Хто ж ми?

Автор/джерело -  © Віталій ДОВГИЧ, «Українська газета плюс» 

Нащадки києвотрипільців та первісного населення етноґрафічного Україноруського краю чи тюркських народів, консорцій й ханів?

Вічно дивує Шевченко. Неосягненно: як міг він за півстоліття до відкриття Києво-Трипільської цивілізації відчути її глибинніший дух!

Вчитаємося у «Саул»:
В непробудимому Китаї,
В Єгипті темному, у нас
І понад Індом і Єфратом
Свої ягнята і телята
У вольнім полі вольно пас
Чабан було в своєму раї.
У нас... Було...

Академік за дипломом та дійсним членством в елітарній інституції митців, Шевченко виплеснув на папір не лише згусток етноґенної інтуїції, а й зливок фундоментальних сходознань. Індоєвропейських вед.

Ми...

Рівночасні єгиптянам та шумерам (царство небесне обом преславним народам), китайцям (це етнонім початку першого тисячоліття по Христі), індійцям, або мешканцям Бгарату, як іменують свою країну вони самі... А ще вавилонянам та юдеям, про яких у «Саулі» йдеться далі.

Шевченко іґнорує етнонімічну софістику Татіщева – Карамзіна – Устрялова (цей пропонував цареві Ніколаю Першому охрестити «русскими» навіть литовців – на тій підставі, що Київську й Галицько-Волинську Русі заступила Русь Литовська, Литво-Русь) – Поґодіна – Хомякова – Каткова... Безперечно, поет прекрасно знав, що росіяни мають до середньовічних русів такий самий стосунок, як і до «Другого Риму» та візантійського орла. Та Кобзар іде значно далі невідомого автора «Історії Русів». Принаймні – у шосте тисячоліття до Різдва Христового. Які ж підстави були утверджувати нас у тій історії, що на нашій, не своїй землі до Рюриків нібито й не ночувала?

Хай не видасться це парадоксом: за часів студентської юності Тараса індоєвропейські студії в імперії були активнішими, ніж у другій половині ХІХ-го століття. Спочатку сходознавці Російської Імперії конкурували було зі знаменитим членом паризької Академії безсмертних Ж.Шампольйоном. П.Ґульянов задумав, але не здійснив навіть таку роботу: «Про слов’янської мови з єгипетською». Подібні теми в ті часи не здавалися ненауковими, як засвідчує історіоґрафія. «У кожному разі, його праці користувалися повагою в ученому світі».

Чимало сенсаційних матеріалів опублікував часопис «Библиотека для чтения» («Книгозбірня для читання»), яку редаґував О.Сеньковський.

З-посеред українських учених порівняльним мовознавством захопився професор-енциклопедист перший ректор Університету Святого Володимира М.Максимович. Зокрема, він першим висунув припущення щодо спорідненості санскритської фонеми uk і тотожного стародавнього кореня у багатьох наших словах [розвиток ідеї: 2], а відтак і етнонімі Україна.

Сходознавчий романтизм спливав, а російська влада не виявляла реальної зацікавленості. Лише у зв’язку з посиленням антитурецької політики були виділені кошти на вивчення мусульманського світу. А тематика класичного Сходу здобула офіційне, імператорьке визнання аж за університетським статутом 1884 року.

Тим часом на Заході утвердився зверхній погляд на культуру давніх мешканців Сходу. «Європоцентриський» підхід був властивим навіть таким дуже значним авторітетам, як Вінсент Сміт. Укладаючи політичну історію стародавньої Індії, він центральне місце відвів завоюванням Олександра Македонського, якого, за його власними словами, обожнював. В.Сміт поділяв думку, що «східний деспотизм» – неодмінна умова існування Індії. Безсумнівно, у даному випадку концепція вченого визначалася його політичними поглядами: він був прихильником англійського панування в Індії.

Культурну спадщину країни багато індолоґів оцінювало з позицій європейської освіченості своєї епохи, розглядаючи її крізь призму античної цивілізації. Нерідко давньоіндійське суспільство зображалося відсталим і застійним». І, зазначимо, подібні погляди «подибуються і у сучасній західній літературі».

А тим часом, у 60-х роках ХІХ століття, у Київському університеті підготував та захистив дисертацію античної проблематики (на право викладання) спадкоємець Максимовича Михайло Драгоманов. Він став читати курс леуцій з історії Стародавнього Сходу. Згодом молодий, високоосвічений приват-доцент видав програму, в якій виділив окремий розділ «Орійські народи». Тоді синонімом їх учена Європа вважала «індогерманців». Драгоманов декодує термін зовсім по-сучасному:

«Риси побуту індоєвропейських народів до їхнього розділу. Індуси: історія знайомства Європи з індією. Громадське життя і релігія патріархально-пастушого побуту на схилах Гідуку (Веди). Героїчний період переселення (Магабгарата). Громадський, родинний побут і релігія жрецького періоду у долині Гангеса і декан-браманізм (Ману та Рамайяна); браминська наука й філософія». (...).

Метафора Шевченка здобула теоретичний розвиток у справді науковому дослідженні «патріархально-пастушого побуту» стародавніх насельників величезного ареалу, де сформувалися всесвітні осередки культури. Але яких сміливих (навіть для сього дня) висновків доходить Драгоманов у зрілому віці! «Немає нічого дивного, що, керуючись лише корифеями національної літератури греків і римлян, нові вчені мали вельми неповні відомості про історію некласичних народів і надавали їй другорядного значення. А між тим достатньо глянути на розміри країни від Індійського океану до Гібралтару, щоб подумати про те, що на цій території могли відбуватися події, порівняно з якими багато фактів у греко-римській історії, відомі освіченим людям з малих літ, дійсно можуть бути названі подіями «сільської хроніки». Вчений наголошує, що достатньо найуривчастіших нотаток «про пам’ятники й установи народів східних, щоб бачити, що першими могутніми засобами культури: досконалою обробкою металів, будівельними машинами, системою лічби, календаря, азбукою тощо – ми зобов’язані некласичним народам».

У 1874 році Драгоманов сприймав те, що й сьогодні заперечує або, в ліпшому разі, ігнорує українська офіційна наука: «Уже у XVI столітті італієць Філіпо Сасеті (1583 – 1588 роках) звертав увагу на схожість мови індусів з італійською, а з кінця XVIII століття, з часу публікації кодексу браминів, складеного за дорученням англоіндійського уряду в 1776 році, завдяки працям англійців Гальгеда (1778 рік), Вількінса (1787 рік), Джонеса (1789 рік), Кольбрука (нар. 1765 р., пом, 1837 р.) утворилася ще нова галузь науки – санскритська філологія та старожитність і пов’язана з нею наука про індоєвропейський елемент в історії».

Позбавлений комплексу європоцентризму, Драгоманов як історіософ ішов попереду своїх західних колег. Прагнучи виправдати «дикі», «варварські» народи, він на матеріалах міжнародного конгресу антрополоґії та доісторичної археолоґії (1871 року) твердить: археологія «рішучим чином вступила у галузь тієї науки про найдревніший побут людей, яка створена останнім часом працею переважно великих натуралістів. А якщо таким чином так звана древня історія розширила свою галузь у часі, то неодмінно вона повинна розширити її і в просторі. Пам’ятки первісної культури в Європі можуть бути досліджені з успіхом не інакше, як у зв’язку не лише з подібними їм викопними пам’ятками інших країн, але й порівняно з пам’ятками та побутом теперішніх диких племен». І висновок: «Ці пам’ятки найдревнішого побуту людини в Європі змушують нас, отже, найнаочнішим чином відмовитися від ґрупування матеріалу, що складає історичну науку, за грубо хронолоґічними кадрами, заснованими на спостереженнях життя не всього людства, навіть не народів усієї якоїсь частини світу, а життя десятка чи двох привілейованих народів».

Залишається тільки шкодувати, шо Драгоманов помер усього за один-єдиний рік до відкриття Трипільської культури. А було ж тоді професорові всесвітньої Історії в Софійському університеті тільки 54...

Іван Франко критикував свого вчителя за «індійщину». А Леся Українка, навпаки, дуже серйозно поставилася до новітніх ідей у царині «індоєвропейської науки». Вона звернулася у Софію до дядька за консультаціями й одержала вичерпні настанови щодо методолоґії та джерел. Так під науковим керівництвом Драгоманова поетеса опрацювала величезний матеріал та написала книгу «Стародавня історія східних народів». У ній Леся Українка вже проводить деякі санскритсько-українські паралелі. Оскільки ж це було на початку 90-х, то місця нашим трипільським пращурам ще не знайшлося (чи не тому вона так і не дала згоди на друкування книги, обіцяючи внести суттєві правки?). А 1896 року сталося те чудо, яке провіщав Тарас Шевченко, яке прогнозував Михайло Драгоманов.

Чех Вікентій Хвойка (Хвойко) здійснив в археології такий самий переворот, як поляк М.Красуський у порівняльному мовознавстві. Тільки на відміну від тепер уже знаменитого, хоч так і не визнаного українськими корефеями, поліполіглота, – замовчати Хвойку було неможливо. Одна справа мікротиражна брошура, а зовсім інша – численні матеріальні факти своєрідної культури. Що з ними робити? Засипати землею? Тим паче: все знайдене в «Малоросії» автоматично належало «Великоросії», – скитське золото чи шапка Мономаха...

До честі В.Хвойки, він не просто описав пам’ятки, виявлені між Києвом і селами Трипіллям та Халеп’ям. Він продовжив методологічну лінію М.Драгоманова, покінчив із поглядом на Українську землю як дику, варварську в язичницькі часи. Він воздав їй належне як одній із прадавніх цивілізацій. Більше того, показав спадкоємність духовно-матеріальних культур аж од самих трипільських часів, висунунув ідею автохтонності україноруського етносу на власному терені.

Відкривши 1893 року Києво-Кирилівську стоянку (сам археолог підтримав тих учених, які вважали, що їй 20000 літ; нині пам’ятці дають 10-15 тисяч), Хвойка дійшов висновку: «Древні мешканці території Києва з’явилися в той віддалений од нас час, коли головними представниками фауни нашого краю були – первісний слон, носоріг, печерний ведмідь, лев і гієна, а флори – кедр, кипарис, ялина. Боротьба із суворою первісною природою змусила їх згуртуватися у великі спільності, а більш чи менш сприятливі умови життя дозволили їм залишитися тут протягом дуже тривалого періоду часу». Історик занурився у сферу діяльності «великих натуралістів» (пригадаймо Драгоманова).

Прапрапракиянин «був не тільки добре знайомий з уживанням огню, але вмів також і зберігати його». Більше того, він уже мав духовні цінності, вмів їх висловлювати матеріальними засобами. «Серед палиць, зроблених із бивнів первісного слона, в числі яких деякі були прикрашені нарізами, знайдена частина бивня, вкрита нескладною за малюнком різьбою, у котрій можна впізнати зображення птаха та якоїсь щитоносної тварини».

А відкриття Києво-Трипільської культури дало поживу роздумам над її ймовірними зв’язками з Києво-Кирилівською. «Вивчаючи збережені пам’ятки неолітичної епохи, мимоволі відчуваєш бажання відшукати ті причини чи відкрити ті сприятливі умови, які допомогли древній людині зробити такі швидкі й блискучі успіхи на шляху культурного розвитку. З іншого боку, виникало заперечення: чи справді лише самими нашими попередниками залишені ці числені пам’ятки або ж деякі з них належать якомусь прийшлому, культукнішому народові, котрий змінив древніх поселенців нашого краю? Однак погодитися з останнім припущениям ве дозволяють вельми серйозні заперечення проти нього. Передусім цьому суперечить однаковий спосіб життя древніх насельників нашого краю, який не змінюється в усі періоди неолітичної епохи. Затим проти цього ж говорить й поступовість їхнього культурного зростання, яку легко простежити за іншими пам’ятками даної епохи, котрі являють цільність і незмінність у своєму основному типі».

Отже, хто вони – києвотрипільці? Звідки? «Щодо походження цих других жителів нашого краю можна висловити таке припущення. – Ґрунтуючись на їхній тілобудові та строї черепів (довгоголовість), не випускаючи з поля зору також характеру деяких залишених ними предметів і, головним чином, різноманітності рогових і кістяних виробів, пов’язуючих цю культуру з попередньою, навряд чи буде з нашого боку помилкою визнати неолітичних мешканців Середнього Придніпров’я за прямих потомків їхніх палеолітичних попередників, сліди існування яких відкриті як у Середньопридніпровській області, так і в Прикарпатських місцевостях».

Хвойка торкнувся й питання про формування індоєвропейських народів. Протоіндоєвропейці населяли стикові терени Європи й Азії, а після катаклізму, що розокремив субконтиненти, вони опинилися по різні боки нових морів – Мармурового, Чорного, Каспійського, Аральського.

Києво-Трипільську культуру Хвойка вважав «можливим назвати древньоорійською, а зокрема – протослов’янською». До кінця днів своїх шляхетний чех відстоював споконвічність українства. «Через те, що землянки й майданчики тисячами розкинуті на такому значному просторі (смуга поширення їх починається від самого Дніпра, доходить до річок Дністра та Карпат, а може, й далі, до Вісли) і що подибувана в них культура представляє многорізні стадії розвитку, від найпримітивнішої до тієї, яку ми видимо на початку віку металів, я можу повторити тільки висловлену вже мною раніше думку, а саме: народ, що зоставив їх, був мирним, осілим землеробським племенем безперечно орійського походження, в якім можна бачити лише наших пращурів – праслов’ян, котрі передували й пережили в нашій місцевості всі відомі досі пересування та нашестя інших, іноземних племен й нащадки яких утримали у своєму володінні край пращурів до цього часу».

Автохтонізм Хвойки підтримав М.Грушевський. Він висунув ідею: «правітчиною» індоєвропейських (орійських) народів була етноґрафічна Україна. Характерно, що саме ці, а не політичні «гріхи» піддавалися остракізму московськими вченими, причому навіть із числа каторжан (Л.Гумильов).

Ось фрагмент, що свідчить про крок уперед порівняно з Лесею Українкою:

«Розуміється, якби культурно-історичні досліди язикознавців могли дати певні вказівки щодо виходної точки індоєвропейської кольонізації, її розвою і того культурного стану, в якім та кольонізація переходила, то себто багато помогло нам до орієнтовання в справі передісторичного залюднення нашої вітчини і початків слов’янської кольонізації. Досі маємо тільки правдоподібности. Такими правдоподібностями вважаю виводи (прийняті рядом визначних учених) – по-перше, що старим осідком індоєвропейських племен була східня Европа; друге – що сі племена почали ділити ся ще в неолітичній культурі. Се друге виводить ся з того, що спільних назв для предметів вищої культури в язиковім запасі індоєвропейськім не знайшло ся, а неймовірно, аби така спільна назва могла затратитись цілком, не лишившися бодай у декотрих груп, – тому звідси вивід, що назв для предметів вищої культури не було перед розселеннєм, отже, й самої її не було.

Що до правітчини, то се справа більш складна, і тому мушу коло неї бодай коротенько спинити ся. Перед усім треба піднести, що за азійською правітчиною не промовляє ніщо; ся теорія уложилась силою традиційного призвичаєння дивитись на Азію, як на вітчину людського роду; одинокий момент, що промовляв би за нею – се лінгвістичні зв’язки індоєвропейців з семитами, але таких старих звязків до тепер не виказано, і ся теорія стратила кредит. Натомість все більше звертають на себе увагу і здобувають значіннє зв’язки і подібности індоєвропейців з фінами. Вони ще не проаналізовані докладно і не оцінені рішучо, але без сумніву істнують і вказують на східню Европу як місце споконвічного сусідства індоєвропейців з фінами. В східній же Европі заховалися й найбільше архаічні язики індоевропейської родини (литовсько-латиська група). Цілий процес кольонізації індоевропейських народів далеко легше пояснити собі з європейською правітчиною, а що особливо важно: лінгвістичні стичности ріжних груп між собою вказували б, що вони на правітчині, перед міґрацією були розміщені між собою анальогічно з їх теперішнім розміщеннем, а се дуже тяжко, попросту неможливо помирити, припустивши міґрацію в Европу з Болортага. З сих всіх обставин стає більш правдоподібною правітчина в східній Европі»

І головний висновок:

«Скотарське господарство – з одного боку, з другого знайомість з медом, пчолою і медведем, засвідчена фактами мови, – вказували б як на найбільш правдоподібні місця індоєвропейської правітчини на пограниче степу і лісу, що тягнеть ся в полуднево-західнім напрямі через східноевропейську рівнину. В такім разі словяне, і навіть ще близше – наш нарід може бути автохтоном на певній части своєї території, і його пізнійші міґрації були розмірно не великі».

В антропологічному ж плані, зазначає Грушевський, «справжнього індоевропейського типу, може бути, й не було зовсім, як не було, може, й «первісного слов’янського» одностайнього антропольогічного типу». До уваги піонерів доморощеного расизму: «пранарід» наш «асимілював при розселенню, а мабуть; іше й перед ним у великім числі чужі народности; на се виразно вказує антропольоґічна мішанина індоевропейських племен – типів ясних і чорних, короткоголових і довгоголових, а й сама язикова діференціація була безперечно прискорена сею асиміляцією чужеродних елементів».

Згодом головні ідеї Хвойки-Грушевського розвинули (не в усьому, звичайно, з ними погоджуючись) В.Щербаківський, В.Даниленко, В.Петров, Д.Тєлегін, О.3нойко... З генерації вчених середнього віку слід відзначити М.Чмихова, І.Чернякова, Ю.Шилова...

Загалом, негусто. Для повнішого уявлення про стан дослідження трипільської цивілізації варто навести останню присвячену їй працю – «Ранньоземлеробські поселення-гіганти трипільської культури» (1990). Гадаєте, де вона випущена? У Києві? Харкові? Одесі? Дніпропетровську? Сімферополі? Гартарді?

Коли ж директор Інституту археології АН України П.Толочко забезпечить видання чогось подібного? Ми розуміємо, що важко списати в нумізматику медаль на честь 1500-ліття Києва. Важко заперечувати власні твердження про те, що в ІХ-ХІІІ століттях київський діалект «не був ні українським, ні російським у сучасному розумінні цього слова». Що «інтеграційні процеси проходили насамперед шляхом підсилення мовної спільності. Діалекти зливались у мову єдиної народності, зрозумілу населенню всієї величезної держави». Що в неосяжній Київській Русі «хоч у ХІІ-ХІІІ століття виникли і розвивалися діалекти феодальної пори, давньоруська мова на той час ще не розпалася, давньоруська народність продовжувала існувати». Що український народ зародився завдяки монголам (які навіть гарнізонів не позалишали в нас) і почав формуватися вже під литовцями, а завершив цей процес під поляками та росіянами. Що: «Аж до ХІV століття (до часу Куликовської битви) утримувалась єдність давньоруської народності, яка продовжувала усвідомлювати себе єдиним цілим».

Кінець кінцем, що подибуються ще могікани – «апологети історико-культурної своєрідності Південної Русі, її несхожості з іншими частинами Давньоруськоїдержави».

Це все з розділу «Давньоруська народність – спільна етнічна основа російського, українського і білоруського народів» у капітальній праці академічних учених «Українська народність». Це все продубльовано у статті «Чи існувала давньоруська народність?», підписаній до друку 20 грудня 1991 р. – вже після референдуму, на якому «апологетом історико-культурної своєрідності Південної Русі» виявився сам україноруський народ.

Кому не відоме узагальнення М.Грушевського про те, що в руські часи ніякого «общерусского» язика не існувало! А П.Толочко ничтожесумняшеся видає тоді ж (1991) перший труд цього автора полярно протилежної теорії і передмовляє (1992) дві праці ще одного свого непримиренного опонента – В.Петрова. Що це, стара хвороба всезахопного монополізму чи елементарне заробітчанство в епоху ринку? Або десниця не відає, що творить шуйця?

Кінець кінцем, ніхто не заперечив гегелівський закон заперечення заперечення. Читаймо й розгадуймо П.Толочка: «На думку вченого, історичний процес не завжди є простим розвитком, чи то незмінним, завжди тотожним собі біологічним відновленням поколінь. «Коли ми кажемо, що ми є автохтонами, що ми живемо на ній не від VІ століття по Різдві, а ще ... від ІІІ тисячоліття перед Різдвом, ми повинні ... зважити, що між нами і людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій... Наша артохтонність ... не була плодом і наслідком лише самої біологічної зміни й біологічного відтворення поколінь, щов русі часу, протягом тисячоліть, послідовно заступали одне одне. В грозах і бурях знищень, у бурхливих змінах і зламах творився український народ, що став таким, яким ми його знаємо нині».

Поданий текст не тільки вичерпно характеризує дослідницьке кредо стосовно етноенезу самого В.П.Петрова, але, по суті, становить методологічну основу новітніх етноґенетичних пошуків».

То академік перестав боротися проти «апологетів» саме цих «новітніх» студій, яким уже понад 130 років? Нагадаю, що фундатор нашої індоєвропеїстики однозначно вважав русів-русинів-русичів українцями, а «Слово...» – першою українською думою. Апологетом самобутності так званої «Південної Русі» був і російський учений О.Пипін. Він твердив про етнографічну різність киян, полочан і новгородців. А ця етнографічна своєрідність зумовлена попередніми історичними процесами. Терміном Русь (з 852 року «нача прозиватися земля Руская») згодом її вуалювали. Хіба ж неасимільовані «чюд, вес, меря, мурома, черемиса, ям, мордва, печера, литва, зимігола, корс, нерома, лив» складали так звану «давньоруську народність»? Про який моноліт мова? Та, приміром, литовці були і є осібним етносом ще з часів неолітичних, коли «лито-слов’янська» спільність розпалася.

Заплутав Толочко наукову громадськість невизначеністю своєї позиції щодо українського етногенезу. Якби ж це пішло на користь аполоґетам івдоєвропеїстики...

А тим самим часом американка М.Гімбутас впиускає своєрідну археологічну дилогію – «Цивілізація богинь» та «Мова богинь». Одразу ж треба зазначити, що Трипільська культура в неї десь на околиці індоєвропейського світу. Того ж, приміром, знаного нею особисто М.Чмихова ніде немає серед численних посилань. Уманщина – це чомусь Західна Україна. На одній із принципових схем відсутній ... Дніпро. Проте американка наводить багато фактів, не або мало відомих нашому освіченому загалові. Вражає, зокрема, схема, зроблена за космічним знімком. Києво-Трипільський регіон був густонаселеним. Навіть якщо зважити на різночасовість поселень, число городищ не поступається перед часами Руської держави.

Були вже й протоміста, коли не справжні городи. Наприклад, на території Майданецького чи Таліянок. Площа таких гігантів перевищувала 400 гектарів. Число хат – понад 1000. За розрахунками М.Шмаглія, в трипільських протомістах мешкало 10 і навіть більше тисяч осіб. А населення попередника Майданецького сягало майже 25 тисяч. Може, «наші» з Заходу нам допоможуть? Модний нині О.Субтельний, з одного боку, погоджується з теорією самобутності від доби києвотрипільців: «Слов’яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи». А з іншого? Не розумію: «Намагаючись установити якомога найдавніший родовід слов’янського населення України, радянські вчені обстоюють думку, що східні слов’яни (чи їхні прямі предки – анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов’яни переселилися сюди свого часу».

Які радянські? М.Брайчевський чи Я.Дашкевич? Які західні? Аґент чехословацького КГБ П.Магочій, що очолює українську кафедру в Торонто?

Далі Субтельний приголомшує: «Нещодавно американський учений Омелян Пріцак висловив думку, що питання про етнічне походження Русі є несуттєвим. На його погляд, Русь була спочатку поліетнічним і багатомовним торговим союзом, що з метою встановити контроль над торговельними шляхами між Балтійським та Середземним морями і утворив політичну єдність під назвою Київська Русь».

Для американців, може, шість несуттєвий іхій етногенез на кістках мільйонів корінних мешканців континенту. Для вас, затурканих такими ж старшими братами, наше походження – одна з передумов пробудження від летаргійного сну. Далі: хіба Елада не була поліетнічним і багатомовним торговим союзом? Чи Рим?

Головне ж не в цьому. Субтельний посоромився розкрити українському читачеві істинну сутність історіософії свого вчителя. Це зробив голова Центру культури тюркських народів України Р.Масаутов: «Відомий український історик Омелян Пріцак на моє запитання, хто такі українці, не задумуючись, відповів – стародавні тюрки, які розмовляють слов’янською мовою».

Каюсь: не можу, грішний, утриматися, щоб не перефразувати Шевченка: Пріцак скаже: «Ви моголи!» «Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі. Пріцак скаже: «...!» Славних прадідів великих Правнуки погані.

У часописі Верховної Ради України «Віче» О.Пріцак публікує про нашу міфічну «хозарність» зовсім бездоказові матеріали. Це передусім фрагменти «Історії хазар» А.Кримського. У передмові американського учня знаменитого сходознавця-поліглота – аж нуль арґументів. А загальний заголовок убиває наповал: «Хозарська держава – попередниця Київської Русі». Уявляєте: Британська імперія – попередниця Республіки Індія? Або: Арабський халіфат – попередник Ірану? Чи: Іспанія – попередниця Нідерландів?

У того ж Субтельного читаємо, що наприкінці ІІХ століття «у зносини зі східними слов’янами ввійшли тюркські племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов’яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни змушені були сплачувати хозарам данину». Мало хто кому платив данину! Де-факто навіть учень Пріцака не визнає теорію української хозарності. Але ж і Пріцаків учитель у статті «Тюрки та їх мови» писав, що українська кров значною мірою вливалася в кримськотатарську. Сам потомок кримського татарина, академік Кримський не міг би не усвідомлювати біологічної тавтології, якби українці були тюрками. Що, наприклад, принципово змінюється від влиття азербайджанської крові в турецьку, тобто тюркської в тюркську?

Кінець кінцем, треба розібратися, хто такі тюрки. Зокрема, таджики – це нащадки арабів і тюрків. За мусульманською вірою вони близькі туркам. За мовою фарсі (персидською) – іранцям. За системою письма – арабам. Останні, до речі, семіти, які ворогують із семітами Ізраїлю.

Альманах «Хроніка – 2000» почав друкувати «Походження Русі» О.Пріцака. Віддаючи належне рівню альманаху, самому наміру ознайомити українського читача з цим капітальним твором, водночас не можу зрозуміти тотального захвату преси. «Педагогічні роздуми» Українського радіо, «Независимость», львівський «Европеец»... Останній пише: «Давно я перестал надеяться на выход журнала «Хроніка 2000»’. А тут сразу – О.Прицак «Походження Русі». Об этой публикации надо сказать больше. Безусловно, само название нашого читателя сейчас весьма испугает. Столько уже бредятины с подобннми названиями было опубликовано в рамках имитации национального возрождения! Писали уже все, кажется, кто сумел совместить отсутствие совести с нехваткой лени. Само собой, процесс кретинизации народа Украины, особо тут отличился пан П.Чемерис, так сразу не прекратится, а некоторые издания – «Індо-Європа», «Атлантида-Україна», будут иметь свою экологическую нишу и на более цивилизованной стадии развития вместе с порнухой, между прочим, читатель у них уже сегодня тот же самый. Но до чего ж приятно взять в руки журнал «Хроніка 2000»’ й почитать пана Прицака, отдых от идиотизма чудесно влияет на весь организм. Если бы не проверил на себе – вам бы не советовал. Добавлю также, давно я слихал о пане Прицаке, чаще всего в сочетании со словом «Гарвард» – а тут оказывается, что биография пана профессора поинтереснее, более насыщена приключениями, чем романы Дюма».

Дивно, чому оглядач, у свої 40, ні в чому навіть не засумнівався. «Моголи! моголи!» Вчитайтеся хоча б у таку фразу: «Протягом середньовіччя міста й держави степів Євразії, так само, як і Балтійського регіону, були засновані не місцевим населенням, а іноземними міжнародними купцями». Пригадую, що на дев’ятому Міжнародному конгресі словістів у Києві (1982) бельгійський професор Ж.Бланкоф довів: нормани приходили винятково на території, де вже були державні структури і розвинені міста. Пишучи ж про торговельні поселення вікінгів і варягів, Пріцак навіть не замислюється, чому вони називалися «германською vik», – це пояснив ще М.Красуський.

Фахівці знають, що теорія О.Пріцака була буквально розгромлена в Україні. Але ж радянськими вченими. Хоч на цій підставі можна іґнорувати і Грушевського, і Кримського, не кажучи про менші авторитети. Власне, дехто, реанімувавши ярлик «драгоманівщина», так і чинить.

У зв’язку з цим варто розповісти про один науковий факт першого конгресу Міжнародної асоціації українознавців. У секції барокко доповідач із діаспори в зверхній манері повідав присутнім про нижчевартісність тутешніх студій. Бо там домінує методологія компаративізму... Безперечно, загальщину про марксистсько-ленінську базу писали й історики культури, але ж зрозуміло: українська поезія ХV-ХVІІІ століття – це зовсім інша сфера. Тому кандидат філологічних наук В.Яременко розпочав свою наукову доповідь зі звернення до західних докторів, дехто з яких годиться йому в учні:

– Я дуже ціную компаративізм. Але, гадаю, на підставі порівняння яйця страуса і яйця курки не можна твердити, ніби наша вишня гірша за баобаб. Тож вислухайте факти, які єсть річ уперта...

По завершенні доповіді навколо Яременка зчинилася суєта: мовляв, це ж міжнародний скандал. Та наступного дня компаративісти з діаспори змушені були визнати його правоту. Моральну і суто наукову.

Що ж до історико-етнологічного компаративізму О.Пріцака, то повинен знову звернутися до праць П.Толочка. Але як не можу не полемізувати з ним щодо так званої «давньоруської народності» та міфічної «єдиної давньоруської мови», які він вибудовує на літературно-публіцистичних матеріалах княжої доби, так не можу не погодитися з його археографо-археологічною критикою книги «The Origine of Rus».

«У першому томі багатотомної праці «Походження Русі» професор О.Пріцак дійшов вельми оригінального висновку, що «ідеї державності не виникають спонтанно, а переносяться з одного регіону в інший, а її носіями й засновниками держав є крупні купці та воїни, що рано виділилися в професійні групи населення». Далі бачимо, що у Францію чи Німеччину, а також Хозарію державність усе-таки не була привнесена, але народилася там спонтанно. А ось у середовище східних слов’ян – була, та ще з двох сторін одразу, з заходу і сходу».

Толочко вдало ловить Пріцака на елементарному алогізмі: «Колись О.Пріцак доклав много труду, щоб довести помилковість концепції слов’янського (полянського) походження Русі, тепер же аналогічної долі зазнали й поляни». Тобто про яких слов’ян узагалі мова? Вони – хозари.

В іншій праці Пріцак творить аргументи буквально з нічого. «У хозарсько-єврейському документі, написаному в Києві на початку Х століття, подибуються єврейські імена. За нормальною дослідницькою логікою, можна зробити висновок, що Київ у той час підтримував стосунки з Хозарією і в ньому проживали вихідці звідти... Та це, якщо за звичайною логікою. А якщо незвичайною? Тоді виходить зовсім інше. Київ стає хозарським містом, побудованим не раніше першої половини ІХ століття на західному рубежі Хозарії, який проходив по Дніпру.»Етимологічними побудовами О.Пріцак намагається показати, що назва «Київ» походить від особового імені «Куя», яке носив хозарський «вацир».

Цього гарвардського «Куя» П.Толочко не спростував. Але для науки принципове ось що: «Археології О.Пріцак не торкається зовсім». А «речі хозарського кола» в Києві «зустрічаються в одиничних примірниках і ледве складають мізерну частку відсотка від загального числа знахідок».

А чому поляни не слов’яни? Бо «в районі Києва, як твердить О.Пріцак, полів немає, лише самі гори й ліси, то можна припустити, що поляни до приходу на береги Дніпра жили в степах на схід від нього. Чому – на схід, а не на захід? Адже там також є поля, в тому числі й знамените Перепетове поле, яке починалося за якихось сорок кілометрів південніше Києва. Та тому, що Хозарія ж розташовувалася на схід од Дніпра».

А Трипілля Пріцак не знає? Того, де «у вольнім полі вольно...»

А відкриті Хвойкою поля поховань?

От вам і західний сходознавець. Для нього не існує науки в Україні. Та Україна – це Україна. Метропольна, колоніальна або така, як нині. До чи після. І нічого запобігати перед діаспорою. Їй далеко до України в осягненні нашого календаря. Принаймні тому, що там не може бути української археолоґії. Хоча б такої, якою вона є в Україні.

Ми не вирвемося з тенет окупації історії, як називав подібні теорії Л.Гумильов, хоч і сам, щоправда, грішив цим, поки самі не розберемося зі своїми індоєвропейськими витоками. Концепції об’єктивних щодо сучасного їм затурканого малоросійства поляка М.Красуського і чеха В.Хвойки потребують розгляду, перевірки й або розвитку, або спростування. Але де справді науковий аналіз? Де аргументована критика?

Натомість тюркофіли через масову пресу вимушують прийняти на віру, ніби українські прізвища на -ко також тюркського («ко» означає небо) походження. Це не просто мовна версія. Це питания родоводу. Це проблема світогляду наших пращурів, їхніх культів та богів. Це генеалогія українства. Я поважаю кримських татар, узагалі тюрків. Не визнаю теорії про «монголо-татарське іго». Вважаю половців часткою Україноруської конфедерації («напівреспубліки», за тим самим Драгомановим). Але вибачте: чим пантюркістська історіософія ліпша за панросійську?

А тому не можу не відстоювати фундаментальні принципи української індоєвропеїстики Драгоманова – Красуського – Лесі Українки – Хвойки – Грушевського – Даниленка. Якщо віддати на відкуп те пресловуте -ко тюркам, завтра вся Індоєвропа виявиться турецькою. Ідеологічно.

Опустимося з тюркських небес на індоєвропейську землю. Якщо нас породили окупанти хозари, то які тюрки зачали грузинів, чехів, іспанців, французів, індійців?.. Нагадаємо панам компаративистам добре відомі власні імена: грузинське Іліко, чеське Хвойка, румунське Емінеску, українське Франко й іспанське Франко, францьке Фуко, італійське Енріко, білоруське Макайонок, сербське Бранко, хорватське Шестак, українське й португальське Марко, польське Марек, хорвацьке, словенське, чеське, словацьке, польське Новак? Спочатку треба заперечити висновок слов’янознавства: «Величезна грула прізвищ із формантами -к, -ак, -ек, -ук, -ик (-ка, -ко, -енко), ускладненими багатьма формантами типу -ник, -чук, тощо; до них треба додати и -ка, -ко з розгорнугою формою -енко. Больше того, доведено, наприклад, що в польській мові існують десятки суфіксів -ак (а не один!), абсолютно різних не лише за їхнім значениям, а й за походженням».

У мовах окремих кавказьких народів -ко означає син. У хінді післяйменник ка вказує на належність комусь чогось конкретного. Наприклад, піта-камара перекладається як батькова комора (до речі, мовою бенгалі друге слово заучить як комора). По-моєму, це земніше й логічніше, аніж виведення прізвища з небесного міражу пантюркізму.

Одначе редакція – всіма руками за космологічні підходи. На українському ґрунті. Наприклад, рішуче заперечуючи тюркське авторство «Слова...», одним з аргументів на користь україноруської природи твору вважаемо належність русичів до Дажбожих онуків. Київський, суто індоєвропейський пантеон богів складався задовго до появи в Причорномор’ї перших туранців.

Щоб зазирнути в світ небожителів, треба вгризтися в придніпровські ґрунти. І в граніти древніх відань.

З 1977 року друкує свої праці про космологічну сутність трипільських та пізніших поховань М.Чмихов, який під особистим впливом свого вчителя В.Даниленка сперся на обряди та міфи індоіранських оріїв. Не інакше, як засновником нової галузі – історичної астрономії, представлявся О.Знойко. На пріоритет претендує також Ю.Шилов. Прикро, що в гуманітарній сфері немає патентів, а тому поставимося до цього філософічно. Пальму першості комусь буде-таки присуджена. Історією.

Головне – інше. Ці вчені та жменька їхніх колег (майже вся дорадянська минувшина була «неактуальною») довели: земля етнографічної України зберігає археологічні ілюстрації до Вед.

Висновок напрошується сам собою: «правдоподібність» М.Грушевського підтвердилася. Україна дійсно є правітчиною індоєвропейських народів. Подобається кому із західних, північних, східних, діагональних учених чи ні – та це вже факт науки.

Ось чому з більшим довір’ям я ставлюся не до щойно опублікованих творів східних окупантів України-Русі, а до древньоіранських джерел. Дифтонг -ей у перській мові може читатися також як ай, ий чи е/ий – залежно від реґіону, часу, етносу й контексту. Планету Сатурн іранські оріЇ йменували Ке/ийваном. Засновником Іранської держави був напівлеґендарний цар Ке/иймарс. Перший шаг-жрець, який прийняв зороастризм і став покровителем 3ороастра (3аратустри), – коваль Каві. Іранський епос розповідає про ке/ийанидську династію. Серед цих киянидів був і Ке/ий Хосров (Хорив ?). Перські кияниди, після переселення з прабатьківщини іранців, поклонялися вогню, перенесеному у вівтарі на спині бика. Вогонь мав божественну силу й для україноруських киянидів.

Наголошу: мова йде не про рубіж І і II тисячоліть нашої ери, а про рубіж II і І тисячоліть до нашої ери. Характерно, що перські кияниди були кровними ворогами тюрків. Як і руські кияни. Інше питання: яким чином так сталося, як склалося? Ми перебуваємо на раціональних позиціях. Але є вчені, які пояснюють усе з теологічних позицій. Хтось воліє вбачати навіть у назві культури, яку Хвойка назвав не Халепською, а саме Трипільською, закономірний вияв триєдності Божої світобудови. Комусь же віриться, що не взагалі Божої, а Дажбожої.

Редакція не виражає ідеології жодної конфесійної чи політичної течії. Мета одна: якщо так багато фактів замовчувалося значить, щось у цьому древньоукраїнському феномені є істинне. Все-таки ми, українці, ніякі не молодші брати литовців, поляків чи росіян і ніякі не хозари. Не посягаючи ні на чию історію, не привласнюючи нічиєї ойкумени, час констатувати науковий факт: ми – індоєвропейці, спадкоємні щодо не менш як 7500 – річної історії своєї ж Україноруської землі.

Недоцільно дублювати аргументи строєного числа «ІЄ». Автура солідна. Кожен має право висловитися і нести відповідальність за утверджувані наукові ідеї. А погоджуватися чи заперечувати – то вибір читачів.