Шестикутна гривня

Автор/джерело -  © Михайло КАЛЬНИЦЬКИЙ, «Контракти» 

У давнину кияни періодично виходили на майдани з вимогою економічних реформ і грабували своїх князів.

За одну шестикутну гривню можна було купити кількох рабів

Князь Олег і його бригада

Кораблі русичів, що мчать на колесах по суші за попутного вітру, прониклива відмова князя від вина з отрутою, що піднесли йому греки, і вінець грандіозної експедиції — щит, прибитий Олегом як напучення на воротах Царграда. Важко уявити історичну картину, кращу за цю, описану в літописах, а пізніше в підручниках історії. Мета походу Олега на Царград видається геополітично шляхетною. Хоча якщо називати речі своїми іменами, то Олег повів на греків 2000 кораблів і грізну різноплемінну рать не через імперські амбіції, а щоб «зрубати по-легкому» візантійських грошенят.

І князь неабияк збагатився. Олег наклав на переможених візантійців солідну контрибуцію. По-перше, всі учасники експедиції (а на кожному з кораблів було по 40 воїнів) отримали «премію» по 12 гривень, звісно, не нинішніх, а важких, срібних. По-друге, особливого устрою Олег зажадав на користь Києва, Чернігова, Переяславля, Полоцька і решти підвладних йому міст. Багаті візантійці дали. А що їм залишалося робити, якщо Олег, за тим же літописом, на околицях Царграда «вчинив убивство багатьох греків», спалив і зруйнував чимало будівель, зокрема церков. Дешевше було не зв’язуватися, а відкупитися!

Володимир Мономах заборонив стягувати відсотки за кредит більш ніж два роки

Серед джерел доходів київських князів вагоме місце посідав звичайнісінький рекет, який був частиною державної політики. Олег збирав данину (недарма це слово повернулося до активного вжитку на початку 90-х минулого століття) як з далекого зарубіжжя, так і з близького. Тільки-но влаштувавшись у Києві, він уже через рік вирушив «воевати древляны», яких «примучив» платити йому данину. Втім, інструментом впливу Олега було не лише грубе насильство.

Він не цурався і своєрідного дипломатичного рекету. В боротьбі проти «нерозумних хазар» він знекровлював противника тим, що перемикав на себе фінансові потоки, що йшли від васальних племен: «Кому дань даєте?» — «Хазарам». — «Не давайте хазарам, а мені давайте!» Іноді Олег погоджувався навіть брати з них менше, ніж вони платили хазарам, і замість підлеглих ворогів набував союзників.

На данників князя лягав важкий тягар, але він залишався посильним, доки дотримувалися «поняття». Якщо ж вони порушувалися, могли виникнути криваві розбірки. Характерний приклад — трагічна доля спадкоємця Олега на київському престолі князя Ігоря Рюриковича. Одержавши із сусідів-древлян належне, він не вдовольнився цим і прибув за добавкою. Однак древляни миттєво вкоротили його апетити, віддавши князя на люту смерть. Щоправда, вони не підозрювали, що вдова Ігоря Ольга теж здатна на жорстокий рекет. Загальновідома помста Ольги древлянам, які за свою спробу позбутися здирників зазнали цілковитого свавілля: їхнє місто було спалено, а ті з мешканців, хто залишився живий, або потрапили в рабство, або мусили сплачувати надто тяжку данину...

Зазначимо ще, що «братки» з дружини, особливо варязького походження, змушували тремтіти навіть самих князів. Приміром, 980 року Володимир Великий з допомогою варязьких найманців утвердив свою владу в Києві. Але після цього бійці затребували за свої послуги таку ціну, що Володимир заслав їх до Візантії, попросивши імператора в жодному разі не повертати варягів назад.

Військово-чиновницьке ярмо

Утім, не треба думати, що надходження до князівської скарбниці здобувалися виключно шляхом насильства і вимагання. Були й цілком цивілізовані, впорядковані доходи.

Тисячі орачів, скотарів та ремісників виробляли достатньо продукту, щоб забезпечити свої потреби шляхом безпосереднього споживання або обміну. Здавалося б, навіщо їм князь? Але хтось мав забезпечити збройну охорону мирної праці від набігів войовничих сусідів, захистити торговельні шляхи, якими здалеку доставлялися потрібні товари. Комусь треба було вершити суд над тими, хто провинився. На когось покладався менеджмент у суспільних питаннях, великому будівництві тощо. Тож потрібна була керівна рука. І населення добровільно підкорялося тому, хто виявляв себе гідним правителем і воєначальником, віддаючи у вигляді податків певну частку свого майна.

Однак досить було схилити голову, і на шию накидали петлю. Навколо князя формувалося коло знаті й чиновників. Найвпливовішими чиновниками були посадники і тисяцькі. Перших князь розподіляв по містах і областях, де вони представляли його персону. При цьому посадникам надавалася певна частина доходів за місцем служби. Вони, звісно, намагалися максимально збільшити ці доходи; іноді таке управління називали годівлею. Другі належали до військово-адміністративної верхівки: командували ополченням цілої місцевості. Дрібними чиновниками і взагалі слугами князя були тіуни. При князі діяли і печатники (які ставили печатки на грамоти), і митарі (збирачі данини), і осмники (які брали мито з приїжджих купців). Уся ця армія «слуг народу» теж годувалася за рахунок населення.

Виробниками матеріальних благ були особисто вільні городяни-ремісники і селяни-общинники, які платили данину з «диму» (тобто населеного будинку). Городянам, утім, належали податкові пільги за умови відпрацювання певної кількості днів на міських будівництвах і ремонтах.

Якщо виробникам вдавалося заготовити товару більше, ніж було потрібно для власного споживання і сплати данини, вони могли винести свій продукт на базар. Київ був жвавим торговельним центром. Історики налічують у стародавньому місті кілька базарних площ, з яких найвідоміші — величезний торг на Подолі (де принагідно збиралося й віче), а також знаменитий «Бабин торжок» у найдавнішій частині Києва. Тут торгували не лише кияни, а й купці з далеких країн. Слід зазначити, що вироби сумлінних київських майстрів (відомі десятки професій, якими володіли тутешні ремісники) за своєю якістю не поступалися імпортним. Щоправда, активно освоїти зовнішній ринок кияни не встигли: перешкодили міжусобиці та монголо-татарська навала.

Деяким селянам доводилося буквально продавати себе. Якщо хтось потрапляв у боргову кабалу, він безплатно працював у господарстві позикодавця доти, доки не знаходив спосіб повернути позичену суму (купу); звідси назва цієї категорії — закупи. Були й ще безправніші елементи — челядь (раби-полонені) і холопи (поневолені з інших причин).

І нарешті, в Київській Русі вже з’являлися спритники, здатні робити гроші більш-менш сучасними способами. Одні купували землі у власність, щоб здавати її в оренду (на той час встановився порядок оформлення угод на нерухомість), інші давали в ріст гроші, і не лише гроші, а й зерно чи мед. Для короткострокових позичок ліміт на відсотки (для грошей — різи, для меду — настав, для зерна — присоп) не встановлювався, а от якщо платіж затягувався на рік і більше, то річні відсотки не мали перевищувати 50%.

Князя геть!

Стародавні русичі могли роками і десятиліттями миритися зі становищем, що склалося в суспільному та економічному житті, якщо воно було терпимим і якщо князі зі своїми наближеними, збагачуючись, дотримувалися пристойності. Розумні правителі намагалися не забувати про це. Коли, приміром, Володимир Красне Сонечко влаштовував щедрі бенкети дружині та городянам або жертвував десяту частину (десятину) своїх доходів на першу в місті кам’яну церкву, що так і залишилася в історії Десятинною, це викликало в масах позитивний відгук.

Але коли влада виходила за межі, їй нагадували, що фактично князь бере кермо влади з рук народу. Вічова площа — своєрідний Майдан наших предків — реагувала швидко й енергійно. Не раз в історії Київської Русі бувало, що знахабнілий володар мусив якнайшвидше забиратися геть, а на зміну йому громада запрошувала іншого князя. При цьому повсталі не соромилися наповнити власні кишені цінностями, награбованими у багатих дворах.

Один з красномовних епізодів стався 1068 року. Тоді Русь зазнала небезпечного нападу з боку половців. Мешканці Києва зажадали від князя Ізяслава Ярославича зброї та коней, щоб організувати відсіч кочівникам. Але князь не побажав розщедритися. Народ сприйняв це як доказ його професійної неспроможності. Натовп киян увірвався до князівського двору, скинув Ізяслава й відразу знайшов йому спадкоємця — князя Всеслава Брячиславича, якого Ізяслав тримав під арештом. Безпристрасний літописець зазначає, що при цьому «двор же княж разграбиша, бесчисленное множество злата и серебра»...

Ще одна схожа історія сталася 1113 року після смерті князя Святополка, сина Ізяслава. Вступивши на великокнязівський престол у Києві 1093-го, він виявився посереднім володарем. Слабовільний, недалекий, скупуватий Святополк Ізяславич ледве втримував кермо влади. Щоправда, йому довелося взяти участь у кількох вдалих походах проти половців, але заслуги переможця належали молодшому кузенові великого князя Володимирові Мономаху, який фактично керував у цих кампаніях дружинами русичів. При київському дворі Святополка оточували користолюбні хитруни, і місто стрясали, говорячи сучасною мовою, корупційні скандали. Утім, одну його заслугу не можна не відзначити — у липні 1108 року великий князь розпочав будівництво нового кам’яного собору, названого на честь архістратига Михаїла (за християнським ім’ям Святополка). Зсередини його прикрашали чудові мозаїки і фрески, а зовні яскраво блищав позолочений купол. Відтоді Михайлівський Золотоверхий собор став одним із символів Києва. Перебудований, зруйнований і знову відтворений, він і нині зберігає пам’ять про свого будівельника.

За життя князя кияни якось мирилися з його режимом, сподіваючись надалі запросити на велике князювання здібного Володимира Мономаха. Але коли Святополк помер, а Мономах не відразу відповів згодою на запрошення, піднявся бунт. Мешканці стольного граду увірвалися в садибу знатного боярина Путяти Вишатича і розгромили її, а заодно пішли грабувати єврейський квартал, де було чим поживитися. Порядок у місті відновився лише з прибуттям Мономаха, який зрештою прийняв київський престол.

Оскільки для нового князя не було таємницею, що однією зі спонукальних причин повстання було обурення сваволею лихварів, князь вжив розумних заходів для заспокоєння мас. Були запроваджені нові положення, що законодавчо обмежили лихварський відсоток («Статут про різи»). Тепер позикодавець стягував з боржника різи тільки протягом двох років. Після цього боржник був зобов’язаний рано чи пізно повернути суму боргу, але відсотками вона вже не обтяжувалася. Таким чином, лихвар ніяк не міг витягти зі своєї жертви більш ніж 100% прибутку. А якщо він вже встиг здерти з боржника відсотки за три роки (тобто різи у півтора разу перевищили позичену суму), то сам позичений капітал можна було йому не повертати.

Покарання гривнею

Особливе місце в житті Київської Русі посідало правосуддя. Кмітливі русичі перетворили його на дієвий інструмент для поповнення державних доходів.

У своїх законах наші предки були далекі від кровожерливих прагнень. Вони логічно поміркували: принцип «око за око, зуб за зуб» може дати хіба що короткочасне моральне задоволення потерпілому. Натомість солідний штраф надавав йому гідну компенсацію, заодно і князь не був ображений.

Щоб запобігти виникненню розбіжностей у грошовій оцінці тих чи інших злочинів, князь Ярослав Мудрий кодифікував зведення давньоруських правових нормативів, відомий під назвою «Руська Правда» (у подальшому не раз доповнювався й уточнювався). Істотна частина його являла собою своєрідний «прейскурант на екстрим». Коментуючи «Руську Правду», відомий письменник Михайло Зощенко не без гумору говорив: «Там ціна зазначена за будь-яку провину. І кожен, відповідно до зазначеної ціни, міг обирати собі будь-яку справу по кишені».

Справді, майже кожна стаття «Руської Правди» містила покарання у гривневому еквіваленті. Причому це покарання часто складалося з двох частин. Одна йшла на користь князя і називалася «віра» (у разі вбивства вільної людини), «полувір’я» (при тяжких тілесних ушкодженнях) або «продаж» (у легших випадках). Інша надходила родичам убитого («головництво») або самому постраждалому («урок»). Відомо, що віра становила 40 гривень (полувір’я відповідно 20), головництво дорівнювало вірі, а найвища ставка продажу була 12 гривень. За вбивство княжих мужів стягувався подвійний тариф — 80 гривень. Натомість деякі категорії населення цінувалися мало. За вбивство холопа стягували лише 5 гривень продажу.

Словом, якщо в когось були зайві 13 гривень, то можна було відрубати опонентові палець і заплатити за це за законом 3 гривні продажу і 10 гривень уроку. Але якби ваш недруг втратив цілу руку, це вже коштувало б вам 30 гривень (з них потерпілому — ті самі 10 гривень уроку, а князеві — полувір’я).

Арабські бакси

У пору розквіту Київської Русі економічні відносини вже переросли примітивний міновий період, коли контрагенти використовували для розрахунку худобу або хутро. Водночас давньоруські гроші становили реальну вартість, а не просто платіжні засоби: в обігу було золото, а ще частіше срібло.

Археологічні матеріали свідчать, що монети на ринку були переважно привозні. Більшість їх становили арабські диргеми, які за часів Київської Русі були такими ж популярними, як долари у нинішній Україні. Велика кількість диргемів у давньоруському обігу — наслідок торговельної активності купців-арабів, які проникали зі своїми караванами на слов’янські та прилеглі до них землі. Чимало було в київських скарбах, що дійшли до наших днів, срібних візантійських міліарісіїв. З X-XI століть у тутешньому обігу поширилися динарії та інші монети Західної Європи.

Але чому ж основу грошового обігу на Русі становили не власні монети? Першу спробу їхньої емісії розпочав ще Володимир Великий. Спочатку князь випустив невелику кількість так званих златників. Схоже, що при цьому Володимир Святославич, що поріднився з візантійським імператорським домом, передусім прагнув утвердити престиж своєї держави, а не вирішити монетарні проблеми: номінал златників фактично був нижчим за їхню собівартість. Потім на ринку з’явилися срібники, які слідом за батьком чеканив і Ярослав Мудрий. Проте і з ними успіху не було. Русь не знала власного видобутку благородних металів, тож свої монети доводилося перекарбовувати з чужих. Щоб уникнути втрат, князі вдавалися до «порчі» монети (додаючи мідь), але закордонні купці відмовлялися брати неповноцінне срібло. Зрештою емісія монет на Русі припинилася.

А до кінця XI — початку XII століття в обігу вже був унікальний місцевий платіжний засіб — гривня. Вона являла собою злиток-пластинку срібла своєрідної шестикутної форми вагою близько 150-160 грамів. Гривні були популярними, і спогад про них відгукнувся у назві валюти нинішньої України.

Мотивація Мудрого

Неподалік Софії Київської, на місці зеленого скверика посеред безіменної площі на початку Рейтарської вулиці та Георгіївського провулка у XI столітті височів кам’яний храм в ім’я Святого Георгія Побідоносця — небесного покровителя Ярослава-Георгія Мудрого. Історіограф української столиці Микола Закревський у своєму «Описі Києва» наводить на підставі стародавніх документів цікаві подробиці будівництва цього храму. Замовником був сам князь, і спочатку охочих взяти участь у будівництві виявилося небагато: обережні робітники боялися залишитися без зарплати. Дізнавшись про це від свого тіуна, Ярослав відразу розпорядився підвезти на возах готівку, і глашатаї оголосили на торгу, що кожен будівельник щодня отримуватиме по ногаті. Принцип матеріальної зацікавленості спрацював безвідмовно. «И бысть множество делающих, — йдеться в документі. — И тако вскоре конча церковь».

Рабська інфляція

У давньоруській літературі нерідко трапляються назви платіжних одиниць, прийнятих у Київській Русі: ногата, куна, різана. Зокрема, у «Слові о полку Ігоревім» згадується обвал цін на невільничому ринку, коли при вдалому поході рабиня могла б продаватися по ногаті, а раб — по різані. Історики вивели таке співвідношення між цими одиницями для XII століття: 1 гривня (але не монетарна, а вагова, так звана гривня кун близько 50 г вагою) дорівнює 20 ногатам або 50 різанам, а різана дорівнює куні. При цьому ногата приблизно відповідала повновагому арабському диргему.