Чи можливо подолати корупцію в Україні?

Автор/джерело -  © Віктор Каспрук, “Радіо Свобода” 

Чи можливо подолати корупцію в Україні? Це, на перший погляд, риторичне запитання має сьогодні вирішальне значення для історичної долі Української держави.

Адже за останні роки корозія корупції настільки роз’їла основу державної машини, що шпаклюванням, лакуванням чи косметичним ремонтом тут уже ніяк не обійтися. Бо цілком очевидним є той факт, що корумпована, морально розбещена і деградована Україна не буде здатною надовго зберегти свою незалежність.

Очевидно, неможливо заперечити те, що корупція притаманна усім країнам, незалежно від політичного устрою чи рівня економічного розвитку. Але той випадок, що корупція стала ледве не візитною карткою України у світі, ставить це питання у перший ряд найбільших і найболючіших проблем української дійсності.

Та, можливо, найкритичнішим нині є те, що для багатьох громадян України корупція стала звичайною, ледве не повсякденною формою соціальної поведінки. Корупція в політиці, у судах, у бізнесі і державному управлінні викликає загальне зневірення пересічних українців у тому, що правовим шляхом можна вирішити хоч якесь питання, і, в свою чергу, взагалі підриває їхню віру в легітимність існування такої дуже «специфічної» держави.

Ця ситуація погіршується ще і тим, що більшість засобів масової інформації в Україні залежать від держави або олігархів, а значна кількість парламентаріїв та інших провідних українських впливових політиків, котрі накопичили свої багатства у пострадянську епоху, на повну потужність використовують політичні посади для того, щоб утримувати свій контроль над найприбутковішими ресурсами та підприємствами України.

Необхідно шукати нові методи

Звісно, було б наївно думати, що ті, хто приватизував Україну за 20 років на свою користь, самі добровільно почнуть боротися зі створеною ними ж системою. Найбільше, на що вони можуть погодитися – це створити щось на зразок «Національної програми боротьби з корупцією в Україні», або ж спробувати піти значно далі і утворити Міністерство боротьби з корупцію.

Але жодна подібна ініціатива не здатна привнести в українську дійсність щось справді позитивне, бо боротьбу з корупцією очолять саме ті, хто в ній найбільше і замішаний. Так само нічого не дасть часткове скорочення старого державного апарату, і заміна його на новий. Бо щось подібне уже намагалися реалізувати в Україні у часи президентства Віктора Ющенка. І це абсолютно нічого не змінило. Адже, коли сама система влади, котра дісталася українцям від колишньої УРСР, і яка функціонує в Україні лише зазнавши незначних косметичних змін, – незміна, то навіть заміна чи ремонт якоїсь із її складових, жодним чином не може вирівняти загальну ситуацію.

Можна, звичайно, у черговий раз, запропонувати боротися з корупцією виключно репресивними методами. Створити при відповідних силових міністерствах ще декілька додаткових Управлінь із боротьби корупцією, якнайкраще укомплектувати їхні штати і відрапортувати «нагору», що за поточний період корупція в Україні вже зменшилася на 57,59 відсотка у порівнянні з минулим 2011 роком. Проте, усе це буде, як завжди, фікцією.

Корупція боїться публічності

За українських критичних умов боротися з корупцію можливо лише методами гласності, відкритості і доступності інформації. А за відсутності в Україні правого і громадянського суспільства, поки що єдиним надійним методом такої боротьби може стати публічне поширення інформації про корупцію. І в такому випадку, коли інформація про корупцію набере широкого поширення у суспільстві, владі «януковичів» буде дуже непросто ухилитися від реагування на неї.

Можливо, варто спочатку створити у соціальній мережі щось на зразок «Антикорупційних інформаційних дощок», на яких почати вивішувати і публічно поширювати всю оперативну інформацію про наявні факти корупції і інші зловживання режиму в Україні. І усі факти корупції мають бути взяті під пильний народний контроль української громадськості.

Варто зазначити, що протягом років незалежності в Україні вже декілька разів фактично намагалися реанімувати той інститут Народного контролю, котрий існував ще у часи СРСР. Але з цього нічого не вийшло, і не могло вийти нічого позитивного. Адже при совітах Народний контроль носив чисто декоративні функції. Його підпорядкували комуністичному режиму, і його головним завданням було викриття дрібних недоліків, відволікаючи при цьому увагу народу від великих прорахунків явно некомпетентної влади.

Соціальний народний контроль

За сучасних українських реалій доцільніше було б вести мову про Соціальний народний контроль (СНК), діяльність якого варто було б розпочати через розгалужені соціальні мережі в інтернеті. І це могло б стати першим кроком українського соціуму до самоорганізації та формування в Україні дієвого громадянського суспільства.

Робота подібного Соціального народного контролю на початку його діяльності цілком могла б здійснюватись через мережу Facebook і на спеціально відкритих для цієї цілі блогах на wordpress.com та livejournal.com, та оперативно створених обласних і районних сайтах СНК. Як показує увесь попередній досвід, влада «донецьких» найбільше боїться публічного поширення небажаної для себе достовірної інформації. Тому надання широкої гласності фактам корупції в Україні, цілком здатне закласти початок ефективної боротьби з режимом «януковичів».

Якщо спробувати розвинути ідею Соціального народного контролю далі, то наступним конкретним кроком до подолання корупції має стати залучення на добровільних засадах юристів до роботи у відповідних структурах СНК. Оскільки ні для кого не є секретом, що більшість населення України перебуває у такому скрутному матеріальному становищі, що часто просто нездатне оплатити послуги фахового юриста.

Оперативна юридична служба при Соціальному народному контролі буде цілком спроможною (за досить короткий час), не лише різко скоротити ґрунт для корупції, а й організувати виїзд на місця юристів і адвокатів для вирішення конкретних проблем громадян України, які з тих чи інших причин потрапили в біду.

Те, що пропонується, є дещо схожим на традицію народної толоки в Україні, коли будівлю хати зводили родичі, сусіди і друзі буквально за декілька днів. Такою ж народною суспільною толокою цілком може стати і Соціальний народний контроль. Адже за умов олігархічного свавілля в Україні, залишати людину один на один із корумпованою, деградованою і розкладено із середини неправовою державою і її «правосуддям», часто означає якщо не її фізичне, то моральне знищення.

Таким чином можна зробити закономірний висновок: якщо держава, котра приватизована купкою олігархів та їхніми прислужниками, лише здатна організовувати неправовим шляхом насилля над українцями, то тільки організований і продуманий спротив українського народу може дати суспільству шанс на те, щоб його за декілька наступних років не перетворили (маніпулюючи прийняттям все нових і нових антинародних законів у Верховній Раді), на узаконених рабів олігархату.

Те, що надання послуг Соціального народного контролю проводитиметься не за гроші, а на громадських засадах, має підняти його авторитет в очах українського суспільства. А публічне оприлюднення інформації і, за необхідності, присутність у судах представників Соціального народного контролю, дозволить не лише спостерігати за дотриманням судочинства в Україні, а й надасть можливість українській громадськості оперативно оцінювати його якість.

Українцям необхідно якнайшвидше позбутися ганебного і розтлінного явища тотальної корупції у своїй державі. А для цього потрібно створити систему, яка б була орієнтована не на конкретну особистість, а працювала проти корупції, незалежно від того, хто перебуває на даний момент при владі.