Чому українці не поспішають на барикади?

Автор/джерело -  © Сергій Грабовський, “Радіо Свобода” 

В останні місяці соціологи фіксують парадоксальні тенденції, притаманні громадським настроям.

Показники довіри до органів влади та очільників держави швидко знижуються, соціальне самопочуття абсолютної більшості громадян погіршується, протестні настрої відчутно зростають, готовність діяти декларується значним числом опитаних, – але в реальні акції (страйки, мітинги, пікети, демонстрації тощо) все це майже не виливається. Ба більше: разом із посиленням критичної налаштованості щодо влади та протестних настроїв зростає й соціальна апатія, зневіра у можливість позитивних змін.

Ні, на вулицю люди виходять – і з економічними, і з політичними вимогами. Але там, де зачіпаються інтереси мільйонів, виходять у кращому разі кілька тисяч; там, де йдеться про утиски сотень тисяч, публічно протестують лише десятки активістів. Останні ілюстрації цього у всіх перед очима: за Юлію Тимошенко на президентських виборах голосували 11 мільйонів громадян, а мітинги на її підтримку зібрали спершу кілька сотень, потім – кілька тисяч осіб із тих грандіозних мільйонів.

Це спонукає владу, експерти якої ретельно відстежують громадські настрої, до висновків про те, що критичне налаштування українців не переросте у масові акції протесту і непокори, що воно здатне вилитися тільки у виборчі преференції щодо опозиції. А маніпулювати результатами народного волевиявлення та істотно коригувати їх в Україні добре вміють.

Видається, такі висновки вкрай невірні. Й ось чому.

Пасивність: причини та наслідки

Масова протестна активність в Україні сьогодні відсутня з кількох причин. І головна з них – люди якщо й не розуміють на раціональному рівні, то добре відчувають на рівні соціальних почуттів та підсвідомості, що самими тільки демонстраціями владу не змінити і не змусити до ефективної діяльності на благо суспільства. Нинішня кланово-олігархічна верхівка готова утримувати своє панування будь-якими засобами – не випадково відбувається посилення карально-репресивних структур (зокрема, під виглядом «судової реформи»), не випадково скорочується армія і збільшується поліцейська міць держави. До цього слід додати і потужну пропагандистську машину, вибудовану в останні роки і здатну істотно впливати на масову свідомість, – бодай у певних регіонах і у певних соціальних групах. До того, щоб боротися до останнього, ризикуючи всім, суспільство ще не готове.

Друга причина, пов’язана із першою, – це те, що суспільство не має поки що лідерів, котрим уповні довіряє і котрі спроможні запропонувати продумані програми реформ, чіткі перспективи змін на краще. Боротьба, перемога, бій за утвердження правди та справедливості – все це добре, але люди прагнуть мати перед очима позитивні дороговкази у майбутнє.

Ще одна причина: відсутність ефективної системи комунікацій (включно із ЗМІ), які б використовувалися громадянським суспільством та опозиційними політичними силами. Сьогодні наявні лише сегменти та точкові елементи такої системи. Перетворити можливість на реальність здатна тільки масова дія громадських активістів та медіа-професіоналів, підперта досить значними фінансовими ресурсами. Розуміючи важливість останніх, влада робить усе можливе, щоб заблокувати критично налаштованим щодо неї структурам та персоналіям доступ до таких ресурсів, змушуючи вітчизняний бізнес чи то уникати контактів з опозицією, чи то навіть припиняти фінансування «неправильних» ЗМІ.

Як воно було в історії

Утім, радіти з приводу масового суспільного невдоволення, поєднаного із масовою пасивністю владі не варто. Якби у владному середовищі були знавці історії, вони б згадали бодай кілька подібних ситуацій, які існували в минулому. Скажімо, «золоте десятиліття» або «десятиліття золотого спокою» у першій половині XVII століття, яке закінчилося Хмельниччиною. Тоді, на відміну від сьогодення, економічні успіхи були справді грандіозними. Освоювалися нові землі, колоністи залюднювали Степ, і на Лівобережжі, і на Правобережжі масово виникали поселення, росли міста, будувалися фортеці, невпинно зростало виробництво збіжжя, прокладалися торговельні шляхи...

Проте багатство концентрувалося в руках незначної групки багатіїв. Це супроводжувалося різким посиленням експлуатації широких селянських мас, які були безправними й приниженими. Дрібна шляхта теж виграла мало, без плазування перед сильними світу цього їй нічого не світило. Католицька церква, де запанували радикальні вороги «схизматів», розпочала новий наступ на православних і протестантів. Реєстрове ж козацтво, в тому числі і його старшина, з року в рік втрачало свої права і статки, перетворюючись на безправну і визискувану суспільну групу. Його маєтності захоплювали магнати (тобто тодішні олігархи), нищачи український середній клас. Одним із таких наїздів був збройний напад шляхтича Чаплинського з друзяками у 1647 році на хутір Суботів лояльного до влади сотника Чигиринського реєстрового полку Богдана-Зиновія Хмельницького...

Що було далі – добре відомо. «Золоте десятиліття» скінчилося великою кров’ю. І не було б Хмельницького – козаків очолив би хтось інший. Не випадково на бік повсталих переходили не тільки реєстрові полки у повному складі, а й деякі полковники та знатні шляхтичі. Допекло! Можна по-різному з позиції сьогодення оцінювати події 1648-1676 років, але їхня жорстокість та кривавість стали наслідком ґрунтованого на насиллі «золотого спокою».

Не доводити «суспільний казан» до кипіння

Звичайно, сьогодні не XVII століття, а незалежна Україна – не колоніальна територія Речі Посполитої. Проте небезпеку масового бунту доведеного до відчаю суспільства не варто ігнорувати чи применшувати. Причому такого бунту, в якому візьме участь і чимало тих (в тому числі і з силових структур), хто сьогодні є опорою правлячого режиму. Богдан Хмельницький, як відомо, витратив чимало зусиль, щоб перевести такий бунт на рейки раціонального національно-революційного процесу, та це йому повною мірою не вдалося. А як буде зараз? Такі спонтанні масові процеси, як бунти та революції, дуже важко прогнозувати і ще важче на практиці вводити у раціональні рамки.

Отож, оптимальним, звісно, є шлях масових громадянських дій, де панує мораль та право (не плутати останнє з виданими деспотичною владою законами; згадаймо так звані «малі Нюрнберзькі процеси», фігурантами яких були судді Третього райху, котрі щиросердно виконували нацистські закони, антиправові у своїй основі). Ротація владних еліт інституційним шляхом й убезпечення від спроб узурпації влади – ось якою має бути мета опозиції та українського громадянського суспільства. Сьогодні така ротація неможлива, що засвідчили і минулорічні місцеві вибори, і перетворення парламентської меншості на більшість усупереч волі виборців, і переслідування опозиції.

Що більш масовим та організованим буде демократичний рух, то реальнішою ставатиме можливість уникнути стихійно-деструктивних процесів, які, звичайно, зметуть владу олігархії, проте водночас ударять і по невинним людям, і по потенціалу країни. Отож «м’яка» соціально-політична революція – це найбільш виграшний варіант. Головне, щоб вона була доведена до кінця (а не зупинена її лідерами, як це сталося 2005 року). Водночас має бути здійснений той «історичний компроміс», про який писав свого часу Антоніо Ґрамші, тобто досягнення компромісних домовленостей між регіонами, між субкультурами, між неолігархічними і некомпрадорськими елітами.

І, звісно, чим швидше відбудуться зміни, тим краще – у тому числі і для багатьох представників чинної влади, які в такому разі одержать шанс стати однією із «нормальних» українських політичних сил. Інші варіанти розвитку подій (коли міцно закритий «суспільний казан» закипить і вибухне) такого шансу їм не залишать.