Кам’янець-Подільський: подорож в історію України й Центрально-Східної Європи

Автор/джерело -  © Павло Гай-Нижник 

Писати про Кам’янець-Подільський однаково легко як і важко водночас...

Легко - тому що перо ніби саме прагне змалювати й донести до людей захоплюючі враження від ландшафту та архітектури цього старовинного українського міста, що розкинулося поміж Товтрами вздовж каньйону річки Смотрич й увінчане численними давніми церквами, костьолами, мінаретом, охоронними вежами, своєрідними будиночками з минулого й замкненого величною фортецею на недоступних скелях.

Важко - позаяк змалювати словами те, що відкривається погляду, коли ти потрапляєш в минуле, знаходячись в той же час у сьогоденні, гуляючи старовинними вуличкам міста, практично неможливо. Кам’янець потрібно побачити, його слід відчути, упірнути до його чар, а відтак - обов’язково відвідати цю перлину європейської і української історії та зотчества.

Історія Кам’янця на Поділлі така ж давня та різнобарвна як і саме місто, окрасою якого, безумовно ж є його стара частина, обрамлена природнім каньйоном річки Смотрич, та давній замок, який також ще називають Старою фортецею.

Археологічні знахідки та дослідження засвідчують, що люди здавна селилися на території сучасного Кам’янця-Подільського. Це були стоянки мисливців, селища давніх землеробів. Міське ж поселення виникло тут значно пізніше [¹]. Найдавнішими вважаються археологічні знахідки на території дендропарку над каньйоном на лівому березі Смотрича. Тут після весняних розмивів було виявлено бивні мамонта, а також крем’яні відщепи пізнього палеоліту (40-13 тис. років тому).

На території сучасного Старого міста під час земляних робіт вчені натрапили на речі часів трипільської культури (4-3 тис. до н. е.). В урочищі Татарському, яке з південного заходу прилягає до Кам’янець-Подільської фортеці, виявлено рештки великого трипільського поселення, а в ньому - безліч уламків розписаного посуду, крем’яні ножі, скребки, різці, глиняні мініатюрні скульптури, характерні для землеробських племен доби міді. У цьому ж урочищі, а також поблизу міської друкарні знайдено знаряддя праці доби пізньої бронзи та початку раннього залізного віку (12-8 ст. до н. е.)[²].

У перші століття нашої ери територію майбутнього Кам’янця та його околиць заселяли племена черняхівської культури, основним заняттям яких було землеробство. Римські монети 2-3 ст., знайдені на території міста та навколишніх сіл, свідчать, що населення Середнього Подністров’я перебувало у торговельних і культурних зв’язках із жителями Північного Причорномор’я та римських провінцій.

На правому березі Смотрича, неподалік Гончарської вежі, під час земляних робіт виявлено культурний шар із слов’янською керамікою 9-10 ст. На думку істориків, це є доказом того, що Старе місто, як і весь район Середнього Подністров’я, у ті часи заселяли східнослов’янські племена, зокрема уличі та тиверці, які входили до складу Київської Русі. У різних частинах Старого міста, а також в урочищі Татарському виявлено залишки культурного шару з типовою давньоруською керамікою [³].

Згідно з археологічними джерелами, виникнення Кам’янця як ранньофеодального міста з чітким розмежуванням ремесла та землеробства, з розвинутою торгівлею датується кінцем 12 - поч. 13 ст. Кам’янець ХІІ-ХІІІ століть, як свідчать археологічні матеріали, складався з кремля (дитинця), посаду й околиць. Дитинець площею близько 3 га знаходився на високому мисі з південно-західного боку Старого міста. Він мав приблизно трикутну форму і височів до 38 метрів над рівнем річки Смотрич. Площу посаду для давньоруського часу поки-що встановити важко. Як показали археолого-архітектурні дослідження 1964-1968 рр. (Є.Пламеницька, І.Винокур), у ХІІ-ХІІІ ст. на території Старої фортеці (у південно-західній частині) існувало давньоруське городище. З напольного боку городище обмежувалося дерево-земляним валом і ровом. Розкопками відкрито культурний шар ХІІ-ХІІІ ст. майже півметрової товщини (горіле дерево, обпалене каміння, значна кількість давньоруської кераміки). Наприкінці XII - на початку XIII ст. земляні і дерев’яні укріплення валу підсилюються кам’яним муром із зубцями та щілиноподібними лучними бійницями (виявлено залишки муру загальною довжиною 20 метрів). З північно-східного боку, де мис не мав крутих схилів, територія давньоруського дитинця обмежувалася ровом, який згодом був засипаний внаслідок руйнації валу. В’їзд на територію дитинця вів із північно-західного боку через ворота у валу. Другий в’їзд розташовувався з боку посаду. Територія дитинця ХІІ-ХІІІ ст. значно поступалася за своєю площею у порівнянні з розмірами кам’яного замку пізніших часів [⁴]. В ті часи місто входило до складу Галицько-Волинського князівства.

Писемних джерел про історію Кам’янця цього періоду не збереглося. Тому, як зазначають І.Винокур та С.Трубчанінов, можна пише допускати, чи не до цього міста виїхав з Галича 1228 р. тесть Данила Галицького - князь Мстислав Удатний, який, як відомо, останні роки свого життя провів на Пониззі. Міста Пониззя, назви яких літопис не називає, згадуються і при описові багатьох інших подій. Не досить достовірною виглядає й згадка про розорення Кам’янця монголо-татарами у 1241 р. (найімовірніше вона стосується літописного Кам’янця на Волині). Але відсутність згадок у відомих нам писемних джерелах - ще не привід повністю відкидати існування міста до 1362 р. В той же час, археологічні матеріали не дають підстав для заглиблення часу виникнення міста до межі перших століть нашої ери. Отже, на думку дослідників, питання про вік Кам’янця-Подільського залишається відкритим [⁵].

Найбільш давнім відомим графічним зображенням Кам’янця в хронологічному відношенні виступає малюнок 1633 р. А – Старе місто; В – Старий замок; С – Новий замок

Сучасні дослідження (зокрема фрагменти дерево-земляних укріплень на місці, де було зведено замок у XIV ст.), за археологічними свідченнями дають підстави стверджувати, що початкову історію замку, як і самого міста, доречно пов’язувати з кінцем ХІІ - початком ХІІІ ст.[⁶].

Сьогоднішній Кам’янець-Подільський замок, власне, було збудовано одночасно із відновленням самого міста, тобто після 1362 р. Ще автор "Хроніки польської, литовської, жмудської і всієї Русі" М.Стрийковський висловлював версію щодо започаткування Кам’янця і схильний був вважати, що місто збудували литовські князі, посилаючись при цьому на досить поширену в той час легенду. Суть її полягає в тому, що начебто литовські князі Коріатовичі, перебуваючи на полюванні "w Podolskiej ziemi, tam Kamieniec obronny i miescem, i skala zalouyli" [⁷]. Найдавніші писемні джерела про дерев’яний замок відносяться до 1374 р. Ці часи можна вважати новим народженням міста й замку.

Після перемоги військ Литви над ординцями у Синьоводській битві, що відбулася восени 1362 р., Поділля перейшло під владу Великого князівства Литовського. Саме після Синьоводської битви великий литовський князь Ольгерд, вигнавши з Поділля татар, віддав цю територію своїм небожам - князям Коріатовичам [⁸]. Утверджуючись у краї, князі почали відбудовувати міста, їхні укріплення та села. Серед відбудованих міст був і Кам’янець. Від 1360-х рр. столицею Подільської землі при Коріатовичах було місто Смотрич, а з початку 1370-х рр. - Кам’янець.

На той час у Кам’янці склалося двоцентрове управління: одним із його адміністративних центрів був замок, іншим - місто. Замок слугував місцем перебування князя, який управляв усім Подільським князівством, а місто - війта, який керував міською громадою. 15 січня 1374 р. князі Юрій і Олександр Коріатовичі надали місту грамоту на самоврядування. Поступово до його суспільного та громадського життя, управління, судочинства та містобудування стали проникати західноєвропейські норми. Грамота 1374 р. засвідчує, що "зем’ян, бояр і слуг князівських повинен судити князь на замку", а міщани мали право "судитися своїм правом і своїми райцями". За оцінкою архівіста Івана Гарнаги, в місті наприкінці XIV ст. мешкало понад 2 тис. осіб [⁹]. Оцінка ґрунтується на грамоті князів Коріатовичів від 1374 р., якою за містом закріплювалося 200 ланів. За етнічною приналежністю населення Кам’янця в ті часи переважно було руським (українським). Окрім українців, тут мешкали вірмени, литовці, поляки, молдовани, поодинокі представники інших народів.

За часів князювання Коріатовичів на Поділля почав проникати католицизм. Так, 1370 р. в Кам’янці став функціонувати домініканський чернечий орден, було засновано і монастир. Незабаром і францисканці заснували в місті монастир. 1378 р. римський папа видав князеві Олександрові Коріатовичу буллу на заснування в Кам’янці католицької єпископії.

Поділля підпорядковувалося Великому князівству Литовському до 1430 р. (тимчасово, у 1404-1410 рр., - Короні Польській). Наприкінці 1430 р., коли помер великий князь литовський Вітовт, польське панство, яке було прихильне до короля польського і верховного князя литовського Владислава II Ягайла, змовилося з кам’янецьким католицьким єпископом Павлом, колишнім кам’янецьким старостою Грицьком Кірдієвичем, шляхтичами Бучацькими й подільською прозахідно налаштованою шляхтою, підійшло до Кам’янця і хитрощами його захопило.

1432 р. подільський староста Теодор Бучацький склав присягу на вірність польському королю Владиславу II Ягайлу та його синам, після чого король передав йому в управління кам’янецький замок. Того ж року Кам’янцю було підтверджено магдебурзьке право. 1434 р. місто остаточно перейшло під владу польського короля. Кам’янець був наділений функціями головного міста Подільського воєводства, Кам’янецького повіту й однойменного староства.

Відтак з 1434 і до 1672 pp. місто було центром однойменного воєводства, кам’янецького староства й повіту під владою Польщі.

Найбільш конкретні писемні відомості про замок і місто дійшли до нас саме у цей відрізок часу (з XV-XVIІ ст.). Як важливий адміністративний осередок, оборонний форпост, центр ремесел, внутрішньої і зовнішньої торгівлі, культури та релігійного життя України, місто неодноразово привертало до себе увагу іноземців, котрі залишили про нього різноманітні свідчення. Серед мандрівників, політичних, військових, релігійних і культурних діячів, яким судилося відвідати Кам’янець протягом XV-XVIII ст., доречно назвати: посла Франції, Англії і Бургундії Жільбера де-Лянуа (1386-1462); польських хроністів Яна Длугоша (XV ст.), Мартина Кромера та Мацея Стрийковського (XVI ст.); французького дослідника і археолога Блез де Віженера, італійців Джованно Ботеро та Алессандро Гваньїні (70-ті pp. XVI ст.); посла австрійського цісаря Рудольфа II до українських козаків Еріха Лясоту (кін. XVI ст.); московського мандрівника і релігійного діяча Трифона Коробейникова (кін. XVI ст.); посла Леопольда І в Москві А.Майєрберга (50-60-ті pp. XVII ст.); турецького мандрівника Евлію Челебі (50-ті pp. XVII ст.); фрізького дворянина Ульріха фон Вердума (початок 70-х pp. XVII ст.); турецького чауша Ельхаджа Мехмеда (70-ті pp. XVII ст.); ірландського ученого-медика Бернарда О’Коннора (особистий лікар англійського посла у Польщі лорда Рочестера - 90-ті pp. XVII ст.); англійського військового інженера Архібальда Гловера (поч. XVIII ст.); французького художника Ж.Мюнца (80-ті pp. XVIII ст.); голландського військового інженера Ф.Деволана (початок 90-х pp. XVIII ст.) та інших [¹⁰].

Малюнок-схема Кам’янця-Подільського 1684 р. Рим. Художник Джованні Россі (Йоганн Якуб Рубейс)

Це був період в історії Кам’янця, коли остаточно сформувався той історико-архітектурний ансамбль замку, що зберігся до наших днів [¹¹]. Місто виконувало функції воєводського центру, осередку повіту і староства, оборонного та релігійного форпосту краю. Цей фактор і привернув увагу хроніста Яна Длугоша. У своїй першій книзі "Анналів" він засвідчував досить вдале розташування Кам’янця на півострові, бо р.Смотрич оточувала його таким чином, що, протікаючи в глибокому каньйоні робила місто неприступним. Хроніст відносив Кам’янець до числа найважливіших економічних і релігійних осередків Польщі, а також її оборонних форпостів. Замість мурів і укріплень по периметру місто мало високі скелі і широкий каньйон. Доступ до нього був обмежений: лише з боку замку [через міст] та з півдня - через браму ("Jeden tylko do miasta istniejedostep zzamku і od strony poludniowej") [¹²]. Другою складовою топографічною одиницею Кам’янця виступав замок, який височів над містом із заходу. В другій половині XV ст., незважаючи на свої дерев’яні укріплення, замок "wprawial wszystkich w podziw" [¹³]. Як торговельний осередок, місто було "багатим на мед, віск і худобу" [¹⁴].

У 1448 р. на Поділлі перебував польський король Казимир Ягеллончик, котрий посприяв реконструкції "twierdze drzewianej w Kamiencu" [¹⁵]. М.Стрийковський згадував існування тоді у Кам’янці дерев’яного замку. Ці споруди швидше за все були зведені лише у другій половині XIV ст. і переважали над кам’яними до кінця XV - початку XVI ст. Першу перебудову замку розпочав наприкінці ХIV - початку ХV ст. краківський воєвода Спітко Мальштинський, який володів містом чотири роки. Свідченням цьому слугує опис кам’янецького замку 1494 р. [¹⁶] та дослідження польського історика архітектури В.Гуергуіна. Останній доводить, що значну реконструкцію кам’янецького замку з дерев’яного на кам’яний було здійснено лише у 1513 р. [¹⁷], а з 1544 р. він повністю став кам’яним [¹⁸]. Наприкінці XVI ст. у місті мешкало 10-12 тис. чол. (для порівняння: в Києві - 15, у Львові - 18 тис.).

Французький дослідник і археолог Блез де Віженер, який перебував на Поділлі у 70-х рр. XVI ст., свідчив, що Кам’янець є головним містом краю і мало кафедру єпископа; саме ж місто, на його думку, "скоріше може бути приєднане до Червоної Русі, бо лежить на самому кордоні з нею" [¹⁹]. Хроніст Марцин Кромер у 1611 р. відзначав про місто таке: "na Podolu, pod 490 dluqosci i 48030’ szerokosci, lezy Kamieniec, miasto z zamkiem, wspaniale zabezpieczone, tak swym natyralnum polozeniem, jak i dzieki pracu clowieka. Ma i ono swojego biskupa" [²⁰]. Місто виступало центром Подільського воєводства, у якому засідав сеймик [²¹]. Оповідав М.Кромер і про кам’янецьку внутрішню та зовнішню торгівлю, яка на той час перебувала у руках вірмен. Цей факт раніше засвідчував і венецієць Джованно Ботеро, що у 1573 р. був секретарем польського короля Генріха Валуа. Італієць зазначав, що місто стоїть на суцільній скелі, має природні стіни та вали й вважається неприступним, але й, водночас, було важливим торговельним центром між Заходом і Сходом, мало власний католицький єпископат, який підпорядковувався львівському архієпископству [²²].

У XV-XVI ст. кам’янецький староста (замок був його резиденцією) мав необмежену владу, адже у його руках знаходилися адміністративні, судові, податкові, військові та інші важелі управління [²³]. Функціонування замку, його слуг, челяді і військовиків було можливим лише за рахунок сплати податків місцевим населенням, пожертвами королівської казни і римських пап. З переходом кам’янецького замку до рук поляків він, як королівський, утримувався за рахунок скарбниці.

Структурно замок мав форму видовженого чотирикутника (ширина його становила близько 50 м., довжина - в середньому 138 м.) і налічував 12 башт, сполучених між собою кам’яними стінами. Площа замкового подвір’я досягала близько 1 гектара, а вся площа замку з прибудовами - 1,5 га. [²⁴]. Під замком були викопані підземні ходи, що сполучали фортецю з передмістям Карвасари [²⁵]. Свій внесок у розвиток оборони замку зробили й римські папи Юлій ІІ та Лев Х, що також мало свій вплив на розвиток замку як резиденції старости [²⁶]. У замку постійно утримувався військовий гарнізон, який складався з трьох основних частин: артилерії (1494 р. - 1 гармаш, 11 великих гармат, 1672 р. - 4 гармаша і багато гармат), замкової кінноти (1557 р. - 150 осіб, 1667 р. - 2 кінні хоругви по 100 коней) і піхоти (польський король Стефан Баторій у 1581 р. призначив сюди 150 стрільців, Сигізмунд ІІІ збільшив до 200 військовиків, а Ян Казимир у 1649 р. - до 300 осіб) [²⁷].

Малюнок Кам’янця-Подільського кінця XVIII ст. Художник Г. Харитонов

У XVII-XVIII ст. Кам’янець-Подільський на геополітичній карті Центральної і Східної Європи виступав важливим політичним, торговельним, ремісничим, оборонним, культурним і релігійним осередком України, був добре відомий різним політичним, військовим і релігійним діячам та європейській громадськості. Він знайшов свою багатогранну історико-архітектурну та містобудівну виразність у різних видах зображальних джерел, досить часто наносився на різні тогочасні карти Європи та світу [²⁸]. Найбільш давнім відомим графічним зображенням Кам’янця в хронологічному відношенні виступає малюнок 1633 р.[²⁹] На основі свідчень Львівського літопису можна стверджувати, що малюнок Кам’янця 1633 р. пов’язаний з перебуванням під містом в тому році татарських військ на чолі з Абаза-пашею, які безуспішно намагалися його захопити. "В том же року 33 король Владислав скоро по коронації поїхал до Москви з войском великим, бо юж Москва отбирала Сіверщину, а Смоленськ юж хотіли взяти... турчин, довідавшися, їж король польський поїхал до Москви, казал гетманові своєму на ім’я Базі паша, аби з воском великим ішол до Польски і бул аж под Каменцем-Подольским. Єднак же гетьман польский, то есть Конецпольский, войско мал великое і там же лежал обозом у Каменца-Подольского". Коли паша ішов на Поділля, то говорив, що "без жадної трудності буду отбирати міста і замки, а коли побачил войско польское і спробовал трохи, обачил, їж не учинить нічого і ще жеби зе встидом не втікал, вернулся взад і містечко Студеницю сплюндровал і замок спалил" [³⁰].

1672 p. Кам’янець відвідав Ульріх фон Вердум, за свідченнями якого місто поділялося на три частини: південну, центральну і північну. Південна була заселена вірменами, які мали там свій окремий ринок, ратушу, церкву з дзвіницею й багато добре збудованих купецьких будинків. Центральну частину займали русини-українці. Вони мали великий міський дім з високою вежею, кілька гарних церков грецької релігії. У північній частині міста, як стверджував мандрівник, мешкали поляки, які теж мали там свої костьоли, ратушу й ринок. Кожна міська юрисдикція мала своє окреме управління, яке щодо різних справ громад і осіб видавало необхідні рішення. Крім того, "тут жило ще понад сімдесят єврейських родин, старшина яких також вершив судові справи своїх, причому так необмежено, що міг використовувати жовнірів із замку для виконання своїх вироків. Мали дві синагоги, одну в місті, другу поза ним... Папісти мали шість костьолів: фарний, єзуїтський, якобінський, францисканський, Святого Мартина і ще один малий жіночий монастир [домініканський] із костьолом унизу, біля підніжжя гори. Вірмени мали лише одну церкву, зате найкращу з усіх. Русинам належало три церкви в місті: Святого Миколи, Святого Аспазія і ще третю, а також четверту на єврейському передмісті, щоправда, невеличку" [³¹].

1672 р. місто, згідно Бучацького договору, було опановане турками на чолі з султаном Магометом IV після їхньої війни з поляками за Поділля. Ця подія сколихнула всю європейську громадськість, а її висвітлювало багато тогочасних видань, численні брошури й "летючі листки", в яких були відбиті враження й свідчення очевидців, а також поміщені гравюри з видами міста. Найбільше уваги тогочасні хроністи та мандрівники звертали на облогу турками Кам’янця-Подільського та його капітуляцію у серпні 1672 р., після чого (з 1672 по 1699 pp.) Кам’янець слугував столицею кам’янецького ейялету у складі Османської імперії.

В цей час серед зображальних джерел виступають гравюри, малюнки художників та плани Кам’янця-Подільського XVII-XVIII ст. Так, наприклад, на гравюрі Кипріяна Томашевича (1673-1679 рр.) досить детально зображено і охарактеризовано топографію міста і його околиць. Вивчаючи міські укріплення, науковець показує й стан замку у др. пол. XVII ст. і, зокрема, під час його облоги турками у 1672 р. Найбільше уваги автор акцентував на локалізацію та руйнацію башт, оповідаючи, що одна із башт була зруйнована вибухом пороху через необережність польських жовнірів та німецького майора Геклінга [³²]. Зображувався кам’янецький замок та міські укріплення й на інших гравюрах др. пол. XVII ст. Серед них гравюра, що побачила світ у Франції (1693 р.), яка є доволі подібною до гравюри, виконаної К.Томашевичем. Існує й римська гравюра міста 1684 р., однак вона має деякі відмінності, які Ю.Сіцінський назвав "грубими неточностями". Так, у Старому замку за гравюрою 1673-1679 рр. з північного боку розміщувалося 3 башти, а на римській гравюрі - 4. Немає на останній і зруйнованої башти. Невідповідність римської гравюри з реальним архітектурним образом замку, за словами автора, пояснюється ще й тим, що 4 наріжних замкових башти були зображені майже однаковими і названі папськими, проте папською була лише одна [³³]. Старий замок сполучався кам’яним арковим мостом, який зафіксований на малюнку досить умовно. Із західного боку до Старого замку примикала кам’яно-земляна система укріплень Нового замку, що був зведений у 1617 р.

В цей час, як можна побачити із схематичної воєнної карти "Місто Кам’янець з його близькими околицями" невідомого автора [³⁴], основне розташування військ було організоване навколо замків, а головний удар супротивника спрямовувався проти "ровів малого форту", тобто замків. Артилерія сконцентровувалася переважно на двох позиціях: праворуч - "Батарея Великого візира", а ліворуч - "Перша батарея кеммакама Мустафи-паші на початку облоги". Існувала також і своєрідна система підкопів до замків - підземних траншей або "дороги мишей". Дві розгалужені лінії із спільним ходом між ними вели до країв рогача (Горнверку), а дві інші - знаходилися в каньйоні Довжоцького струмка (передмістя Карвасари) та в передмісті Польські фільварки (на лівому березі каньйону р. Смотрич, навпроти Замкового мосту). На малюнку Старе місто було зображене оточене кам’яною стіною та 12 баштами. Тринадцята із них знаходилася на лівому березі Смотрича приблизно в тому місці, де локалізувалася Польська брама, а на території міста, окрім будинків показано також і три млини без зазначення їхньої приналежності.

Турки, які 27 років володіли Кам’янцем, прибудували до кафедрального костьолу св. Петра й Павла на території домініканського монастиря мінарет готичного стилю, який після їх вигнання поляками був увінчаний золотою Дівою Марією

Сьогодні безпосередньо в середині кам’янецького Старого замку відсутні культові споруди, проте в давнину, у середньовіччі, там існувала православна Покровська церква, яка була збудована князями Олександром і Юрієм Коріатовичами, у якій вони нібито й були поховані. Згодом її було розібрано за дозволом польського короля [³⁵]. Вже за доби підпорядкування Кам’янця владі Речі Посполитої на її місці, очевидно, було закладено костел св. Станіслава, що був побудований місцевим старостою Яном Потоцьким наприкінці XVI ст., а за архітектурою відноситься до базиліанського типу, про що засвідчує гравюра 1673-1679 рр.[³⁶].

На іншому малюнку Кам’янця-Подільського 1687-1691 рр., котрий зберігається в університетській бібліотеці м. Болоньї [³⁷], Старий замок і Старе місто мають досить густу символічну забудову спорудами різного призначення, серед якої намальовано й чимало мінаретів (відповідно 5 і 9). Крім того, навколо Старого міста зображено вже не 13, а 14 башт. Відсутні на зображенні Польська та Руська брами і т.д. Загалом, останній і попередній малюнки Кам’янця засвідчують, що вони виконувалися не у якості містобудівних пам’яток, а на зразок загальних схем для військовиків, тому воно є досить сумнівним (з кута зору об’єктивності) іконографічним джерелом.

Після оволодіння містом Османська імперія доклала чимало зусиль для реконструкції його замків, оборонних укріплень, мостів, міських брам, житлових і господарських споруд тощо. Для цього турецькою адміністрацією Кам’янця було запрошено в основному французьких інженерів. Протягом двох років місто і його фортифікації набрали рис міцного і неприступного форпосту. Хід відновлюваних робіт у 1672-1673 pp. постійно відбивався в донесеннях та листах представників місцевого управління і військових інженерів до столиці Туреччини. Частина із них, що була опублікована А.Грабовським, дає підстави говорити про специфіку реконструкції Старого та Нового замків, міських воріт та башт, мінаретів, бастіонів тощо [³⁸].

Коли місто було турецьким еялетом, усі костели були перетворені на мусульманські мечеті, а православні храми віддані в користування католикам, що викликало протести українського населення міста. Турецький чауш Ельхадж Мехмед, який у вересні 1672 р. здійснив детальний опис Кам’янця, підрахував, що в місті налічувалося в той час багато будинків, серед яких 553 доми, котрі мали власників, 351 дім, переданий у власність нової міської адміністрації і 123 плаци (ґрунти), котрі також перейшли у державну власність. Крім того, перепис зафіксував 120 крамниць, 18 плаців на місці крамниць, 20 монастирів, 7 млинів, порохівню, фортецю, фонтан тощо [³⁹]. Додамо також й те, що турки, які 27 років володіли Кам’янцем, прибудували до кафедрального костьолу св. Петра й Павла на території домініканського монастиря мінарет готичного стилю, який після їх вигнання поляками був увінчаний золотою Дівою Марією. Сучасні мешканці й гості міста й досі мають радість спостерігати це історико-архітектурне поєднання християнської та мусульманської культових споруд.

Між тим Польща не полишала надії повернути під свою владу столицю Поділля. Двічі (у 1687 та 1689 рр.) її війська безуспішно намагалися оволодіти Кам’янцем, а також під час походу до Молдавії у 1691 р. Лише 1699 р. Річ Посполита знов оволоділа подільською твердинею.

Відтак 1699 р. місто знову потрапило до володінь Польщі й перебувало під її зверхністю до 1793 р. Після турецького панування (у 1672-1699 рр.) населення міста скоротилося майже в 10 разів: із 700 будинків лише в 100 жили люди. Самі ж будинки та форми їх дахів у Кам’янці були різними в архітектурному відношенні. Це і кам’яниці патриціїв, і будинки представників поспільства, і халупи плебсу, і храми в різних кварталах, і численні укріплення, які формували досить строкату соціальну топографію Кам’янця. Брама ж згаданого вже кафедрального костьолу св. Петра і Павла, за легендою, теж має свою романтичну історію. Ще від часів польського короля Станіслава-Августа, на честь приїзду якого в Кам’янець 9 липня 1781 р. було побудовано ці костельні ворота, вважається, що прохід під ними сприяє здійсненню бажань. В Кам’янці-Подільському проводили свою діяльність і мали свої монастирі багато церковних орденів, найпотужнішими й впливовішими з яких були домініканський, францисканський та єзуїтів.

Міська ратуша

Однією з неперевершених середньовічних оборонних систем Східної й Центральної Європи вважають оборонно-гідротехнічні споруди Польських та Руських брам, побудованих з боків скелястого перешийка. Сполучення веж і шлюзів у цьому місці давало такий ефект: при нападі ворогів спочатку перекривалися шлюзи однієї, а потім і другої вежі, каньйон повністю затоплювало водою, і місто ставало неприступним. З інших боків його захищали Стара фортеця й ціла система споруджень для захисту окремих ділянок міста. На жаль, архівні джерела донесли до нас лише кілька імен кам’янецьких фортифікаторів, серед яких Іов Претфес, Теофіл Шомберг, Ян де Вітт та інші.

У 1793 р., після третього поділу Польщі, разом з усією Правобережною Україною Кам’янець відійшов до Російської імперії (1795-1797 рр. - центр Подільського намісництва, у 1797-1917 рр. - Подільської губернії). З 1793 по 1917 рр. Кам’янець-Подільський перебував у складі Російської імперії. У ХІХ ст. у замку відбував ув’язнення народний месник Устим Кармалюк, якому, до речі, у березні 1823 р. вдалося з нього втекти. І хоча за два тижні його упіймали й знов закували в кайдани, ця втеча й досі вважається надзвичайною. Вежа, у якій тримали У.Кармалюка, тепер носить його ім’я. Фортецю двічі відвідував цар Петро I, високо оцінивши її фортифікаційні спорудження. А 1831 р. під час епідемії холери тут працював військовий лікар В.Даль, упорядник знаменитого Тлумачного словника російської мови. За даними першого загальноросійського перепису міст 1840 р. в місті налічувалося 14,7 тисячі мешканців, 1862 р. - 18,9 тисяч, за всеросійським переписом на 28 січня (9 лютого) 1897 р. - 35 тис. 934 чол., напередодні Першої світової війни - 50,5 тисячі. Того ж, 1914 р., до Кам’янця-Подільського вперше прибув паротяг.

З 1917 по 1920 рр. місто було одним з губерніальних центрів Української Народної Республіки (з 28 кінця квітня по 14 грудня 1918 р. - Української Держави за гетьманування П.Скоропадського). За Гетьманату Павла Скоропадського в Кам’янці-Подільському у жовтні 1918 р. було урочисто засновано другий Український державний університет, а його першим ректором став Іван Огієнко. Від березня 1919 р. по листопад 1920 р. місто було тимчасовою й останньою столицею УНР. Протягом зазначеного періоду у Кам’янці містилася більшість державних та урядових структур Української Народної Республіки, а на його вулицях у той час можна було зустріти усіх провідних українських державних, політичних та культурних діячів, зокрема й головного отамана Симона Петлюру, президента і диктатора ЗУНР (ЗОУНР) Євгена Петрушевича та інших.

З 1921 р. - місто увійшло до складу УСРР. На початок 1920-х рр. у Кам’янці-Подільському зосередилося велике коло наукової, освітньої, медичної, культурницької інтелігенції, яка працювала в місцевих Інституті народної освіти, Сільсько-господарському інституті, низці технікумів, Художньо-промисловій школі тощо. Багато представників її у період національно-визвольних змагань брали активну участь у національно-культурному житті регіону, спираючись на раніше накопичений досвід, відігравали ініціативну роль в суспільному житті того часу, насамперед в історико-регіональних дослідженнях та краєзнавчому русі.

23 березня 1928 р. Рада народних комісарів Радянської України прийняла рішення про проголошення замку-фортеці в м. Кам’янець-Подільському державним історико-культурним заповідником [⁴⁰]. На 1 лютого 1921 р. в місті мешкало 26,6 тис. чол., 1926 р. - 31 тис., за даними всесоюзного перепису в січні 1939 р. - 36,4 тисячі. У 1937-1941 рр. місто було центром Кам’янець-Подільської області. Після німецької окупації (у 1941-1944 рр.) у місті залишилося 11 тисяч мешканців. Далі населення зростало: на 15 січня 1959 р. - 40,3 тисячі; 1966 р. - 50 тис.; на 15 січня 1970 р. - 57 тис.; на 1 січня 1976 р. - 77 тис.; 1979 р. - 84 тисячі. У 1986 р. народився стотисячний кам’янчанин. За даними останнього радянського перепису 1989 р. в місті проживало 102,2 тис. чоловік, 1990 р. - 103 тис., а 1991 р. - 105 тисяч. Сучасні дані про населення: на 5 грудня 2001 р. (за даними першого всеукраїнського перепису населення) - 99 тис. 610 чол., на 1 січня 2003 р. - 99 тис. 929 чол., на 1 січня 2004 р. - 99 тис. 540 чол., на 1 січня 2005 р. - 99 тис. 398 мешканців.

Сьогодні Кам’янець-Подільський є потужним мистецьким та науково-освітянським центром не лише України, але й Центрально-Східної Європи, об’єктом паломництва відвідувачів фестивалів скульптури, повітроплавання, історичної реконструкції тощо і, звичайно ж, поціновувачів та фахівців архітектури, фортифікації та історії. Проте найголовнішим його скарбом є люди - як мешканці старовинного міста, що плекають цей витвір природи й історичного розмаїття, так і його гості, які розносять славу про Кам’янець в усі усюди нашої планети. І обов’язково прагнуть повернутися сюди ще раз...

Література та джерела:

1. Расщупкін О. І., Трубчанінов С. В. Кам’янець на Поділлі. - Кам’янець-Подільський: Оіюм, 2008. - С.8.

2. Винокур І. С., Хотюн Г. М. Кам’янець-Подільський державний історико-архітектурний заповідник. - Львів: Каменяр, 1981. - С. 7-8.

3. Там само. - С. 8

4. Винокур І., Трубчанінов С. Коли засновано Кам’янець? // Подолянин плюс. - 1994. - 9 червня. - С.2.

5. Там само.

6. Винокур І., Петров М. Про час заснування Кам’янця-Подільського: дискусійний аспект // Краєзнавство. - 1999. - № 1-4. - С.15.

7. Maciej Stryjkowski. O poczatkach, wywodach, dzielnosciach, sprawach rucerskich i domowych slawnego narodu litewskiego, zemojazkiego i ruskiego, przedtym nigdy od zadnego ani Kuszone, ani opisane, z natchnienia Bozego a uprzejmie pilnego doswiadczenia. - Warszawa, 1978. - S. 257-258.

8. Сіцінський Ю. Оборонні замки Західного Поділля XIV-XVII ст. (Історично-археологічні нариси). - Кам’янець-Подільський: Центр поділлєзнавства, 1994. - C.13.

9. Гарнага І. Населення Кам’янця-Подільського: Трохи історії // Прапор Жовтня. - 1986. - 13 вересня. - С. 2-3.

10. Петров М. Записки іноземців XV-XVIII ст. - важливе джерело з історії Кам’янця-Подільського // Україна в Центрально-Східній Європі. - 2007. - № 7. - С.282.

11. Винокур І., Петров М. До початку історії Кам’янця-Подільського // Mappa Mundi. Збірник наукових праць на пошану Ярослава Дашкевича з нагоди його 70-річчя. - Львів; - Київ; - Нью-Йорк, 1996. - С.127.

12. Dlugosz J. Roczniki czyli Kroniki slawnego Krуlewstwa Podolskiego. - Warzsawa, 1962. - T. 1. - S.171.

13. Там само. - S. 172.

14. Там само.

15. Borek P. Kamieniec Podolski w swietle przekazуw diariuszowo-pamietnikarskich XVII wieku // Kamieniec Podolski. Studia z dziejуw miasta i regionu. - T. 1. - Krakуw, 2000. - S.451.

16. Грушевський М. Опис Подільських замків Скали, Кам’янця, Смотрича й Летичева й їх споряджений при передаванню їх старості подільському Станіславу з Ходча // ЗНТШ. - Львів, 1895. - Т. VII. - Кн. 3. - С. 1-14.

17. Guerguin В. Zamki w Polsce. - Warszawa, 1984. - S. 58.

18. Jrblonowski A. Zamek kamieniecki u schulku pierwszej polowy XVI wieku. Regestr wsego budowania wokrag i zewnatrs zamku kamienieckiego tak nowo murуw murowunych jako starych wedle potrzeb poprawionych i wuwozienie przekopуw zamkowych przez pana Wojciecha Starzechowskiego kastelana belskiego ets pomierzane. Roku 1544 // Przeglad bibliograficzno-archeologiczny. - T. 3. - Warszawa, 1882. - S. 11-30.

19. Січинський В. Чужинці про Україну. - К., 1992. - С. 53.

20. Marcin Kromer. Polska czuli o polozeniu Ludnosci, obyczajach, urzedach i spawach publicznych Krulewstwa Polskego. Ksiegi dwi. - Olsztyn, 1984. - S.60.

21. Там само. - S.162, 178.

22. Мицик Ю. А. Історико-географічний опис України у творі італійського гуманіста XVI ст. Джованні Ботеро // Історичні дослідження. Вітчизняна історія. - Вип. 8. - К., 1982. - С. 33.

23. Сецинский Е. Город Каменец-Подольский. Историческое описание. - К.: Типография С.Кульженко, 1895. - C.85-86.

24. Сіцінський Ю. Оборонні замки Західного Поділля XIV-XVII ст. (Історично-археологічні нариси). - Кам’янець-Подільський: Центр поділлєзнавства, 1994. - C.24.

25. Сецинский Е. Исследование подземных ходов в Каменце-Подольском // Археологическая летопись в Южной России. - Т.3. - М., 1901. - С.149-150.

26. Сецинский Е. Город Каменец-Подольский. Историческое описание. - C.88-89, 90, 98-101.

27. Там само. - C. 91-92.

28. Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталевич І. Україна на стародавніх картах. Кінець XV - перша половина XVII ст. - К., 2006. - 208 с.

29. Prusiewicz A. Kamieniec Podolski. Szkic historzny - Kijow; - Warszawa, 1915. - S.8.

30. Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. Джерелознавче дослідження. - К.: Наукова думка, 1970. - С. 112

31. Ульріхфон Вердум. Щоденник подорожі, яку я здійснив у роки 1670,1671,1672... через королівство Польське // Жовтень. - 1983. - № 9. - С. 99.

32. Сіцінський Ю. Нариси з історичної топографії міста Кам’янця-Подільського та його околиць. - Кам’янець-Подільський: Подільське братство, 1994. - C. 12-13.

33. Там само. - C.43.

34. Матвіїшин Я. Кам’янець-Подільський і Хотин на рукописних планах XVII-XVIII ст. // Історична топографія і соціотопографія України. Зб. Наук. праць. - Львів, 2006. - С. 221-222.

35. Сецинский Е. Замковая церковь в Каменце-Подольском // Подольские Епархиальные Ведомости. - 1892. - № 27-28. - С. 481-482, 485-486.

36. Сіцінський Ю. Нариси з історичної топографії міста Кам’янця-Подільського та його околиць. - C.21-22.

37. Kolodziejczyk D. O turkach w Kamiencu raz jeszcze - refleksje z kwerende w Bolonii // Barok. Historia - Literatura - Sztuka. - Warszawa: NERITON. - P?lrocznik VIII / 1 (15) 2001. - S. 170.

38. Grabowskiej A. Oiczystespominki. - Т. 2. - Krakow, 1845. - S. 194, 203, 207, 230-231.

39. Крикун М. Г. Люстрація Кам’янця-Подільського 1734 р. (до питання про житловий фонд українського міста у XVIII ст.) // Український археографічний щорічник. Нова серія. - Вип. 2. - Т. 5. - К., 1993. - С 228.

40. Червоний кордон. - 1927. - 3 січня. - С.6.