Російська мова – це ланцюг, який прив’язує Україну до радянського минулого

Автор/джерело -  © Олег Коцарев, УНІАН 

Професорка Києво-Могилянської академії Лариса Масенко – про проблеми білінгвізму та перспективи української мови.

Лариса Масенко

Нещодавно в рамках нового проекту циклу публічних лекцій у книгарні «Є» відбулася лекція професорки, лінгвістки, викладачки з Києво-Могилянської академії Лариси Масенко під назвою «Конфлікт мов: чи довго існуватиме білінгвізм в Україні?».

«Радянський ланцюг»

Що й сказати, тема, та й взагалі, соціолінгвістика (наука, що вивчає особливості взаємодії мов і суспільства) сьогодні більш ніж актуальна. З одного боку, останнім часом посилюються конфліктні ситуації й заяви в мовній сфері, особливо на тлі русифікаційних спроб теперішньої «української» влади. З другого, багато хто хоче уникнути незручної теми в надії, що пухлина розсмокчеться сама.

– Часом соціолінгвістичних питань уникають і самі філологи, – каже Лариса Масенко. – Дехто з них закидає, що це, мовляв, не зовсім «чиста» наука. А я займаюся нею з 1989 року й бачу, що вона не втрачає ні злободенності, ні здатності пояснити багато речей.

Прикладом того, яку важливу (хай і не на перший погляд) роль може відігравати мова, Масенко навела одну статтю ще пізньорадянських часів. Вона вийшла у фаховому лінгвістичному журналі. У ній мови радянських народів було поділено на дві групи – «перспективні» та «неперспективні». Цікаво, які потрапили до першої? Це, на думку радянських соціолінгвістів – литовська, латиська, естонська, грузинська та вірменська. Їхня «перспективність» виявлялася в тому, що ці мови виконували всі суспільні функції, перебували на всіх «поверхах». Звичайно, така класифікація виглядає дещо перебільшено і спекулятивно, але не можна не помітити дивовижного збігу: майже всі радянські республіки з «неушкодженими» мовами сьогодні вирвались у своєму демократичному розвитку далеко вперед, порівняно з іншими вже незалежними країнами.

Цю закономірність Лариса Масенко проілюструвала такою тезою Валерії Новодворської:

– Російська мова – це ланцюг, який прив’язує Україну до радянського минулого.

Звучить не толерантно. Утім, з точки соціології, а не індивідуально-людського виміру, щось заперечити важко.

– В Україні рівень поширення російської мови в тих чи інших регіонах виразно корелює з рівнем збереження в них радянських традицій. Що, звісно, не означає, що всі російськомовні є прорадянськими українофобами, і їх треба «відкидати». Просто така загальна тенденція.

Потрібна мовна стійкість

Центральним моментом лекції професорки Масенко стало поняття «мовна стійкість».

– Щоб зміцнювати становище своєї мови та відвертати загрози, утиски, українці мають виявляти більше мовної стійкості. Пригадайте радянські часи! Тоді було приїздиш до якоїсь із країн Балтії, звертаєшся на вулиці російською, а вони не відповідають, роблять вигляд, що не розуміють. Подібне спостерігав Юрій Шевельов у Фінляндії, у Гельсінкі. Він там звернувся в магазині до продавчині шведською мовою, котра перед тим домінувала над фінською. А вона не відповідає. Тоді Шевельов сказав, що він не швед, а зовсім з іншої країни, і йому все пояснили шведською. Нагадала Масенко й про маловідомі в нас заворушення в Грузії ще у сімдесяті роки, коли з їхньої конституції Москва намагалася забрати державний статус грузинської. Українцям теж треба бути стійкими у своїй мовній позиції.

Справді, як показують і соціологічні дослідження, і просто спостереження, україномовна половина населення нашої країни значно більше схильна до переходу на мову співрозмовника, ніж їхні російськомовні колеги. Це називається асиметричною двомовністю. І пояснювати таку пасивність чемністю означає заплющувати очі на реальність: україномовні (точніше значна їхня частина) просто почуваються менш упевнено і соціально комфортно. Бути «активним мовцем» – неодмінна вимога для кожного, кого хвилює доля української.

Утім, іще менш упевнено психологічно почуваються люди, які розмовляють суржиком. Це, розповіла Масенко, виявилось у підсумку спеціальних соціологічно-психологічних досліджень. Багато хто в глибині душі соромиться того, що говорить мішанкою.

– І ще один цікавий феномен, який ми з’ясували, – суржикомовні громадяни найбільше з усіх вагаються, за кого їм проголосувати на виборах!

Можливо, в цій тезі криється таємниця одного з виборчих парадоксів – постійного «електорального запасу» Юлії Тмошенко (практично на всіх виборах за неї та її політичну силу голосує відчутно більше людей, ніж збиралося, згідно з опитуваннями). Адже традиційне ядро її виборців – Центральна Україна, а саме в цьому регіоні, особливо в його лівобережній частині (Сумщина, Полтавщина, Чернігівщина), за даними Масенко, найбільший відсоток носіїв суржику.

Злиденна мовна політика держави

До речі, про суржик. Це явище, вважає Лариса Масенко, могло би значно скоротитися, якби в нашій державі була інша мовна політика. Зокрема, в галузі ЗМІ.

– Наші ЗМІ консервують суржик. Передусім своїм постійним перемиканням з мови на мову, передачами з двомовними ведучими. Це ламає нормальний «код» переходу з однієї мови на другу, а перетворює їх на мішанину. А все це береться з відсутності державної політики. Формально в нас забезпечено статус української мови, він є в законах і паперах. Але ж немає жодного механізму забезпечення виконання законів! Немає комісії, яка б стежила за мовною ситуацією, немає іспитів з мови для фахівців. А останнім часом взагалі, що й казати, якщо міністром освіти є людина, котра ненавидить усе українське. Ми ризикуємо втратити ті напрацювання, які вже були у сфері освіти, на відміну від медіа-сфери та сфери масової культури.

Найчастіше «незлим, тихим» Лариса Масенко згадувала депутата Колесніченка. Він, з її слів, є автором понад тридцяти законопроектів, спрямованих, практично, на утиски української мови, зокрема й проекту в дусі генерала Франко, який передбачав кримінальну відповідальність за звуження сфери функціонування «регіональної мови» (ясно, яка мається на увазі).

Розкритикувала професорка й горезвісну мовну Хартію. В українській редакції вона відстоює інтереси російської мови, котрій нічого не загрожує, та інших мов на кшталт румунської чи польської, за якими стоять інші країни, замість того, щоб зосередитися на тих мовах, «доглядати» які справді можна тільки або майже тільки в Україні – кримськотатарській, гагаузькій, караїмській.

Однак, не дуже вихваляє Лариса Масенко й попередню «помаранчеву» владу. Вона каже, що робив якісь помітні кроки хіба що міністр освіти Вакарчук. Натомість, концепція розвитку української мови, прописана з урахуванням балтійського досвіду (в її створенні брала участь і пані Лариса), чи не п’ять років блукала коридорами й кабінетами, скорочувалася, зводилася нанівець змінами і нарешті була підписана Ющенком… за кілька днів до складання повноважень.

А ось одіозна Ірина Фаріон не викликає в Масенко особливого несхвалення.

– Я знаю, що вона – добрий науковець. Деякі її виступи справді дивують і виглядають негарно, як-от той у дитячому садку, але, знаєте, екстремізм, який вона часом собі дозволяє, виправданий тим, що ситуація в нас вельми драматична.

Не ридать, а здобувать

Та все ж професорка Масенко вбачає в сьогоднішньому мовному становищі й позитиви. Чи не головний з них – помітне посилення позицій української мови в столиці. Можна додати, що зростання присутності української відбулося й у деяких інших містах центрального регіону. Значною мірою за рахунок зменшення комплексів в україномовних мешканців, у Києві ще й додається потужна міграція. Так чи інакше, Центральна Україна в мовному сенсі виглядає ключовим і стратегічним регіоном. А стратегічною групою населення і об’єктом мовної політики Лариса Масенко назвала молодь, адже вона найбільш гнучка і їй найменш притаманні радянські стереотипи.

Загалом же стратегія розвитку і «розмороження» української мови за Масенко виглядає коротко так:

– Розвиток україномовного культурного середовища.

– Мовна стійкість громадян.

– Громадська активність.

– Державне забезпечення статусу української мови в інформаційному просторі, освіті та ін.

– Система контролю за дотриманням мовного законодавства.

– Іспити для фахівців, особливо чиновників.

Як бачимо, значна частина цієї «програми» залежить від пересічних або непересічних громадян, а не від табачників і колесніченків чи їхніх недолугих опонентів-політиків.