меркантильне зацікавлення – як вижити у найближчий час, котре вимушено ставлять на передній план своїх бажань.

Влада добре прорахувала, що, прищепивши частині українського народу концтабірну ментальність фізіологічного виживання за будь-яку ціну, вона отримала необхідний їй електорат, частина якого не дуже буде перейматися свободою слова, преси і демократичними принципами. Для цих громадян не дуже важливо те, яким курсом попливе далі державний корабель, які реформи будуть проведені і чи взагалі буде Україна незалежною державою після 2012 року.

Цей електорат, голосуючи за регіоналів, має безпосередній вплив на внутрішні політичні процеси в Українській державі і цим в перспективі створює нові проблеми і для самих себе.

Позаполітичні методи а ля Янукович

Режим «януковичів» сьогодні робить все для того, аби ані Юлія Тимошенко, ані Юрій Луценко, котрі є найяскравішими представниками української опозиції, не брали участі у виборах 2012 року. Хоча тут відразу ж постає закономірне питання: чи будуть парламентські вибори взагалі демократичними без Юлії Тимошенко? Адже навіть колишній Президент України Леонід Кучма, який фактично є батьком-засновником сучасного українського олігархату, ніколи б собі не міг дозволити «боротися» з політичними опонентами позаполітичними методами а ля Янукович.

Сьогодні Україна опинилася в переломній точці. Адже продовжувати тотальне пограбування держави і народу, як це було два останні десятиліття, далі вже немає з чого. Але навряд чи «донецькі» готові взяти на себе провину за це все. Тому для них найважливіше «виграти» парламентські вибори за будь-яку ціну. На президентських виборах 2010 року екзит-поли, дані яких наводили різні центри з дослідження настроїв українського електорату, вперше за багато років в Україні давали дуже «специфічні» результати, і складалося враження, що частину їх вдалося якимось дивним чином підігнати під майбутню перемогу «януковичів».

Власне, одержання необхідних для перемоги цифр – це зовсім не одноденна акція. А, скоріше за все, тривалий процес, котрий має охоплювати всі етапи виборчої кампанії. І за українських політичних реалій зовсім не головне, хто і як проголосував. Набагато важливіше, хто і як підраховує голоси виборців.

Сподівання на молодих і патріотичних політиків

Є ще одне важливе питання: хто сьогодні, в серпні 2011, може дати гарантію того, що вибори до Верховної Ради відбудуться восени 2012 року? Адже, якщо в Партії регіонів побачать, що навіть за «специфічного» підрахунку голосів перемога їм не дуже світить, то цілком ймовірно, що ці вибори (під якимось благовидним приводом), можуть перенести, наприклад, на 2015 рік. Пояснюючи це українцям тим, що необхідно економити державні кошти. І тому цілком логічно провести парламентські вибори одночасно з президентськими.

Подібний розвиток подій цілком би відповідав таємним бажанням блоку Володимира Литвина і «Нашої України», яким на виборах-2012 мало що світить. А тут з’являється хоч найменша можливість ще постояти трохи на краю «політичної прірви», підживлюючи себе ілюзіями, що через кілька років народ прозріє і в них може з’явитися нове політичне майбутнє.

Між тим, увесь політичний досвід майже 20 років відновленої української незалежності наочно довів, що крім Народного Руху України часів В’ячеслава Чорновола, в Україні так і не було фактично політичної сили, котра б з відповідальністю, болем і зацікавленістю ставилась до творення Української державності. Нині ж залишається лише одне: сподіватися, що українська нація здатна висунути нових, енергійних і патріотичних політиків, для котрих історична доля Української держави буде вище за будь-які особисті інтереси. Політиків, котрі виявляться здатні розірвати багаторічний біг України по замкненому колу політичної невизначеності й економічного грабунку…