Історики – про дегероїзацію Бандери і Шухевича

Автор/джерело -  © Надія Майна, «Главред» 

Експерти прокоментували позбавлення судом звання Героя України Степана Бандери та Романа Шухевича.

Вищий адміністративний суд України (ВАСУ) підтвердив рішення донецького суду про визнання незаконним присвоєння Роману Шухевичу та Степану Бандері звання Героя України. 30 липня відбувся черговий етап розгляду справи щодо указів колишнього Президента України Віктора Ющенка про героїзацію Шухевича і Бандери. Під час розгляду справи біля будівлі суду знаходилися пікетувальники із символікою УНСО, «Свободи», Конгресу українських націоналістів. За словами пікетувальників, судовий процес проходив у рамках торгів Президента Віктора Януковича із Москвою щодо газових контрактів.

Історики прокоментували «Главреду» дане рішення суду, його наслідки, а також висловили свої міркування з приводу версії протестуючих щодо дегероїзації Бандери і Шухевича, як фактору, що, можливо, впливає на газові переговори України та Росії.

Владислав Гриневич, кандидат історичних, доктор політичних наук, старший науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України:

- Таке рішення суду не стало приголомшливою новиною, бо наперед було зрозуміло, куди усе рухається. Власне, ми зараз є свідками наполегливих спроб нової влади кардинально скоригувати офіційну політику пам’яті в Україні і, на жаль, це відбувається на тлі перманентних випробовувань на міцність української ідентичності та історичної пам’яті.

Як би ми з вами не ставилися до Мазепи і Петлюри, до Бандери і Шухевича, не залежно від того, чи робитимуть Президенти усі ці історичні постаті героями України, чи навпаки позбавлятимуть їх цього звання, усе це не матиме великого значення, адже суспільні уявлення про ці постаті вже давно сформовані й усі вони є складовою української ідентичності – подобається це комусь, або ні.

Інша справа – стратегія формування офіційної політики пам’яті сучасної української держави. Ця стратегія безперечно вимагає того, аби держава усе-таки визначила своє ставлення до тих чи інших подій і персоналій історичного минулого. Поза тим, думаю, що ідея присвоєння звання героя України історичним постатям загалом не є конструктивною. Вочевидь і рішення Президента Ющенка дати звання Героя України Бандері саме у 2010 році, «під завісу» президентського правління, було невдалим і несвоєчасним. Але ж і сучасні вправи на полі історичної пам’яті Президента Януковича, до того ж з активним використанням судової гілки влади, є не лише програшними, але й небезпечними як для самої президентської влади, так і для українського суспільства в цілому.

Ось наразі ми вже вкотре спостерігаємо за таким собі ноу-хау у способі дій президентської влади у царині політики пам’яті, коли штучно створюється ситуація, де немовби Президент демонструє одне ставлення до тієї чи іншої історичної події, а суди – протилежне, і Президент наче судовим рішенням підкорюється. Так було, наприклад, коли ішлося про спробу зробити з червоного прапора ледь не державний символ сучасної України. Президент пообіцяв ветеранам війни підтримати відповідний Закон, але потім підкорився Конституційному суду, який важливі «деталі» цього Закону таки визнав не конституційними. Наче і вовки ситі, і вівці цілі.

Зараз маємо майже те саме. З одного боку Президент пообіцяв, зокрема російським партнерам, розібратися з Бандерою і Шухевичем. Далі в «гру» вступає нікому невідомий дрібний юрист з Донецька, який сміливо бере на себе функцію коректора офіційної політики пам’яті української держави. Місцевий суд підтримує цього громадянина, підтримує його й Вищий адміністративний суд України. А Президент у всій цій історії наче перебуває в стороні, він не бере у цьому жодної «участі». Нехай собі «націоналісти» нарікають на суддів і донецького юриста, однак ніхто не нарікатиме на Президента, який касує рішення свого попередника.

Очевидно, що «свіжі» суддівські рішення по Бандері і Шухевичу не внесуть спокою в українське суспільство. Хоча на барикади заради збереження звання Героя цим постатям українці не підуть, однак те, що напередодні 20 річниці незалежності України нинішня влада таки позбавила їх звання героїв, безперечно закарбується у пам’яті вагомої частини суспільства. В результаті ці рішення можуть обернутися поглибленням розколу України, але не на «донецьких» і «львівських», а на тих, хто підтримує проект самостійної і незалежної України і тих, хто бачить її частиною «Руського мира».

Тут логічно постають питання. Чому дратівливі проблеми історичної пам’яті залишаються предметом політичних розбірок навіть після того, як Президент України публічно закликав припинити спекуляції на темах історичного минулого? Чому ці питання підняті саме тепер, коли знову відчувається напруга між Росією і Україною в «газових питаннях»? Чи не пов’язана уся ці історія із зовнішньополітичними чинниками? Чи наша історична пам’ять не виступає, як це вже було раніше, певною валютою, таким собі капіталом, яким нині намагаються торгувати необачні політики?

Так чи інакше, але слід зрозуміти, що питання збереження історичної пам’яті – це питання стратегічної безпеки України. Ті, хто вважає гуманітарні питання другорядними, менш важливими, ніж питання економічні – вочевидь не є професіоналами. Як і ті, хто сподівається зробити з українців таких собі манкуртів – спочатку «стерти» їхню історичну пам’ять, а потім записати на «чисту» плівку нову інформацію, яка б дозволила сформувати якусь «нову» міфічну ідентичність. Шлях України до європейської співдружності, шлях українського суспільства до демократії і свободи насправді полягає в іншому. Не змінювати українське минуле заради добрих взаємин з сусідами, а намагатися знайти з ними порозуміння у трактуванні непростих стосунків і в тому, щоб мати власний погляд на власну історію. Не воювати з власним історичним минулим, а осягнути і прийняти його таким, яким воно насправді було.

Максим Розумний, доктор політичних наук, завідуючий відділом етнополітики та внутрішньополітичної безпеки Національного інституту стратегічних досліджень:

- Ці процеси реакції на рішення попередньої влади запущені торік, коли перед владою стояло питання про виконання програмних обіцянок, виправдання сподівань певної частини електорату. Тож коріння сьогоднішніх подій потрібно шукати в минулорічному рішенні.

Відмовитися від певних ідеологічних установ і просто зупинити процес чинна влада не наважується. Тут не йдеться про певні складні розрахунки – йдеться про інерційний процес, який так само, як судові процеси над Тимошенко та Луценком, мають інерційний характер і грають на зниження авторитету влади.

З одного боку немає сумнівів у тому, що Роман Шухевич і Степан Бандера ставили за мету здобуття Україною незалежності. І те, що тепер, у незалежній Україні, їх не звеличують, а намагаються зробити з них одіозні постаті, особисто у мене викликає неприйняття. Це означає незрілість політичної нації і є парадоксом в історії всіх національних рухів всіх національних держав.

З іншого боку, суд посилається на те, що званням Героя України нагороджені не громадяни України. Тож для юридичного рішення формальні підстави є. Але, з моєї точки зору, демонстративне відбирання звання Героя у Шухевича і Бандери компрометує сучасну українську державність, і при цьому мало шкодить самим Бандері і Шухевичу.

Я не думаю, що цей судовий процес відбувався в рамках переговорів Януковича із Москвою по газовому контракту. В торгах української та російської влад це питання давно вже стало другорядним. На цих переговорах використовуються зовсім інші аргументи та важелі тиску. Дане судове рішення просто співпало у часі. Тим більше, навколо цього рішення не виникло особливої інформаційної кампанії, принаймні штучно вона не створюється. А це перша ознака того, що в політичних сценаріях даний сюжет не задіяний.

Сергій Гмиря, історик, член Центрального комітету Комуністичної партії України:

- Цей судовий позов половинчатий. Мало просто відмінити героїзацію Бандери і Шухевича з формальних причин. Вони не були героями і співпрацювали з німцями.

Мені було цікаво, чому Ющенко видав ці укази наприкінці своєї каденції, коли він не мав на це жодного морального права. Тільки-но з’явилися укази, проти них розпочалася боротьба. Зрозуміло, що за часів Ющенка і Тимошенко, за часів влади націоналістів, це було неможливим. Зараз це стало можливим. Напевно, справа не в тому, що ведуться певні торги – чи то з Москвою, чи то з Вашингтоном, чи то з Брюсселем. А справа в тому, що в період «помаранчевого» панування неможливо було отримати подібні судові рішення.

Тож рішення суду я вважаю однозначно законним – ні Шухевич, ні Бандера не були громадянами України. Необхідно (і це буде зроблено) позбавити їх цих звань, оскільки по суті вони боролися проти України – не за формальними ознаками, а за змістовими.

Станіслав Кульчицький, професор, доктор історичних наук, завідувач відділом Інституту історії України НАН України:

- Цю тему підняли не ті, хто звернувся до суду – вона почалася з моменту нагородження. Якби суд розглядав питання про умотивованість рішення Президента про присвоєння Бандері і Шухевичу звання Героя України, то це була б одна справа. Але ж суд розглядає зовсім інше питання – є героями Бандера і Шухевич, чи ні. А це питання суто історичне, його не можна розглядати без фахівців. Звичайно, наш суд все може, але маю сумніви, що він може вирішувати суто наукові питання, оскільки у його складі немає відповідних фахівців – вони є фахівцями в юриспруденції. А якщо так, то нехай розглядають питання про те, наприклад, що була комісія по розгляду проблеми ОУН-УПА, створена за дорученням Президента Кучми, до 2006 року вона напрацювала великий обсяг роботи, опублікувала 30 книг, а все це чомусь не враховується жодним президентом.

Оскільки немає об’єктивних даних, суспільство розколоте. Неправильно вчинив Ющенко, нагородивши Бандеру і Шухевича від імені держави – не від свого. Як можна присвоювати такі звання, якщо держава розділена на дві частини? Мабуть, спочатку варто було досягти певного консенсусу, провести відповідну просвітницьку роботу.

Проте, я переконаний, що і Шухевич, і Бандера є героями української історії, і для них можна було зробити виключення і присвоїти їм ці звання.