Старий технолог

Автор/джерело -  © Юрій Фоменко, “Земля Мамаїв” 

Змінюються часи, змінюються люди, прогресують технологічні процеси. Приходять нові форми організації праці. Зміни ці несуть і нове бачення ситуації.

Довелось мені якось, на прохання мого товариша, організовувати бізнес-зустріч: менеджерів славнозвісної компанії з виробництва соків та мінеральної води знайомив із директором та технологом давно непрацюючого консервного заводу в однім із райцентрів.

Компанія виявляла інтерес до заводу, точніше – до придбання документів і території заводу, бо від нього залишилися самі руїни. Зустрілися вранці й вирушили до райцентру.

Два молодих, але вже маститих, менеджера – Кирило та Сергій, від самого початку поводилися впевнено і навіть зухвало. Хизувалися й повчали мене та літнього водія Івана Карповича.

Хороші хлопці. Переконані у своїй правоті. Знаються на багатьох темах. Я лише зрідка намагався повертати розмову в русло, коли менеджерів вже зовсім заносило. Освіта у нас була різна, а тому в дискусіях ми одне одного не розуміли.

Мій сільськогосподарський інститут давав зовсім інше, «застаріле» бачення проблем порівняно з новітнім менеджментом. Я розповідав про енергоємність і фондоємність виробництва, продуктивність праці, а хлопці мені – про транш, депозит і кредит. Наші терміни в одній науці економіці існували у різних площинах, і між собою, на жаль, не перетиналися.

Для хлопців – сировина для виробництва соків – то турецькі й азербайджанські пасти. А я у слові “сировина” відчував, як яблука й груші ламають гілля дерев, як червоніють лани помідорів...

Водій тихенько сопів, щось собі думав і не встрявав у наші мудровані бесіди. По суті – ми говорили на одну тему, але зовсім різними словами. Так і доїхали до райцентру.

На консервному заводі нас зустріли директор з технологом. Літні люди – Олексій Іванович та Марина Микитівна. Вони, очевидно, тут бачили вже не одних таких покупців, як ми. Представив сторони одне одному. Згадав їхні заслуги – для підняття статусу зустрічі. Запропонував перейти до справи.

Між Сергієм та Олексієм Івановичем зав’язався напружений діалог.

- Проблеми з документами на власність підприємства є?

- Ні.

- А чому зупинили виробництво?

- Колгоспи скінчились, сировини нема.

- В нових технологіях не змогли працювати?

- Без сировини?

- З концентратами?

- Ні.

- Перебудовуватись треба.

- Та ми вже старі, й по-новому не дуже розуміємо...

Так тривало хвилин двадцять. Хлопці, одне поперед одним, вихваляли новітні технології, а між тим, може й ненавмисно, зверхньо поглядали на керівників старого підприємства. Можливо, так би й закінчилась та зустріч двох світів, якби Кирило не зробив чергову спробу зачепити Марину Микитівну:

- Я навіть уявити не можу, що там за якість продукції була на вашому заводі, спроектованому ще в кам’яному віці! Це ж яка була примітивна технологія?

Відповідь Марини Микитівни прозвучала виважено, проте суворо:

- Кирило, від нашої продукції можна було отримати, максимум, розлад шлунку, а від твоєї – тільки онкологію.

Рятуючи розгубленість директора, секунд за десять, тишу перервав водій Іван Карпович:

- Ото, коли б вам, хлопчаки, по зубам давали так, як Марина Микитівна, хоч би раз на тиждень, - то за рік у вас і розум в голові почав би з’являтись.

До міста поверталися мовчки. Кожен думав про своє. Лише на околиці Кирило подав голос:

- А бабця-то – розумна людина...

На що водій задоволено відповів:

- Дяка Богу. Розумнішати почали. Може ще й людей травити перестануть...