Народна справа і попи

Автор/джерело -  © Іван Франко 

Чи не попи і біскупи навчили наш нарід бити поклони перед кожним урядом, здаватися на ласку згори, ждати помилування там, де належало б упоминатися свойого права?

Ще одне питання. Чи справді на попах стоїть наша народна справа? Чи попи врятували нашу народність від загибелі? Чи вони тепер хочуть і можуть двигати її наперед?

Ми далекі від того, щоби відмовляти попам усякої заслуги в розвою нашого народу, але в усякім разі мусимо сказати, що ті заслуги були зовсім не такі великі. Вже само заведення християнства на Русі не було ділом попів, а князів. Христову віру заведено у нас не через попівську проповідь, вона прийнялася не з переконання, а так сказати, «по указу», з наказу власті, а князі прийняли її з політичних причин. В часах перед татарами духовенство було залежне від князів; хіба монахи відважувалися часом піднімати голос проти князів, та й то не в обороні простого народу, а в обороні своїх монастирських дібр і прав. А пізніше, під польським пануванням, хто ж то, як не спольщені руські біскупи заводили унію, замикали православні церкви?

Духовенство бачило упадок руського народу через брак шкіл, але хоч само їздило в каретах і справляло золоті та срібні забавки, ніколи не сягнуло до кишені, щоби де заложити руську школу. Противно, коли львівські міщани за жебрані гроші заложили у Львові школу і шпиталь, то православний єпископ Балабан виступив як найзавзятіший ворог тої справи національної праці, перехоплював і бив студентів і вчителів, викляв попа, що відправляв в Успенській церкві і т. д. Те саме було у Вільні і по інших містах, де міщанські братства рвалися до просвіти, закладали школи, друкарні, шпиталі, і знаходили перешкоди власне з боку руських духовних.

Трохи інакше було в Києві, де попи, за почином Петра Могили, справді піддержали первісну братську школу і зробили з неї «академію». Та попи ж і тут перші повернули оглоблі в інший бік, до Московщини.

В часі розбору Польщі руська народність у Галичині, на Поділлю, Волині і Україні знаходилася в найбільшім упадку. А через що? Чи не було руських біскупів, руських попів, руських монастирів. Де там! Були, тільки всі були спольщені. Біскупи були шляхтичі і здавен давна привикли вважати хлопа за бидло.

Вони були наскрізь поляками, говорили і думали по-польськи, а тільки до якогось часу держалися руського обряду. Монастирі були богаті, але се були так само гнізда польщини. Василіянські школи виховували тільки шляхтичів, виховували в тім самім польськім дусі, що й єзуїтські та піярські. Ані простий руський народ, ані руська народність не мали з тих шкіл ніякої користі. Не даром гайдамаки, руйнуючи Умань 1768 р., люто накинулися на василіянську школу і повкидали всіх школярів разом з учителями до глибокої криниці.

Не даром ще геть пізніше сини руських попів у львівській семінарії кинулися були з полінами на одного професора, що зачав викладати їм по-руськи. «Ргесz z nim!» – кричали йому ті будущі батьки Русі. “Co to, chce nas porobie Azyatami”* Руська мова була для них дич, азіатщина; тільки польська мова видавалася їм гідною уст цивілізованого чоловіка.

Правда, нижче сільське духовенство держалося руської народності. Але чому? Бо за польських часів було темне, станом освіти майже не різнилося від простого люду, – значить, і не могло відскочити від нього. Але коли в австрійських школах воно просвітилося трохи, то зараз покинуло мову свойого народу, заговорило по-польськи, хоча в школах учили по-німецьки, – писали по-польськи, по-латині, аби тільки не по-руськи.

Шашкевич і його товариші зробили тут перелом, зачали писати руською народною мовою. Загал попівства обрушився на них за те; духовні власті здушили їх почини. Із самих Шашкевичевих товаришів деякі замовкли, інші почали глаголати іностранними язиками. І коли по 1848 році годі вже було обійтися без народної мови, бодай у популярних книжечках, то яку ж то науку подавав народові Наумович? Ту саму темну «хлопістику», якою дихало і дихає досі наше попівство, ту саму погорду для хлопської простоти, ту саму віру в чортів і духів, у силу прокляття і гомеопатії.

Се були би заслуги нашого попівства на полі освіти. А на полі політики? Чи не попи і біскупи навчили наш нарід бити поклони перед кожним урядом, здаватися на ласку згори, ждати помилування там, де належало б упоминатися свойого права?

Чи не біскупи і попи завсігди спиняли у нас почини яснішої, рішучої, хлопської і щиронародної політики? Вони добивалися прав і користей для себе, для свого попівського класу, а народові товкмачили, що то буде користь для цілого загалу.

Скажемо коротко: не попи удержали руську народність, а хлопи. Не попівська політика піддержить і розвине далі ту народність, а хлопська, а при тім широко поступова, радикальна...

1889, «Громадський голос»

• «Геть з ним!.. Що то, хоче нас поробити азіатами?» (польськ.).