Країна дрімаючих психів

Автор/джерело -  © Олег ПОКАЛЬЧУК, NOVA UKRAINA.ORG 

У дні, коли Тимошенко із сутінків Лук’янівки закликає громадян до остаточного вибору «між Світлом і Темрявою», депутати забобонно виганяють конкурентів — чаклунів та ворожбитів — із мас-медіа, а любов офіційно внесена Всесвітньою організацією охорони здоров’я до офіційного реєстру психічних захворювань під міжнародним шифром F 63.9, — сам час поговорити про душевний стан нації.

Колись Густав Водічка написав, що Україна — країна дрімаючих янголів. Це було дуже гарно і дуже давно.

У дні, коли Тимошенко із сутінків Лук’янівки закликає громадян до остаточного вибору «між Світлом і Темрявою», депутати забобонно виганяють конкурентів — чаклунів та ворожбитів — із мас-медіа, а любов офіційно внесена Всесвітньою організацією охорони здоров’я до офіційного реєстру психічних захворювань під міжнародним шифром F 63.9, — сам час поговорити про душевний стан нації. Тим більше 10 жовтня — Всесвітній день психічного здоров’я.

Ми знаємо: психи — це всі, хто довкола. Ну хіба ще в «телику». Але туди дивляться, як у вікно палати для особливо небезпечних психів. Гидко, смішно і страшно. Хто ж сумнівається, що здоровий глузд — виключно у нього самого? Хоча таке переконання — виразний симптом параної. Нічого, ми поживемо і з таким симптомом, не звикати.

Звичка терпляче жити з хворобливими симптомами — одна з наших національних рис. Консервативність і впертість поєдналися з християнським «Бог терпів і нам велів», і як наслідок цього українець охочіше звернеться до привітної ворожки, ніж до заклопотаного терапевта. А душевним недугам найкраще зарадить товариш із пляшкою, ніж психоаналітик з кушеткою.

Що в іншому світі — норма, у нас — патологія. Ні, я не про те, що красти — погано. Українські алкоголіки — в основному ті, хто працює і має сім’ю. У зарубіжних дослідженнях сім’я і робота — стримувальні фактори. У них пиячать молодики й старі, у нас — люди квітучого віку. У європейських країнах депресії — проблема в основному молодих, у нас показники лише збільшуються з віком.

Зате у нас найменші показники агорафобії — боязні відкритого простору. Напевно, тому ми так охоче виходимо на площі. Що помудрувати на мітингу, що подуріти на концерті — різниці немає, бо ми — завжди сильні духом. Пива та горілки.

Україна — провідна серед країн (Ліван, Китай і Колумбія), де люди із симптомами психічних розладів рідко звертаються по медичну допомогу. Втім, справді, ми частіше прикидаємося, ніж нездужаємо. Зверніть увагу хоча б на те, як ще донедавна ми слізно жалілися Європі на жахливий тягар комуністичного минулого. Ну і де ті комуністи тепер? Політики демонстративно садять один одного в тюрму, по черзі звинувачуючи у всіх вселенських гріхах; люди не хочуть платити податки, але вимагають від держави підвищення пенсій і зарплат; легалізували гомосексуалізм, а хочуть підвищення народжуваності — ну й сотні інших прикладів…

Такий особливий стан душі можна назвати «юродивістю». Наче і хвороба, наче й ні. Дуже зручно — залежно від потреби можна списати на цей особливий стан абсолютно все.

Так поводилися колись здичавілі грецькі аскети, які обрали для себе особливе духовне випробування — удаване божевілля. Юродивість — соціально значущий феномен, що отримав розвій виключно в православній культурі. У нас він розвинувся як спосіб маскування кмітливих людей, які зовсім не хотіли гинути в нерівній боротьбі, хоча й були опозиційно налаштовані. А воліли й далі виступати як викривачі. До того ж, якщо ти проповідуєш свої погляди мовою і термінами противника-недоумка, то виглядаєш у власних очах дуже мудрим і підступним.

Український народ століттями піддавався негативній селекції. Наслідком пристосування до несприятливих умов стала специфічна традиція, в якій інтелектуали, належачи до істеблішменту і користуючись його благами, критикували владу в системі координат, які сама ця влада запровадила. Вінцем цього звихнення мозку стали комуністи кінця 1980-х, вони ж — палкі націоналісти початку 1990-х, які примудрилися завести в цей самий стан розщепленої свідомості майже п’ятдесят мільйонів людей. Психічне зараження політичною шизофренією набуло не просто характеру пандемії. Воно стало способом мислення мільйонів громадян, які на словах підтримують одних, голосують за інших, а працюють на третіх, або й за кордоном.

Юродивість частини діячів культури, усвідомлена «шароварщина» як спосіб заховати за фольклор залишки сакрального, дала їм змогу існувати у фантастичному смисловому просторі. Юродивість більшості гетьманів і президентів, які в кращому випадку вміли героїчно програвати (може, тому, що любов’ю до них, згідно з останніми даними ВООЗ, можна хворіти максимум чотири роки?), подається як взірець психічно здорової, відповідальної поведінки.

Є закон України про надання психіатричної допомоги. Він, як і сучасне європейське законодавство, гуманний, унеможливив каральну психіатрію, але й дозволив вільно вештатися поміж нас не просто людям зі слабкою психікою, а й потенційно небезпечним особам. У ньому є стаття 3, яка називається «Презумпція психічного здоров’я»: «Кожна особа вважається такою, що не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде установлено належним чином і в порядку, передбаченому цим Законом та іншими законами України». Ніхто більше не колотиме галоперидолом і сіркою закручених у гамівні сорочки політичних дисидентів. Але й патологічних брехунів на ток-шоу, газових і бюджетних клептоманів, вуайєристів зі спецслужб і садистів-ментів ніхто ніколи не назве хворими. І не усуне від виконання обов’язків через прогресуючу непрацездатність і загрозу для інших громадян.

Колись давно витиснуті наступаючим християнством у підпілля волхви ходили в народ і закликали до бунту, удаючи божевільних. Народ слухав уважно й іноді справді вибухав.

Але коли «дурня клеїть» весь народ, можна розраховувати лише на розпачливий бунт притомних одинаків.

Хоча більшість завжди називала їх «несповна розуму».