Не бий лежачого, у ліс не втече

Автор/джерело -  © Олег Покальчук «Дзеркало тижня. Україна» 

Переважну більшість українців не назвеш трудоголіками. Хоча розмов про пошуки кращої роботи (та й роботи взагалі) — далі нікуди. Але погляньте бодай на іконографічне зображення добре відомого «козака Мамая», такого відчайдушного ледаря, зразкового неробу.

— А ще в нас є невішалка.

— Тобто ви хочете сказати — вішалка?

— Ні, саме те, що я й сказав, — невішалка. Від вішалки мало користі, якщо на неї нічого вішати. А ось із нашою невішалкою — зовсім інша річ. На неї нічого вішати не треба, на неї вже все повішано. Потрібне тобі пальто — піди й зніми його!

Джанні Родарі,
«Казки про Джованніно-Неробу»

Переважну більшість українців не назвеш трудоголіками. Хоча розмов про пошуки кращої роботи (та й роботи взагалі) — далі нікуди. Але погляньте бодай на іконографічне зображення добре відомого «козака Мамая», такого відчайдушного ледаря, зразкового неробу. Крутішими тут можуть бути тільки росіяни з їхньою казкою-мрією про Ємелю на печі й чарівну щуку. Та й сам термін «трудоголік», мабуть, укоренився в нашій мові виключно через асоціацію з іншим, значно поширенішим терміном. Про роботу придумано безліч прислів’їв, але найохочіше цитують тільки ті, які виправдовують лінь.

Ні, зрозуміло, українська класична література у віршах і в прозі змальовувала тяжку, виснажливу роботу наших предків. Але я навмисне вжив тут слово «робота», а не «труд». Корінь слова «робота», що свідчить про рабське його походження, очевидний. А яким може бути ставлення раба до роботи, теж особливо коментувати не потрібно. Та й походження слова «труд» усі тлумачні словники теж пов’язують із малоприємним проведенням часу.

Більш свобідне старовинне українсько-польсько-чеське слово «праця» етимологічно пов’язане з упертістю й послідовністю в справах і не свідчить про залежність того, хто їх робить. Але «праця» — надто стародавнє поняття, з часів родоплемінних. До нашого освіченого століття дійшов, на жаль, лише звук цього слова, а не його натхненний зміст.

З одного боку, національні особливості мотивації до праці з’являються тоді, коли з’являється нація. Якщо брати сучасне значення цього слова і певну інфантильність нашої країни, то неначе все зрозуміло: яка в дітей мотивація? Погратися і попоїсти, а не попрацювати і приготувати. Але ж така поведінка «ухиляння» не змінювалася десятиліттями: і при радах, та й за царів теж. Підприємливість, кмітливість — вони мають свої особливості, пов’язані з культурними національними традиціями. Чим давніша традиція, тим стійкіші навички.

З іншого боку — одна з наукових теорій ліні говорить про генетичну схильність. Це теж можна пояснити: з виникненням Київської Русі з норманами на чолі «понаїхавші» варяги відібрали в хазар їхніх чесних платників податків — древлян і полян. Під час зміни влади, яка спочатку супроводжувалася зниженням податків, наші прабатьки відчули потяг до самостійної праці. Києву це не сподобалося, й історія закінчилася вбивством древлянських послів княгинею Ольгою та спаленням Коростеня варязькою дружиною та її колаборантами. Вони й так не церемонилися з місцевими: в першій статті стародавнього зводу законів «Руської правди» слов’янин — на останньому, сьомому місці в переліку людей, із котрими слід рахуватися, тобто за яких треба платити штрафи. Жорсткість режиму після древлянських бунтів остаточно перетворила договірну працю на рабську. І відтоді нічого не змінювалося.

З третього боку, є психологія праці як частина загальної психології, в якій досліджуються мотиви будь-якої діяльності та емоції, з нею пов’язані. Підневільність позбавляє людей радості, відчуження від результатів власної праці констатували і ранній Карл Маркс, і пізній Герберт Маркузе. Самостійність праці збільшує ризики й підсилює неврози через більшу беззахисність трудівника.

Але на індивідуальному рівні картина змінюється. Поза рабською залежністю українці досить підприємливі й шалено працездатні. Але для цього необхідна одна істотна передумова — їм треба відчувати себе українцями.

Рівень цієї самоідентифікації чітко простежується за характером облаштованості та доглянутості приватних будинків і господарств. Якщо проїдете зі сходу на захід України — відчуєте різницю. Розкішні садиби «нових українців» до уваги не беруться. По-перше, ви так і не побачите їх за триметровими парканами. По-друге, господарі особисто пальцем об палець не вдарили для власного облаштування. Це лише ті суто поміщицькі винятки, які підтверджують правило.

Географічна закономірність втрачається, коли йдеться про українських гастарбайтерів. Українці зі сходу країни вирізняються високою працьовитістю на будовах і нафтових полях Росії, із заходу — бажані працівники в Центральній Європі, Іспанії та Португалії. Ці мозолисті конкістадори самі вибрали спосіб заробітку, ризики та перспективи. Там немає місця журбі з приводу підневільності, а ухиляння від роботи коштуватиме занадто дорого.

І все-таки лінь та «сачкування» серед автохтонів якщо публічно й не схвалюється, то вже ж точно й не засуджується, як у тій-таки Центральній Європі або навіть Японії. Для цього є впливовий, також історично сформований демотиватор. Звати його — злодійство.

Як і слово «хуліган», слова «злодій, тать» спочатку означали вбивцю, чиє чоло таврували розпеченим залізом. Еволюція у бік пом’якшення визначення, особливо впродовж останніх двад­цяти років, призвела до того, що злодії, вчинивши бунт у соціалістичному таборі, «замочили» стару комуністичну адміністрацію і взяли владу в більшості бараків.

Зникло як явище трудове виховання дітей, яке в минулому столітті замінювало трудове виховання у сім’ї. Навчання і наука перестали відігравати роль соціального ліфта для одержання хорошої роботи, перетворившись на процес одержання довідок про розумову повноцінність. Якої, звісно ж, аж ніяк не гарантували. Діти, копіюючи дорослих, почали цупити що під руку потрапить і торгувати чим попало. Деякі згинули, деякі виросли й досягли успіху.

Досить звичайна історія для перехідного періоду, починаючи з епохи князів. Підприємливі головорізи з дещицею кмітливості створили, зокрема, й ті держави, які тепер нам зверхньо розповідають про правила моралі та чесне ведення бізнесу.

Українська версія злодійства як сучасної політичної філософії базувалася на революційному уявленні про справедливість, коли пограбувати багатого, спалити його будинок і вбити родичів вважалося доброю справою. У новітній історії, оскільки передбачалося, що СРСР — держава багата, грабувати її було морально. Але держава розвалилася набагато швидше, ніж процес грабежу ввійшов бодай у якесь русло. Тому продовжували грабувати правонаступників, які виявилися на порядок біднішими, а апетити злодіїв залишилися незмінними. До того ж західний консюмеризм приніс нам високі стандарти споживання, формуючи в тубільців ажіотажний попит на їхні «дзеркальця та буси» у вигляді жахливо дорогих автомобілів, телефонів, годинників та іншого дикунського дріб’язку. Злодійство перетворилося на потребу. Бандитизм — на престижність.

У небагаті 90-ті перед моїм знайомим, досить рослявим і пле­чистим, на провінційній дискотеці хтось, у буквальному сенсі, бухнувся на коліна, сплутавши його з місцевим авторитетом: «Я тебе впізнав! Візьми нас із братом у бригаду! Не пожалкуєш!»

Західне прислів’я про те, що не потрібно запитувати, звідки взявся перший мільйон, для нас ще не актуальне, — надто все свіже, нікого запитувати не треба, самі все знаємо. Тому й мовчимо.

Таким чином, мотивація праці замінюється на мотивацію злодійства. Є дуже яскраві приклади того, як люди з дикої глибинки ставали заможними і впливовими в дуже стислий термін і потім навіть наймали до себе на роботу розумних і чесних — тому недорого. Але мотивація злодійством — не тільки глибша, а й більш ризикована, бо містить у собі елементи гри в таємність, хвилює й наповнює адреналіном. А це ризиковано. Тому включається опція ліні, як мрії про злодійство.

Але маємо те, що маємо, і працювати доводиться з тими, хто є. Тому в Україні небезуспішно розвинувся специфічний тип відносин роботодавця й робітника, який можна назвати «поблажливим менеджментом» (Indulgence Management). Давнє прислів’я «ми вдаємо, що працюємо, а вони вдають, що платять» трансформувалася в розуміння того, що коли в робочий процес закладати «усушку й утруску», до якої персонал вдається у міру потреби, то ефект вищий. Пра­вильна схема оплати праці породить відчуття, що працюєш на себе. Але якщо працівникові ще й дозволено отримувати «відкат», то він абсолютно впевнений, що працює не на господаря. І вже не просто працює, а по-справж­ньому «оре».

Слабка втіха, що не тільки ми такі. Весь колишній Варшавський блок і колишня Югославія живуть такими ж уявленнями про роль праці у віднаходженні особистого щастя. Доки не зійде зі сцени ображене на роботодавців і ними ж розбещене покоління, навряд чи суспільство буде готове боротися з рисами поведінки, які воно саме вважає доволі комфортними. Обсудити — будь ласка. Захід цю дискусію нам нав’язує в рамках своїх уявлень про божественність праці, побудованих на протестантській етиці. Тільки без оргвисновків.

У нас же тільки бідний увійде в Царство Боже! Чесно вкрадене — залишимо дітям. І — вперед за Біблією, крізь вушко голки. А коли що й забули вийняти з кишень, то й не через такі прохідні проносили. Дарма кажуть, що «в труні кишень немає». У наших — є.

То навіщо позбавляти себе такої чудової перспективи, безперспективно горбатячись у цьому тлінному світі? Якось та перекантуємося.

Вже й стріли ворожі в спині, а козаки все думу думають...