Вибори закінчилися. Що далі?

Автор/джерело -  © Сергій Дмитриченко, «Аратта-Україна», головред 

Хоча сьогодні і зараз неможна казати, що виборчий процес остаточно завершився, але про загальні підсумки варто не тільки говорити, а й аналізувати та робити висновки на майбутнє.

Про те, що вибори-2012 не будуть чесними казали всі: і політикани, і громадяни, що підтверджували й соціологічні дослідження. Тільки представники влади були єдиними, хто завчено повторював чи то мантри, чи то просто ритуальні промови про чесні і прозорі вибори. І підсумовуючи виборчий процес можна з гордістю казати, що народ не помилився.

Дивно, що опозиція, яка на кожному кроці казала про порушення виборчого законодавства опонентами, у підсумку виявилася непідготовленою до варіанту подій «Нечесні вибори». Бо практично з її боку не спостерігалося дій на упередження. Тобто де-факто опозиція, поза своїм бажанням, стала частиною прогнозованого сценарію влади. На жаль.

Що буде являти собою новообраний парламент?

Ще декілька років тому словосполучення «змішана система» було чимось лайливим у вустах народних депутатів. На мажоритарну складову оптом і в роздріб «списували» всі гріхи українського парламентаризму: корупцію, неструктурованість народнодепутатських мас, хаотичні голосування тощо. Але перед цими виборами влада і її спікери «несподівано» полюбили саме цю виборчу систему, висунувши головну тезу про те, що мовляв депутат-мажоритарник «ближче до потреб конкретної людини». При тому на загал викидалися абсолютно абсурдні твердження про призначення депутата парламенту: від обов’язку дублювати керівництво ЖЕКу чи місцевого «водоканалу» до організації будівництва і ремонту доріг і виробництва сільськогосподарської продукції. І якщо подивитися на агітпродукцію більшості кандидатів-мажоритарників, які перемогли на виборах – можна наочно переконатися, що і вони, і більшість їхніх виборців беззастережно прийняли за правила гри саме ці формули абсурду.

Що ж стосується програм політичних партій, які вони презентували у пропорційній частині – там домінували без перебільшення, фантастичні обіцянки: від шалених зарплат і пенсій на тлі прогресуючої економічної кризи і деградації продуктивних складових, до запевнень про миттєве виведення України у світові лідери за економічними показниками і рівнем життя шляхом прориву на світові харчові ринки. Хоча, заради справедливості, слід зазначити, що обіцянки Партії регіонів стали більш розмитими і туманними, замість конкретних у минулому, на кшталт: «Зростання добробуту кожного вже сьогодні».

І весь цей агітабсурд тиснув на вуха і голови виборців цілодобово і з екранів телевізорів, і з численних білбордів, розкиданих на вулицях і вздовж доріг. Можливо, що занадто агресивна рекламна кампанія, що виходила за межі здорового глузду, як раз і була тією причинною мотивацією, яка спонукала майже половину громадян не скористатися своїм виборчим правом. Якщо на початку виборчого процесу соціологи фіксували бажання громадян прийти на виборчі дільниці на рівні 65% і більше, то по факту, за даними ЦВК, в середньому по країні своїм правом скористалося 57,98% громадян. Якщо з цієї суми відняти приписки і фальсифікації – то виявиться, що насправді правом голосу скористалося приблизно більше третини громадян-виборців. Особливо багато громадян «проголосували ногами» на півдні: у АР Крим, Одеській, Миколаївській, Херсонській областях.

Тим не менше, правдами і не правдами, Партії регіонів вдалося провести у парламент найбільше представництво – 189 депутатів. Однак, цього аж ніяк не вистачає для повторення технології «рука Чечетова», яка безвідмовно працює у нинішньому складі парламенту. Навіть якщо регіоналам вдасться заручитися підтримкою фракції КПУ, яка становитиме 32 депутати, то все одно, не вистачає до 226 голосів, тобто теоретичної можливості продуктивного голосування.

Втім, Об’єднана опозиція, яка вірогідно укладе партнерські домовленості з «УДАРом» теж не може розраховувати на омріяні «226», бо у сумі 103+40+37=180 голосів, тобто менше, ніж фракція ПР. Але саме ці глоси є блокуючим пакетом, який не дозволяє вносити зміни у Конституцію. Тобто, якщо припустити, що регіоналам не вдасться «прикупити тушок» з опозиційних фракцій, про омріяні деякими панами зміни до Основного закону, доведеться забути. Що насправді стратегічно важливо перед виборами Президента у 2015 році.

Отже, можна безпомилково стверджувати, що головна інтрига і боротьба у новому парламенті розгорнеться навколо 40 депутатів-самовисуванців. Саме їм, а не партійним фракціям вже належить «золота акція» українського парламенту.

Чомусь, можливо, за сталою традицією сприйняття парламентів, сформованих за пропорційною системою, більшість аналітиків зараз схильні приписувати монополію на «парламентського диригента» одній політичній силі – Партії регіонів. Але, «ізюминка» як раз в тому, що Верховна Рада, сформована за змішаною системою, виключає саме таку можливість. В ній не буде ні сталої партійної більшості, ні опозиції, оскільки половина депутатського корпусу – мажоритарники, не пов’язані жорсткою партійною дисципліною і які голосуватимуть виключно в інтересах тих регіональних груп, які й «проштовхнули» своїх представників у депутатське крісло, навіть під тим чи іншим партійним прапором. І я б не взяв на себе сміливість навіть стверджувати, що фракція Партії регіонів проіснує у найближчі два роки у стартовій чисельності 189 нардепів. Про це свідчить практика, яка була у минулих парламентах, сформованих за замішаною системою. Більш того, ця система формування парламенту повністю розмиває такі структурні поняття, як «владна коаліція» і «опозиція». Їх також не буде, бо більшість голосувань будуть відбуватися відповідно до ситуативного збігу інтересів. І сподівання Банкової на ефективність диктату над цим зібранням – ілюзія і головний прорахунок Президента, який, повірив у невідомо чиї фантазії, поставивши саме на це.

Отже, насправді, опозиція, за підсумком виборів виконала програму-мінімум, отримавши блокуючий пакет голосів, а влада – у явному програші: маючи найбільшу фракцію, саме цим може втішатися і постійно ламати голову над проблемою збирання голосів під свої законодавчі ініціативи. І чим ближче до виборів Президента, чим більше загострюватимуться кризові явища у економіці – ти важче буде Банковій знайти співчуття у депутатських масах. Не можна виключати, що зрозумівши свою помилку, Банкова спробує спровокувати парламентську кризу і дострокові вибори Верховної Ради. Хоча й такий варіант теж має отримати підтримку переважної більшості народних обранців.

Чи програв народ, отримавши часткове псевдопредствництво у парламенті?

Власне кажучи, якщо бути чесними до кінця, звинувачувати у брутальних фальсифікаціях під час голосування і підрахунку голосів владу, правоохоронні органи, кандидатів у депутати чи місцеві Адміністрації – означає вводити в оману самих себе. Бо не прокурори, не міліціонери, не кандидати, не тим більше регіональні керівники здійснювали махінації безпосередньо. Їх здійснювали такі ж громадяни, як і всі ми. І ці громадяни жили, живуть і надалі будуть жити серед нас і поруч з нами. Це – члени виборчкомів, які з корисною метою пішли на злочини. Злочини не проти опозиції чи за владу, а злочини проти себе, майбутнього своїх друзів, знайомих, своєї родини. Бо вони своїми діями не тільки спотворили результати арифметичної суми симпатій співгромадян, а за мізерну подачку забезпечили владний мандат людині, яка стовідсотково не буде навіть думати про тих, чиє право вони вкрали. А правоохоронці і представник влади активно чи пасивно цьому лише сприяли. Не було б виконавців – не було б кому сприяти.

З цієї точки зору ми, громадяни виборці однозначно програли. І програли тому, що спокійно, знаючи заздалегідь, що наше волевиявлення обов’язково буде спотворене, сприйняли це як належний факт, навіть не намагаючись щось змінити. Я так стверджую тому, що не знаю жодного прикладу акцій протесту виборців проти формування виборчкомів у шахрайський спосіб. Хоча насправді, саме з цього, з висловлення недовіри виборчкомам і самому способу їхнього формування, треба було розпочинати активний громадський спротив фальсифікаціям. А опозиція замість того обмежилася вправами у епістолярному жанрі та потрясінням повітря на публічних зібраннях і телеефірах.

І взагалі, те що відбувалося у виборчих комісіях перед виборами, під час голосування і підрахунку голосів – в черговий раз наочно продемонструвало кожному з нас, за виключенням політиканів, хибність існуючої практики формування виборчкомів. А вона доводить: ніколи не буде чесних виборів доти, доки голоси рахуватимуть представники тих, хто прямо зацікавлений чесно чи у будь-який спосіб отримати владні повноваження. Це – критичний конфлікт інтересів, який створює потужну мотивацію злочину.

Щоб цієї мотивації не було, я повторюсь, виборчі комітети всіх рівнів мають формуватися тими, хто прямо зацікавлений не у певних персоналіях чи партійних ідеях, а хто безпосередньо делегує свою конституційну владу, тобто, нами, громадянами. Кандидати на членство у виборчкомах мають обиратися за тим же принципом, що й присяжні, тобто лише з тих, хто має кришталеву репутацію. А контролювати виборчкоми має не парламент і не Президент, які обираються нами безпосередньо, а судова влада. Звісно, якщо вона реально існує, як самодостатня, а не є органом виконавчої влади.

На жаль, сьогодні жоден з тих, хто претендує на нашу довіру цього або не розуміє, або не хоче зрозуміти. Так, можна спільними зусиллями через організований спротив домогтися розслідувань та притягнення до відповідальності, передбаченої законом, окремих правопорушників. Можна домогтися більш-менш чесного перерахунку голосів. Можна навіть домогтися повторних виборів. Але хіба можна примусити бути чесними тих, хто отримав владу за допомогою хоча б часткових маніпуляцій? Тобто, не чесно. Мені здається, що не можна. Бо влада – це не виправний заклад. І той, хто потрапив туди порушивши закон – закономірно, за щонайменшої нагоди порушить його знову і знову. Бо спрацює мотивація безкарності, яка неминуче, з часом, трансформуватиметься у манію величності. Такий закон природи.

Чесну владу неможна сформувати на красивих гаслах і салоганах. Той, хто претендує на нашу довіру, має, щонайменше, чітко уявляти сам собі, як саме це зробити, мати чіткий і реальний план послідовних дій. Чого, на жаль, сьогодні не може запропонувати жодна з політичних сил. Наприклад, всі опозиційні сили ввели моду на слово «люстрація». Красиве слово, іноземне, але жодна з них так і не надала чіткого формулювання як це зробити чесно, справедливо, не порушуючи прав людини. Хто не вірить – почитайте уважно програми партій. Ви, як і я – не знайдете чіткої відповіді, як саме зробити кадрову санацію не за принципом класового більшовицького чуття, а у цивілізований спосіб. Що фактично означає заміну, наприклад, чиновників з партійністю чи лояльністю до ПР на таких самих, але з іншою лояльністю чи партійною приналежністю. І трохи згодом ми знову побачимо знайомі обличчя але з новими фразеологічними штампами. Що від того зміниться? Як ви думаєте?

Так, те що маємо ми зараз – погане. Не можна не погодитися з думкою більшості громадян: нинішні влада діє не так і веде нас не у той бік. І це правда. Бо влада взагалі не має і не повинна нас, як гурт тварин, вести кудись. Влада, яку ми наймаємо на роботу, повинна виконувати волю більшості з нас. Вона повинна забезпечувати нам вільний рух у напрямку, який ми обрали. Але для цього, як мінімум, нам самим треба навчитися обирати. І щоб це стало реальністю – потрібно чітко знати, що конкретно мають робити наші представники у тому чи іншому щаблі владі. І пильно слідкувати, як вони це роблять, щоб своєчасно замінити. Ми мусимо якомога скоріше усвідомити, що ті, хто зараз є владою, ніколи і ні за яких умов самі не запропонують нам спосіб контролю над собою. Тому його повинні запропонувати саме ми і домогтися, аби цей механізм став безумовним.

Тільки за таких умов ми, громадяни, не будемо програвати на виборах. І забудемо раз і назавжди, що таке не чесні вибори. Бо тоді зникне мотивація отримання влади, як інструменту покращення особистого добробуту вже сьогодні і за чужий рахунок.

Чи довго на чекати змін? Довго, якщо тільки чекати. І це також треба чітко зрозуміти.