Це стається раптово

Автор/джерело -  © Леонідас Донскіс, «Тиждень» 

Якщо ми думаємо, що добробут важливіший за свободу, то прокладаємо шлях до кріпацтва.

Зло приходить у масці афериста, але ніколи не йде в ній. Воно залишається і намагається зробити нас самих злом

Це стається раптово. Зло завдає удару зненацька. Воно з’являється в різних масках – обіцянки відновити почуття гордості, впевненості та безпеки. Воно може маскуватись у вигляді пошуку щастя. Може приховано зайти у вигляді романтичного патріотизму. Як бачимо, може набувати форми індустріальної віри в раціоналізм і майбутнє людства.

Це стається раптово. Влада має багато облич. Вона може з’явитись як одна з панівних світських релігій індустріального світу (згадаймо, наприклад, марксизм) або як підробка коктейлю 1968-го з палкого потягу до революційних змін, сексу, молодих прекрасних тіл, жаги життя і безсмертності (згадайте твір Мішеля Вельбека «Можливість острова»). А може прийти й у вигляді блазня.

Це стається раптово. Так, спочатку блазень починає розважати народ, та врешті перетворюється на кривавого диктатора. Згадайте лиховісну суміш брудного душогубця та політичного блазня Аляксандра Лукашенки. На початку кар’єри він був пересічним простакуватим, хоча й нібито добрим хлопцем, якому було нічого втрачати. Закінчив він її в образі підступного вбивці. Сталося це раптово, і тепер уже не до сміху.

Це стається раптово. Згадайте, як бацька розповідав на зборах ветеранів війни про свої молоді сирітські роки і втрату дорогого батька під час Другої світової війни. Ветерани переживали, люди ледве стримували сльози, що стискали горло, але журналісти не забарилися з відкриттям: Лукашенка народився 1954-го.

Це стається раптово. Коли приходить зло, воно може сміятися само або змушувати сміятися нас. Джордж Орвелл небезпідставно вибрав мудрі й зворушливі слова застереження, єдності та співчуття у своїй передмові до українського читача, написаній для українського видання «Ферма «Рай для тварин» (переклад Юрія Шевчука). Він знав про невимовні страждання українського народу, але на відміну від Ліона Фейтванґера, Герберта Дж. Веллса, Андре Жіда був аж ніяк не наївним у цьому питанні або, якщо точніше, вибрав не бути наївним.

Це стається раптово. Коли я випадково купив цю книжку в Пенсильванії, зовні вона мала гарний вигляд. Хоча був якийсь різкий контраст між вражаючою візуальною красою і безрадісним сюжетом, мене найбільше спантеличила одна деталь. Я побачив кольорову ілюстрацію зі Сталіним у незрозумілій позі: він показував гримасу, приклавши великого пальця до носа, відверто й безтурботно сміючись. Зло сміється само і змушує сміятися нас. Сміючись зі зла, ми втрачаємо пильність, а отже, нам самим стає весело.

Це стається раптово. Як ми втрачаємо свободу? На жаль, це відбувається швидко, поки ми наївно чекаємо кращого в майбутньому, але не боремося і не виявляємо опору. Нав’язуємо собі теорію поразки, вважаючи, що корумповані демократи мають бути покарані через відторгнення, а натомість дозволяємо аферистам і блазням замінити їх.

Це стається раптово. Сьогодні це називають дилемою між компетентними і досвідченими, хоча й непопулярними політиками та їхніми театральними противниками, які позиціонують себе як майстрів політичної дії, а не блазнів та потенційних небезпечних автократів. У нас панує ще одна помилкова теорія про те, що замість створення такого собі санітарного кордону від згубних особистостей в політиці ми маємо допускати їх до керівних посад. За цією теорією, такий крок мав би завдати удару по їхній репутації, викриваючи дурість і некомпетентність.

Це стається раптово. Проблема ще й у тому, що зло приходить у масці афериста, але ніколи не йде в ній. Воно залишається і намагається зробити нас самих злом. Страх є вірною його сестрою – не випадково Міхаіл Булґаков зневажав страх як одну з основних слабкостей людства. Інша сестра – хвороблива наївність, яка межує з дурістю. Щойно починаємо думати, що в політиці мають бути хороші й погані люди і крапка, ми самі прокладаємо шлях для диктатури, яка врешті й прийде, ніби нізвідки.

Це стається раптово. Як одного разу написав Вільям Блейк, якщо щиро в щось вірити, так воно і буде. Якщо ми віримо, що багатство й ефективність виправдовують корумпованість і неповагу до людського життя, гідності та цінностей, то обманюємо себе. Якщо ми думаємо, що добробут важливіший за свободу, то прокладаємо шлях до кріпацтва.

Це стається раптово. Якщо ми віддаємо перевагу «стабільності» (наче в демократії, яка завжди будується на сумнівах, конкуренції та критиці й навмисно породжує конфлікт для викриття і демонстрації прихованих альтернатив на майбутнє, є щось стабільне) над непевністю та ризиком, які несе свобода, то й скаржитися нічого.

А потім воно таки станеться – раптово.